Історія звільненого з полону мешканця Сумщини Кирила Оснача

11 липня 2025 р. 20:20

11 липня 2025 р. 20:20

Кирило Оснач із Шосткинщини майже рік пробув у російському полоні. У травні цього року чоловіка обміняли. До цього в лавах ЗСУ воїн був із початку повномасштабної. Свою історію війни розповів Суспільному.

Кирилу Осначу на позивний “Кіндер” 24 роки. Чоловік боронив Україну від російського агресора, доки не потрапив у полон. Чоловік розповідає, пішов до військкомату в перші дні повномасштабного вторгнення.

“24 я не зміг піти по тій причині, що мама попрала всі мої речі, щоб я не йшов. Але день, ніч — вона бачила, як я крутився з усіма на зв’язку. І 25 все ж дала мені речі. Я добровільно прийшов до військкомату і вступив до лав територіальної оборони міста Шостка, 153 батальйон”, — розповів Кирило.

Спочатку, у складі 153 батальйону “Кіндер” перебував на Сумщині, потім підрозділ передислокували на Бахмутський напрямок, згодом на Харківський. Далі були Лиман і Красногорівка. Кирило Оснач ніс службу на посаді військового медика.

“Як би важко не було, своїх там кидати не можна. І ми витягували всіх. Воно з досвідом приходить. Як би важко не було, десь товариші допоможуть. Я був не на евакуації, я завжди ходив на першу, ну, на нульову лінію разом із побратимами. Я надавав першу медичну допомогу, отримала людина поранення — я допоміг, щоб її евакуювали”, — додав Кирило.

На той час у Красногорівці тривали чи не найважчі бої на всій лінії зіткнення, говорить військовослужбовець. Боротьба йшла у межах забудови міста. Тоді там залишалися цивільні люди, — розповідає Кирило.

“Ми як зайшли, ми зразу почули крики цивільних. Ми зупинили роботу і, попросили спуститися, бо то голос жіночий був і досить, ну, досить молода жінка, жінка і дочка. Там жінці — 45, і дочка в неї. Вони спустились і сказали нам інформацію, що в крайньому підвалі сидять цивільні люди і, ймовірно, є військові Російської Федерації. Вони сказали: “Нам нікуди їхати”. Ну, ми якби попереджали, що російська армія — це не є армія. Це є мародери, вбивці і вони не люди. Було дуже важко прийти в себе, ну, бо бачивши там гражданських людей, які загинули від окупантів, дітей, тварин, якби треба було прийти в себе і нас вивели за межі на пару днів, щоб ми прийшли в себе, відпочили і продовжили свою працю”, — додав чоловік.

У той час російські військові не покидали спроб знову зайняти будівлю, яку повернули під свій контроль українські бійці.

“Чотири дні ми відбивали їхні штурми, але в один ранок, о 4:00 ранку, вони ще раз намагалися штурманути будинок. Вони кричали нам: “Здавайтесь!”. Ми з ними перекрикувались, бо відстань між нами і ними було до 30 м. Ну, ми одне одного чули, ми перекрикувались. І після штурму о 4:00 чи о 5:00 ранку вони не змогли взяти, залишили своїх хлопців помирати там, бо не всі після штурму їхні змогли відійти. І вони підло вдарили, мені здається, КАБом по будівлі з п’ятого поверху і по підвалу, заваливши цивільних людей, — все стерлося”.

Це було 6 червня 2024 року, згадує військовослужбовець. Сам він дивом вижив.

“Я вибіг з першого поверху на перезарядку — це мене спасло. Я тільки забіг з однієї квартири в під’їзд і пролунав вибух. Ну, дуже сильний вибух. Наші хлопці, хто вижили, відкотилися на більш безпечну позицію, бо я був дуже важко поранений. І, якби я вже дістав гранату, чекав поки вони зайдуть. Але зайшовши, вони почали, ну, побачивши мене, робити біля мене простріли і казати: “Викидай гранату, будеш жити”. І в той момент я подумав про сім’ю, про рідних, про дівчину, якій зробив напередодні пропозицію”, — каже Кирило.

Тоді Кирило Оснач потрапив у полон.

“Скинув гранату, вона зірвалася. І вже вони зайшли і взяли мене в полон. Вони стягнули мене в підвал і 20 днів я лежав поранений. У мене була черепно-мозкова травма, оце в обличчя прийшлись осколки, перелом ноги, гомілки на дві частини, перелом нижньої великої кістки і верхньої великої кістки, перелом ребер і понад сім осколкових поранень”, — згадує військовий.

Кирилові довелося самостійно надавати собі медичну допомогу.

“Єдине, що вони мені дали, це знеболювальне, в мене аптечку забрали мою, бо як вони вважали, воно НАТОвського стандарту, але це ж звичайне наше знеболювальне. І дали мені своє, щоб я вирівняв ногу, бо в мене нога була переломана, викручена на дві частини. Я уколов і наложив собі сам шину. Попросив їх із дверей відірвати откос, щоб зафіксувати собі ногу. Оце все, що вони допомогли. І після 20 днів, коли я вже зміг підійматися, потроху ходити, вони принесли мені милиці, і я 11 км через Красногорівку до Мар’їнки виходив під їхнім супроводом”, — додав Кирило.

Увесь той шлях хлопець долав пішки.

“Потрапив на Мар’їнку, там мене так обдивився, бо я втратив не мало крові, їхній лікар, сказала: “Краще б ви його добили”. Один із командирів: “Він ще молодий, хай живе”. І відправили мене в 15-ту лікарню Донецької області”, — згадує чоловік.

Після лікарні з ногою, яка ще повністю не загоїлася, Кіндер потрапив у колонію, де зазнав тортур.

“Прийомки у них жорсткі. Вони натравлюють собак, б’ють палками, ПВХ-трубами, струмом електричним, щоб ти в подальшому сидів і слухав їх. Після оцієї першої прийомки нас завели на яму. Це підвальне приміщення, в якому ти знаходишся на карантині 16 діб. Там також кожен день тебе виводять на продол, обшукують, застосовують фізичну силу, це по три рази на день. І вже після прийомки, коли мене туди спустили, мені вже жити не хотілося. Бо це не зажило, і вони ще добивають, а там стояти треба. Там ти стоїш із шостої ранку і до 22:00 на ногах. Сидіти не можна, нічого не можна”.

Кирило говорить, вже були думки про те, щоб зробити щось аби страждання закінчити назавжди. “Мені настільки не хотілось жити, що вони мене ввечері вивели на продол. І нас вісім чи дев’ять камер стояли. Я почав співати гімн України, щоб вони вже забили настільки, щоб не прийти до тями. І вони забили, але хлопці, які зі мною сиділи, приводили до тями мене”.

Годували полонених погано і постійно били, говорить Кирило: “Хотіли вибити патріотизм, що у них не вдавалося. Бо молоді хлопці, ну от Азовці — ось цей приклад, ну хлопці настільки довго сидять. Я просто з ними з першими познайомився і кажу: “Як, як ви це виносите? Ну це нереально. Кажуть: “Уже звикнеш. Люди такі, що звикають до всього, і що б не було”. І дійсно, пройшов якийсь час, більш-менш звик”.

За весь час, скільки Кирило Оснач перебував у полоні, жодного зв’язку з рідними не було.

“Коли мене привезли в Донецьк у тюрму, мене визвали на допит, і, зайшовши туди, там сиділи два таких кремезних чоловіки і кажуть: “Ми з Червоного Хреста. Якщо хочете скоріше на обмін, нам треба, щоб із ваших рідних чи близьких хтось нам допоміг”. А у мене мати вже пожила жінка, дівчина — не місцева, і я вирішив для себе: краще не буду зв’язуватися. Як-не-як є якісь репортажі, вони вийдуть — рідні побачать”, — зізнався Кирило.

Вісім місяців військовослужбовець перебував у колонії на території Донеччини. Потім в’язнів перевезли до Росії. Там умови утримання і режим були ще жорсткішими, згадує хлопець. У таких умовах Кирило Оснач провів ще три місяці. Потім хлопця разом з іншими 10 в’язнями відселили в іншу камеру і почали кудись перевозити.

“Везуть, і кажуть, що ми вас, на розстріл, на органи веземо. А при цьому дали більш-менш доглянуту робу їхню. Ми вже розуміли, що їдемо якби на обмін. Але мало кому ще вірилось. Нас садять і починають везти, в аеропорт чи на аеродром. І ми ж їдемо всі з зав’язаними очима, руками і настільки довго, напевно, добу-добу добирались до Білорусії. І всі вже, ну, їхали так переговорювались, здається, це не на обмін, це ще може далі кудись там”, — згадує захисник.

6 травня 2025 року в результаті обміну військовополоненими “Кіндер” повернувся в Україну.

“Ми спочатку з Алтайського краю вилітали пасажирським і потім була пересадка на вантажний. Це, я думаю, десь в Бєлгороді, чи може, в Курську, бо звідти ми три години летіли, три-чотири години, напевно, на вантажному. Бо там уже всіх, всіх же ж згрузили в один літак. Ну, ми всі на полу розмістились. І вже коли сів літак в Білорусії, відкинули ляду, нам зняли вже з очей скотч, з рук стяжки познімали. І ми вийшли, і стоять отак автобуси вже, на яких ми добирались в Україну, стоять медики, стоять журналісти білоруські”.

Кирил розповідає: те, як їх зустрічали звичайні люди дорогою від кордону, викликало сльози.

“З кожної хати люди покидали городи, діти різного віку. Ми їдемо, нам кажуть: “Тут іще стільки людей ніколи не було”. Ну, скажеш, з кожної хати і от повз до самого Чернігова, куди нас привезли в лікарню, щоб ми хоч змили з себе той весь бруд, який на нас був. І люди нас з прапорами, люди плачуть, люди похилого віку на колінах. Там в автобусі, стримати сліз ніхто не зміг”.

Після повернення Кирило зв’язався з рідними тих, хто ще залишаються в російському полоні, більшість з них — азовці.

“Ми ж і адреси знаємо друг друга і ну, батьків, як звати батьків, там як дівчину звати, як ну, там в чуть лі не до собаки. Вийти і передати звістку батькам це як, святий обов’язок, щоб там почула мати, а коли вона чує, ну, що за сина звістку, це не передати. Я вийшов передав, що з ним все добре, він тримається, що от за три роки він не згас”.

Після 11 місяців російського полону нині військовослужбовець проходить реабілітацію.

“Треба вставити зуби — під час одного із допитів вибили. Один плоскогубцями на живу виривали, а інші, ну, вибили. Треба вировняти ногу, бо вона криво зросла — в шортах не можу походити. Всі ходять в шортах, а я не можу, бо вона на кістка торчить. І, ну, психологічне. Ще психологічне є над чим працювати”, — поділився Кирило.

Кирило не втрачає оптимізму та готується до весілля, у 2022 році хлопець зробив пропозицію коханій дівчині.

Сумські