Як живуть переселенці у Степанівській громаді

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

Як живуть переселенці у Степанівській громаді

11 серпня 2025 р. 13:38

11 серпня 2025 р. 13:38

Подружжя пенсіонерів Олександр та Віра Демиденки переїхали до Степанівської громади із села Ободи, розташованого за пів кілометра від російського кордону. Їхній будинок був одним із перших, який зруйнували росіяни. Як живуть зараз та про що мріють, розповіли кореспондентам Суспільного.

“Очі зімкну і згадую хату. Ми ремонт зробили, стелю навісну. Дуже погано, ночами не сплю, чоловік сварить: «Чого не спиш?», а я все згадую, бо то наша хата була”, — ділиться Віра Демиденко.

Жінка каже: поки що їх прихистили місцеві безоплатно, але через постійні обстріли немає можливості оформити документи на відшкодування зруйнованого житла.

“Мріємо, щоб було своє, а воно, мабуть, ніколи не буде нашого, бо дрони не пускають у наше село. Ми жили заможно, а тепер жебраками будемо, бо хазяйка хоче продати, людині потрібні гроші. А де ми візьмемо, де грошей взяти? Я інвалід. Спасибі хазяйці, що впустила нас безплатно. Сумую за хатою. Нічого не взяли з собою, це все їхнє. Я мрію, щоб нам виплати дали, щоб було своє. Щоб хоч 5 на 5”, — говорить пані Віра.

“Ми переїхали сюди три роки тому. Дружину я вивіз в першу чергу, бо вона в мене онкохвора. А я з господарством сидів ще там, чотирьох корів порав, доїв, молоко здавав. А потім і я сюди приїхав, бо в нашу хату КАБ прилетів. Найперша хата в селі, яка постраждала — наша. Ми хотіли б, щоб нам виплатили гроші за знищене майно, нам би купить житло”, — розповідає 67-річний Олександр Демиденко.

Чоловік говорить, що прожив у Ободах усе життя — працював, займався господарством, зводив будинок. Під час повномасштабної війни жив надією, що все устаткується, але, каже, ситуація ставала дедалі гіршою: “Прокинувся о 6 ранку, прильоти пішли. Дружина давно хотіла, щоб я виїхав звідти, але ще кобила в мене була. Не міг збути кобилу, а тоді кобилу збув, корів позбували і я вирішив їхати. О шостій ранку завів трактора, накидав, що зміг: зерна, картошину, гарбузів і вперед. По полях прильоти. Коли я вже їхав, попід дорогою міни лежали”.

З великого господарства, розповідає пан Олександр, забрати з собою зміг лише курей та песика: “Плачу, що 30 років ми там прожили й все залишилось. Я сюди приїхав тракторцем з причепом, привіз он 10 курей і все. Чотири корови, кобила свині — було все. Саме там, де наша була хата, 500 метрів до кордону. Телят, корів пас я там, майже під Росією. Два роки йшла війна, я ще ж працював у селі там, по благоустрою при сільській раді. 15 років я там був депутатом. До мене і зараз люди телефонують, питають, як живемо”.

Подружжя показує, як нині обживаються на новому місці. Пан Олександр говорить, тут також завели господарство — дружина захоплюється квітникарством, тримають поросят, качок і курей.

“Приїхав сюди, прийшов відразу у сільську раду, спитав роботу. Я в школі наразі двірником працюю”, — говорить чоловік.

Пан Олександр каже: повертатися їм нікуди, будинок зруйнований, а у селі вже немає людей. Додає, попри слабке здоров’я та безгрошів’я, найголовніше — що вони у безпеці.