«Ми опікуємося нашими людьми з перших днів їхнього життя»: головна медсестра конотопської лікарні — про родини медпрацівників, які рятують сім’ї пацієнтів

27 липня 2025 р. 14:46

27 липня 2025 р. 14:46

Відколи у Конотопській центральній районній лікарні, що на Сумщині, три роки тому зʼявилося паліативне відділення, воно майже ніколи не має вільних ліжок. Люди з тяжкими захворюваннями тепер можуть отримувати цілодобовий професійний догляд, а їхні рідні — жити без постійної тривоги й утоми.

Тривалий час пацієнтів забирали на стареньких лікарняних автівках. Тендітні медсестри вантажили людей із порушеннями опорно-рухового апарату на свої плечі, несли на ношах у машину і везли в лікарню. Це змінилося, коли рік тому лікарні передали спеціальну машину для комфортного перевезення паліативних пацієнтів.

Транспортний засіб обладнаний підйомником для маломобільних людей, а також кріслом колісним та іншим допоміжним обладнанням. Загалом Європейський Союз (ЄС) і Програма розвитку ООН (ПРООН) в межах флагманського партнерства «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні» передали українським громадам 14 таких автомобілів.

Головна медична сестра закладу 50-річна Сабіна Сахнюк на власні очі бачить, як змінюється на краще її лікарня. Вона працює тут уже 32 роки. Лікарня містить загалом 17 відділень на 400 ліжок, і Сабіна працює з усіма. Появі паліативного відділення жінка дуже раділа — розуміла, наскільки це важливо.

«Ми обслуговуємо наших людей із перших днів життя. Я впевнена: людина має народжуватись і помирати без мук, із гарним доглядом і в достойних умовах. Для того ми створили це паліативне стаціонарне відділення. Там лежать пацієнти, хвороби яких вже не піддаються лікуванню, але ми зобов’язані допомогти їм — знеболити, надати гарний догляд, хороші умови, щоб людина могла дожити своє життя, не відчуваючи фізичних мук і страждань. Із цим автомобілем ми можемо виїжджати до амбулаторних пацієнтів, за потреби транспортувати як їх до лікарні, так і лікарів до них», — пояснює Сабіна.

Головна медсестра стверджує: інсульти, онкологія, хронічні хвороби сильно помолодшали, тож таких пацієнтів більшає. Люди, які вже не можуть самостійно їсти чи робити гігієнічні процедури, потребують постійної фахової медичної допомоги, зокрема знеболення і профілактики пролежнів, що є основним ускладненням таких хвороб. Завдання медиків — надавати допомогу, аби у пацієнта не виникало супутніх захворювань.

«Коли у нашому закладі не було паліативного відділення, ця робота лягала на плечі сім’ї. Мало того, що у них горе, вони ще й вимушені цілодобово доглядати рідну людину. Той, хто доглядає, мусить звільнитися з роботи чи брати відпустки. Це призводить до морального, фізичного і матеріального виснаження родини. Відділення ніколи не стоїть пустим. З війною багато хто з рідних пацієнтів виїхав за кордон, а доглядати батьків все одно потрібно. Вдома цим не забезпечиш», — говорить Сабіна.

Натомість майже всі медпрацівники лікарні з початком повномасштабної війни лишилися на своїх місцях.

«Ми не були в окупації, але були в облозі. Тих працівників, які мешкали в навколишніх селах, ми залишили жити у себе в закладі. Давали їм можливість харчуватися, приймати душ, надали прості спальні місця. Ми працювали, не виходячи із закладу. Наш склад посилився — до нас часто приходять працювати сім’ями, чоловік із жінкою, а потім — їхні діти. Зараз лікарський штат навіть омолодився», — пишається Сабіна.

Вона не думала їхати з Конотопу. Знає, що якби ухвалила таке рішення, не змогла б дивитися в очі своїм дітям: її старший син закінчує цьогоріч військову академію і буде офіцером; молодший, якому 13, теж прагне продовжувати сімейну військову традицію.

Якби Сабіні-підлітці сказали, що у майбутньому вона опікуватиметься пацієнтами під час повномасштабної війни, — не повірила б. Тоді, у юному віці, вона пішла вчитися в медучилище, бо того хотіла її мама.

«Аби мати вдосталь грошей, ти у вільний час ідеш клеїти комусь шпалери і полоти городи. Але не покидаєш лікарні — ця робота затягує. Я чула висловлювання, що медикам в жодному разі не можна кидати професію, бо це карма, хрест. Якщо відмовляєшся від нього — то, мабуть, ти вже в цьому світі не потрібен», — усміхається Сабіна.

Вона несе свій «хрест» гордо.

Сумські