Останній рейс: 17 травня від ворожого «Ланцета» загинуло дев'ять білопільців

21 травня 2025 р. 17:57

21 травня 2025 р. 17:57

Повідомлення про удар ворожим «Ланцетом» по рейсовому автобусу Білопілля – Суми сколихнуло весь світ. Білопільці зранку телефонували одне одному і не могли повірити, що загинули дев’ятеро земляків. Прізвища уточнювали з надією, що сталася помилка...

У кожного із загиблих і поранених була своя причина їхати до Сум.

Рейс Білопілля - Суми, що відправлявся о шостій ранку, існував майже 30 років.

Перевізник Сергій Муха розповідає:

- Спочатку автобус виїжджав із Ободів, згодом - із Павлівки. Їздили і в Ободи, і в Павлівку, і в Іскрисківщину, поки дозволяла безпекова ситуація. А коли навіть не дозволяла - все одно їздили. І дрони падали поряд, і вибухи було чути, але люди просили приїхати і ми їхали, бо іноді це був єдиний спосіб дістатись до міста. Потім почали виїжджати лише з Білопілля, люди знали розклад, багато хто сідав "на дорозі", щоб не йти в центр...

Так було й того трагічного дня. Більшість пасажирів мешкала в Лісках, Мухівці, сідали в автобус поблизу своїх домівок. Дехто підсів у місті. Та маршрут був недовгим — за кілька кілометрів від міста автобус знищив ворожий безпілотник.

Ті, хто вижив, згадують, що вибух пролунав зненацька — без характерного звуку дрона.

- Ми проїхали колишній блокпост і тільки виїхали на рівну дорогу, як сталося щось неймовірне. Ми навіть не чули наближення того клятого безпілотника. Автобус підкинуло, пролунав вибух, скло розлетілося прямо в обличчя.

Усіх кинуло, оглушило, і потім ми почули стогін у салоні, крики: "Допоможіть!" Дверцята біля мене заклинило, я не могла вибратися. Навпроти зупинилася машина, якісь хлопці допомогли вибратися через двері водія. У водія була кров на шиї, поранену жінку витягували із салону. Приїхала машина, і нас трьох повезли до лікарні в Суми, — згадує пасажирка Віра Моргун , яка сиділа поруч із водієм.

Водій Віктор Вовк згадує, що спочатку не зрозумів, що трапилося:

Фото: Суспільне.Суми

«Вибух, спрацювала подушка. Я встав, вийшов з автобуса. Бачу — одна людина лежить без ознак життя, інша кличе на допомогу. Допоміг, чим міг. Потім приїхала поліція, швидка, мене повезли до лікарні», — пригадує він.

ОСТАННІЙ РЕЙС...

Подружжя Ігор Василина та Олена Євтушенко

Для них цей рейс став останнім. Олена Іванівна Євтушенко — керівниця Центру професійного розвитку педагогічних працівників Білопільського відділу освіти. Вона разом із чоловіком вирушила в дорогу того трагічного ранку.

Олена Іванівна народилася у відомій у Білопіллі вчительській родині. Її дідусь, Олександр Андрійович Ісаєнко, був завучем Білопільської школи №5, бабуся Ганна Григорівна — вчителька української мови. Батько Олени, Іван Петрович Євтушенко, деякий час очолював Білопільське профтехучилище. Олена теж обрала педагогічну стежину. Працювала в Білопільських школах №2 і №3 вчителькою біології та географії. Отримала ще дві вищі освіти — закінчила заочно Сумський аграрний університет та факультет психології. Пізніше працювала у відділі освіти. Останнє місце роботи — Центр професійного розвитку педагогічних працівників Білопільського відділу освіти.

Ігор Василина понад 20 років працював слюсарем у пасажирському депо в Сумах. Саме завдяки таким людям, як він, зберігається сполучення з прифронтовими громадами Сумщини. На початку травня родина евакуювалась до Сум, винайняла житло. У вихідні поїхали до Білопілля забрати речі. Увечері їхні родичі поверталися до Сум і пропонували поїхати разом. Але Ігор і Олена відмовились: «Удома ще роботи багато. Доробимо сьогодні, а завтра вранці повернемося», — казала Олена.

Вічний спочинок подружжя знайшло у селі Яганівка Роменського району — на малій батьківщині Ігоря Василини.

Ганна Носенко

Ганну Василівну добре пам’ятають у Білопільській школі №3. Більше 30 років вона була
техпрацівницею закладу.

— Хоч би яку роботу доручили — завжди виконувала відповідально й старанно. Завжди ввічлива, уважна до дітей і педагогів. Її поважали в колективі. Після виходу на пенсію Ганна Василівна не сиділа, склавши руки. Вирощувала розсаду, квіти, допомагала всім рідним і племінникам, — згадує колишня директорка школи Тетяна Рибалка.

— Дуже щира і добра людина. Коли ми дізналися про трагедію — до останнього не вірили, що загинула наша тітка. Навіть у морзі сподівались на помилку, поки не почули остаточний висновок. Вона не просила допомоги, навіть не оформляла статус ВПО, казала, що не поїде — залишиться вдома. У розбитому автобусі, серед розкиданої по салону розсади — була й її. А вдома залишились фіалки, які вона тільки почала розсаджувати... Не віриться, що її немає. Ми дуже сумуємо. Царство Небесне, - говорить племінниця Олена.

Олександр Євстигнєєв

17 травня, в атакованому ворожим "Ланцетом" маршрутному автобусі, обірвалося життя жителя Білопілля 50-річного Олександра Євстигнєєва.

Олександра та його дружину Світлану Корольову в Білопіллі знали майже всі – подружжя багато років вирощувало та продавало квіти у рідному місті. Олександр народився і виріс на Донеччині, до Білопілля переїхав 15 років тому, поєднавши долю зі Світланою. Одружилися, почали будувати спільне життя.

Він був дуже добрим чоловіком і справжнім господарем. Любив квіти, вкладав у них усю свою душу. Того фатального дня Олександр вирішив їхати в Суми, провідати доньку та продати вирощені квіти. Адже, починаючи з минулого року, з Білопілля виїхало чимало жителів, покупців стало менше, тож Олександр періодично почав возити квіти до обласного центру…

Ніна Кривохижа

Ніна Миколаївна — відома у Білопіллі жінка. Її згадують сусіди і родичі як працьовиту, щиру людину. Працювала на городі, вирощувала розсаду, ягоди, квіти. Не чекала допомоги — заробляла сама. Того дня збиралась на базар, щоб продати вирощене…

Без мами залишилися син і донька. А ще — улюблені тварини, котрі чекають на свою господиню, яка вже ніколи їх не нагодує… Поховали Ніну Миколаївну на місцевому кладовищі у Білопіллі.

Микола Таран

Микола Володимирович їхав того дня до Сум — до дітей. Евакуювався кілька тижнів тому, а цього разу повернувся, щоб забрати речі.

— Ми прожили разом 43 роки. Микола працював водієм: спершу в колгоспі, потім у сільгосптехніці. Був ліквідатором аварії на ЧАЕС — вивозив людей із зони лиха. Звідти й хвороба, що останнім часом дуже дошкуляла. Жити в нашому районі було небезпечно — поруч вибухали снаряди. Діти покликали його до себе, і він виїхав. А тепер... повернувся. Назавжди, — говорить дружина Олена.

Поховали Миколу Володимировича у Білопіллі, поруч із батьками.

Світлана, Тетяна і Микола Гусакови

Родина Гусакових: мати Світлана, батько Микола і дві доньки: Тетяна і Маргарита - їхали до Сум, щоб знайти житло для переїзду. У Білопіллі залишились діти: двоє у Тетяни, вісім — у Маргарити.

Маргарита отримала поранення та перебуває в лікарні. Тетяна разом із батьками загинула на місці. Дітьми нині опікуються соціальні служби — вони в безпеці та доглянуті.

17 травня на весь світ прозвучало звернення Президента України Володимира Зеленського щодо трагедії в Білопіллі:

«У лікарнях зараз семеро поранених після удару російського дрона по звичайному маршруту. У людей — опіки, переломи, контузії. Всі отримують необхідну допомогу. На жаль, є загиблі — дев’ятеро людей. Усі деталі перевіряються.

За попередньою інформацією, росіяни вбили сім’ю: батько, мати та донька загинули внаслідок удару. Мої співчуття рідним і близьким. Усі загиблі — цивільні. І росіяни не могли не розуміти, по якому транспортному засобу завдають цього удару. Це було свідоме вбивство цивільних.

Учора, як і в будь-який день цієї війни, була можливість припинити вогонь. Україна давно пропонує — повне й безумовне припинення вогню, щоб зберегти життя. Росія ж зберігає лише можливість убивати далі. Треба тиснути на Росію, щоб убивства припинились. Без сильніших санкцій, без посиленого міжнародного тиску на Росію там не шукатимуть реальної дипломатії.

Учора в Стамбулі всі побачили слабку й непідготовлену російську делегацію без жодних реальних повноважень. Це має змінитись. Потрібні реальні кроки до завершення війни. Ми чекаємо від США, Європи та всіх наших партнерів потужні санкції проти Росії. Дипломатія повинна запрацювати. Я дякую всім у світі, хто дійсно допомагає — не словами, а силою. Мир потрібен».

Це повідомлення сколихнуло світ. Лише за один день усі провідні світові ЗМІ прокоментували або згадали трагедію в Білопіллі. І якщо для світу — це чергове підтвердження терористичної суті російської армії, то для нас — це особиста втрата. Смерть і поранення знайомих, друзів, земляків. Це страшна трагедія, яка торкнулася майже кожного мешканця міста.

через GIFER

Фото: Суспільне.Суми, з ресурсів В.Зеленського та з особистих архівів родин загиблих.

Сумські