Наші вдома!!! З полону повернули українських захисників

24 травня 2025 р. 19:44

24 травня 2025 р. 19:44

23 травня реалізовано першу частину домовленості про обмін 1000 на 1000. Учора в Україну повернули 390 людей. Про наших земляків із Білопільщини, які повернулись учора на рідну землю, розповідають найрідніші - ті, хто чекав і вірив.

«Ми його так довго шукали і чекали…»

Це були перші слова, які вимовила крізь сльози донька захисника Олексія Несторенка Марина Пархоменко, дізнавшись про причину мого телефонного дзвінка. Але то були сльози радості. 23 травня, в результаті обміну, житель Марківки Олексій Миколайович Несторенко повернувся з російського полону.

- Коли у 2023 році тато отримав повістку, не ховався, не відмовлявся, за пів дня пройшов медкомісію і пішов захищати нашу країну. Їздив на навчання до Франції, а коли повернувся звідти, його направили на Донецький напрямок, на нуль, - згадує Марина.

Як розповідає донька захисника, коли батько був на сході, у них навіть не було можливості спілкуватись телефоном.

- Лише одного разу, коли тато вийшов із позиції, зателефонував, сказав, що в нього все добре, а потім знову пішов на завдання. І зв’язок із ним обірвався… Ми не знали, де він. Телефонували на всі можливі номери, аби дістати хоч якусь інформацію. Врешті, коли ми подзвонили на гарячу лінію його бригади, нам сказали, що люди бачили, як тата взяли в полон, - розповідає донька.

Пів року Олексій Несторенко мав статус безвісти зниклого. Та під час одного з обмінів, хлопці, яких повернули додому, підтвердили, що серед полонених бачили Олексія.

- Рік і вісім місяців ми не чули його і не бачили. Аж до вчорашнього дня! Вчора мені зателефонували зі штабу і повідомили найкращу новину: «Ваш тато – у списку полонених, яких повернули додому». А потім, вже ввечері, мені подзвонив тато: «Доню, я вже вдома, в Україні!».

Ви не уявляєте, як я зраділа цим словам, його голосу… Ми так його чекали! І я, і мої сестрички – Аліна і Діана, онуки Єгорка, Єва та найменшенька внучка – Мирослава. Їй усього 9 місяців. Дідусь її ще жодного разу не бачив.

На сьогодні звільнені хлопці перебувають на реабілітації, в іншому місті. Серед них і Олексій Несторенко.

- Невдовзі плануємо до нього поїхати всі разом, до нашого найкращого у світі тата! Бо він справді для нас найкращий! Коли згадую своє дитинство, пам’ятаю, як малою впала з велосипеда… Плачу, кажу татові, мовляв, упала, поламала велосипед. А він обійняв мене і каже: «Велосипед – то таке… Головне, що ти ціла!». Він завжди про нас дбав, піклувався і жалів. Ми його дуже любимо і з нетерпінням чекаємо, коли зможемо його обійняти і подякувати, що він у нас є, - говорить Марина.

"Я пообіцяла дитині, що татко прийде на її перший випускний…"

Обіцянка, яку дала старшій доньці Ані її мама Яна Мартиненко, здійснилася 23 травня. Батько Ані і чоловік Яни — Віталій Мартиненко — майже три роки перебував у російському полоні. Ці роки, тижні, дні та години для всієї родини здавалися безкінечними. Один телефонний дзвінок, одне фото листа — усе, що вони знали про свого чоловіка й батька. А ще — повідомлення від інших звільнених полонених, які розповідали, що бачили Віталія і де він може перебувати.

– Чоловік мав бойовий досвід, — говорить Яна. — З 2019 року проходив службу у 58-й бригаді. Звільнився за три місяці до повномасштабного вторгнення — за сімейними обставинами. У нас тоді вже було троє дітей, і Віталій повернувся додому, працював у місцевому комунальному підприємстві, але перебував у резерві. З початком вторгнення він записався до місцевої тероборони. Кілька місяців патрулював вулиці. У квітні 2022 року його мобілізували. Питання — йти служити чи ховатися — навіть не виникало.

Як розповідає Яна, спочатку підрозділ чоловіка стояв на Сумщині, а восени їх перевели під Бахмут. Зв’язатись вдавалося рідко. Переважно — короткі SMS: «Все добре».

22 жовтня 2022 року Віталій перестав виходити на зв’язок. А згодом його сестра отримала повідомлення: «Ми живі. Ми в полоні». І все... Хто саме був поруч із ним — тоді не знали. Лише пізніше стало відомо, що Віталій потрапив у полон разом із побратимами.

З того часу й до лютого 2023 року родина не мала жодної інформації. Аж у лютому на телефон сестри надійшло фото листа, написаного його почерком, де він вітає із 8 Березня дружину, доньку і сестру.

— Ми постійно зверталися до координаційного центру, — каже Яна. — Після кожного обміну запитували звільнених хлопців: «Чи бачили Віталія?». Дехто з них телефонував і розповідав, де він перебуває. Спочатку тримали в Горлівці, потім — у Торезі.

Після одного з обмінів 6 травня один зі звільнених бійців повідомив: Віталія перевели аж на Алтай, у місто Бійськ. Цей хлопець потрапив у полон разом із ним, і ми одразу відчули — обмін незабаром буде.

Чомусь я вирішила, що його повернуть або 23, або 25 травня. Ще й доньці Ані сказала: "У тебе скоро випускний. Ти закінчила 4 клас, і тато обов’язково прийде на свято!"

"Звідки ти знаєш?" — спитала донька.

"Я просто впевнена. От побачиш".

23 травня почали говорити про великий обмін. І на телефон сестри Віталія, який він добре пам’ятає, надійшов дзвінок: "Це я. Я в Україні. Нас обміняли!"

Наступного дня ми довго розмовляли по відеозв’язку — з дітьми, з усіма родичами. Навіть не віриться, що для нас закінчились ці пекельні дні очікування і невідомості. Бажаю кожній мамі, дружині, дитині, які чекають своїх рідних, почути найважливіші слова: «Я вдома!»

«Доньці вже чотири, а востаннє татко бачив її в 11 місяців…»

Дружина звільненого з полону Олександра Калиновського — Олена — не приховує радості. Під час розмови вона постійно усміхається:

— Та скільки ж можна плакати, — каже жінка, яка вперше за два з половиною роки вчора почула голос чоловіка.

Олександр Калиновський народився і виріс у Гуринівці. Саме звідти у квітні 2022 року він пішов на війну.

— Як ми його не відмовляли, як не просили… Усі аргументи — «На кого ти залишаєш дружину з 11-місячною дитиною?» — не вплинули, — згадує мама Валентина Василівна.

Олександр служив у батальйоні Сумського формування. Спочатку вони дислокувалися на Сумщині, пізніше — на Бахмутському напрямку. Саме там він разом із чотирма побратимами-земляками потрапив у полон.

Спочатку зник зв’язок — Олександр не телефонував і не відповідав. Не було звісток і від хлопців, які служили з ним. Родина не вірила в найгірше. Почали шукати інформацію на різних ресурсах, у групах.

— В одному з російських телесюжетів показали групу полонених. Ми впізнали Сашу. Це було приблизно через місяць після того, як обірвався зв’язок.

Через сім місяців представники Червоного Хреста офіційно повідомили, що він живий і перебуває у полоні.

— Ми з його сестрою постійно писали у всі інстанції — до Координаційного штабу. Намагалися дізнатися бодай щось від звільнених із полону. І нам передавали: Саша живий, — розповідає Олена.

За весь цей час родина отримала лише одного листа — у 2023 році.

— Ми писали регулярно, і він теж. Але наші листи десь зникали…

Донька зростала без батька. Всі обміни — це постійні запити: «Чи не чули, не бачили?» Знали, що чоловіка утримували у Горлівці, потім у Торецьку, згодом перевели на Алтай.

— Увесь цей час я не випускала телефон із рук. Постійно думала: а раптом подзвонить, раптом обмін, раптом дозволять зв’язатись…

23 травня Олена гуляла з донькою на майданчику.

— Дзвінок із незнайомого номера. Піднімаю слухавку. "Ви Олена Калиновська?" - "Так" - "Ми вас вітаємо. Ваш чоловік Олександр звільнений і вже в Україні. Зараз він із вами зв’яжеться".

У мене одночасно — і сміх, і сльози, і радість. Я так довго чекала на це повідомлення, що навіть не знала, як реагувати...

Сьогодні в родині Калиновських — справжнє щастя. Чоловік живий. Він — вдома.

— Чекаємо і бажаємо кожному — дочекатися свого!

«Я ніколи не забуду смак нашого українського хліба…»

Серед повернених із полону 23 травня – наш земляк 35-річний Павло Вікторович Головач.

- Паша сам із Волфиного. Там народився, виріс у багатодітній родині. В нього ще є сестра і троє братів, - говорить дружина Світлана.

Павла та Світлану доля звела у 2010 році. Почали спілкуватись, а згодом і жити разом. Тримали господарство, обробляли городину, виховували дітей.

- Спільних дітей у нас із Пашею немає, але він став справжнім татом для двох моїх синів і донечки. Згодом одружилися офіційно. Жили собі у Волфиному, аж поки не прийшли на нашу землю «сусіди». На початку повномасштабної війни Паша записався в ТРО, вони з хлопцями вели чергування по території села…

Як розповідає Світлана, Павло пішов служити у січні 2023 року. Після навчальної підготовки потрапив на Донецький напрямок. А з 4 червня 2023 року, у родині почався відлік днів, тижнів, місяців, сповнених страху, напруження, і важких переживань – саме цього дня чоловік Світлани не повернувся з чергового завдання…

- Незадовго до цього ми спілкувались, Паша обіцяв зателефонувати, коли повернеться із завдання, але так і не передзвонив. Зв’язок із ним обірвався. Я чекала ще пару днів, а потім мені наснився про нього нехороший сон. Я відчувала – щось не так. А тоді в мережі Тік Ток мені трапилась на очі інформація про бригаду, в якій служив мій чоловік. Як з’ясувалося, ворог розбив їхні позиції, багато хлопців загинуло.

І я почала бити на сполох. Телефонувала, шукала, запитувала, моніторила месенджери, соцмережі. Мені повідомили, що серед загиблих та поранених Паші немає і залишається лише сподіватися на Бога і на те, що він – у полоні, - розповідає жінка.

18 червня, на одному з російських ресурсів, Світлана побачила відео, що шестеро хлопців, серед яких був і Павло, дійсно перебувають у російському полоні. Почались довгі місяці очікування і сподівань на кожну звістку про обмін полоненими.

- Лише 23 травня 2025 року мені зателефонували з Координаційного штабу і повідомили, що мій чоловік – в Україні. А ввечері вдалося поговорити з Пашею… Розповів, як їх зустрічали після обміну, сказав, що з ним усе добре, що покупалися, перевдяглися, відпочивають.

«Я ніколи не забуду смак нашого українського хліба…» - сказав мені в розмові й тими словами довів до сліз. Розповідав і про перебування в полоні. Слухати було дуже важко… Та головне – сказав: «Усі живі-здорові і морально мене не зламали!»

Нині Світлана Головач із дітьми та рідними виїхали подалі від небезпеки і живуть на Полтавщині. Тут, на Білопільщині, жінці довелося пережити не один обстріл. Ось і нещодавно, у травні, як розповідає Світлана, коли вона вивозила сестру, потрапила під обстріл у центрі Білопілля .

- Того дня я вкотре впевнилася, що янголи-охоронці все-таки існують. Бо коли летіло над головою, на мить мені здалося, що – все…

Зараз Дружина чекає на повернення свого чоловіка з реабілітації. Нині Павло перебуває на карантині, проходить усі необхідні обстеження.

- Я дуже вдячна всім, хто був зі мною поруч у такий важкий час. Люди не лише допомагали мені шукати інформацію, але й підтримували морально, бо ці майже два роки були дуже важкими. Слава Богу, все це – позаду. Зараз Паша в безпеці. Вже не дочекаюся миті, коли зможу його побачити! Якщо б мені вчора дозволили поїхати до нього, поїхала б навіть на велосипеді! Але поки що не можна. Спілкуємось по відеозв’язку, телефоном, відучора майже постійно розмовляємо, не спали обоє до другої ночі. Чекаю зустрічі. Дуже чекаю…

Сумські