Дар’я Ігнатенко розповіла про роботу волонтерського “підрозділу фей”

06 серпня 2025 р. 19:16

06 серпня 2025 р. 19:16

Вони працюють у альтанці на городі, гріються газовими балонами взимку й самі майструють причепи до квадроциклів. Волонтерський “підрозділ фей” із Сумщини передає на фронт автівки, броню, дрони, тактичну медицину, маскувальні сітки, пиріжки і евакуює поранених. У команді — ті, хто втратив рідних або досі чекає на зниклих безвісти. Вони називають себе тилом, який не має права зупинитись. І працюють — попри втому, втрати й брак підтримки, розповіла волонтерка підрозділу Дар’я Ігнатенко. Далі Суспільне опублікувало розповідь з її слів.

“Робимо все, що можна зробити руками”

“Ми робимо все, що можна зробити руками. Наші феї “феячать” буквально все: кікімори, кавери, душові набори, маскувальні сітки, антидронові сітки, перекуси з дронів, їжу… А зараз у нас нова тема — будемо ще пакувати перекуси в реторт-пакети, щоб можна було скидати хлопцям із дронів. Хлопці попросили — ми спробували. Тепер ще й готуємо їжу, яку можна скинути просто на самий “нуль”.

Основне, чим ми займаємося — це допомога саме тим, хто “на нулі”. Ми вже передали туди 23 автівки, купили РЕБи, приціли, тепловізори, тактичну медицину — тобто всі ті “військові штучки”, як ми їх називаємо.

Але найболючіше і найважливіше для нас — це евакуація. Евакуація поранених і вивіз загиблих. У нашій команді є ті, хто втратив рідних. Ті, чиї рідні – зниклі безвісти. Ми допомагаємо. Бо хтось мусить. Хтось рятує когось. Для цього ми купуємо квадроцикли. Наш майстер сам робить до них причепи. У нас два “фея” — два Євгени — які допомагають. І вже є багато врятованих завдяки цій роботі.

Єдине — техніка: квадроцикл за 350 тисяч може відпрацювати місяць, а може — і всього два дні. Було, що ми зібрали 8 тисяч доларів на евакуаційну автівку: вона вивезла поранених — і через три дні “вмерла”. Але вона врятувала життя — і це головне.

“Тил, який не має права зупинятися”

А звідки беремо сили? У нас команда по всій Україні. Ми “фєячимо” по Сумах, по прикордонню, маємо деяку підтримку з-за кордону. Ми — волонтери, які вже стали родиною. Ми всі об’єднані і дуже швидкі. І наш девіз: ми тил, який не має права сцяти. Тил, який не має права зупинятись. Бо ми — єдина допомога наших мужніх.

Вони втрачають більше. Вони йдуть — і готові віддати життя за наше. Тож ми маємо тримати тил і не падати духом. А ще — вижити і не здуріти. А щоб не здуріти, треба “феячити”. І ми “феячимо” все, що можемо. Якщо з’являється щось нове, — ми одразу збираємо інформацію, радимось із хлопцями, які “на нулі”. Вони накидають список — а ми беремося.

Хочеться, звісно, більшого. І є ще надія, що вже на четвертому році повномасштабної війни наша влада зверне на нас увагу. Ми досі без приміщення. Працюємо в моїй альтанці на городі. Взимку — в куртках, під газовими балонами. Свічки, сітки — все те саме. Змінюються тільки кольори.

Хотілося б, щоб хоч хтось із влади, замість “у бюджеті немає коштів”, просто зателефонував і як звичайна людина сказав:

— Дівчата, що вам потрібно? Давайте я куплю вам рулон спанбонду. Або, може, аптечки?

А я б йому:

— Нам треба 30 тактичних аптечок для хлопців, щоб рятувати життя.

І щоб він взяв — і купив.

“Наша мрія – рій дронів”

А поки допомоги немає. Ми показуємо, розповідаємо, пишемо пости, робимо сюжети. Ми знаємо, де дешевше, що, як і чим замінити, щоб було більше — і щоб точно дійшло до хлопців.

Бо одразу видно, коли допомога справді дійшла: підписано, передано, хлопці знають, дякують. А буває — у звітах щось є, а в реальності воно не доходить. В нас перелік необхідного – цілий зошит. І ми не можемо одразу закрити всі потреби. А іноді буває, що черга доходить до чиїхось потреб, ми їм пишемо, а нам відповідає чиясь дружина: “Вже не треба, вже нікого не залишилося”. А ти потім ридаєш вдома: ти міг би допомогти. А в тебе коштів не вистачило. От і все.

Ми, цивільні, маємо тримати силу. Бо що таке сила? Це коли тобі страшно до холоду, трусить, але ти встаєш і “феячиш”. Лізеш. Робиш. Ми всі вже розбиті. У нас у всіх через одного — служать. Через одного — в лікарні або безвісти зниклі. І ми отримуємо по дві сотні повідомлень щодня: знайдіть, передайте, привезіть, допоможіть. Бо ми — волонтери. І маємо знайти.

Наша мрія — купити рій дронів. Я фанатично цього хочу. Він коштує приблизно півтора мільйона гривень.

Уявіть: злітає цілий рій — керований з пульта, з боєприпасами, з усім. Підлітають, скидають “подарунки” — і назад додому “дають по газах”. А ти сидиш: клац-клац — і вони знову летять. Я б цим жила.

Наша друга мрія – щоб заїхали 300 квадроциклів. Щоб на кожну евакуацію, на кожен напрямок був квадроцикл або баггі. Щоб вивезти кожну ручку. Кожен палець. Повернути додому — і віддати рідним. Або врятувати когось.

“Ми вже родина для тих, хто на передовій”

Ми знаємо, де наші хлопці.

Ми на зв’язку з 21 підрозділом. Ми вже сім’я, ми знаємо кожну дружину, кожну їхню дитину. І ми знаємо, коли вони пішли на вихід і коли вони не можуть вибратися звідти. То що робити? Запускають дрон, якого ми купили, із їжею, знеболювальним, аби вони могли втриматися.

Мені трохи важко, бо всі збори, всі звіти, всі відео — на мені.

Ми показуємо все, що робимо руками, — не для лайків, а щоб люди бачили, куди йдуть кошти. Бо просто вийти і сказати: “Ми красиві, дайте грошей” — не працює. Зараз допомоги в рази менше. За кордоном люди вже не дуже хочуть допомагати. Відсотків 80 людей, котрі поїхали, і які допомагали раніше, вже почали своє життя там. Вони вже знають, що сюди не повернуться. В них свої, інші потреби: купити диван, шафу, стілець. Наші проблеми їм нецікаві.

Все те, що вони витримують, їхня мужність… До них хочеться доїхати, хочеться довезти, щоб їм було трішки легше, щоб вони відчули, що вони потрібні. І ми своїм трудом показуємо, що вони для нас – реально все.

Сумські