Тримав зброю, поки дозволяло здоров’я: розмова про службу з Олександром Дудченком

25 листопада 2025 р. 12:59

25 листопада 2025 р. 12:59

Війна не вибирає, кому бути на нулі, а кому — в тилу. Кожен іде своїм шляхом служіння: хтось тримає оборону в окопах, хтось повертається до строю, доки дозволяє здоров’я, а хтось працює в ТЦК. У цьому немає гучних жестів — є лише відповідальність, яка не дозволяє тікати, ховатися чи перекладати обов’язок на інших. Історія Олександра Дудченка з Біланів — про те, як людина робить свою роботу чесно й тихо, без потреби щось комусь доводити. Про шлях, який не героїзує, але примушує задуматися: що означає залишатися на своєму місці, коли країну тримає не пафос, а проста людська стійкість.

42-річний Олександр Дудченко – уродженець села Білани, нині – Річківської громади, що на Білопільщині. Після закінчення Біланівської 9-річки, ще два роки навчався у Вирівській школі.

– Після школи навчатися далі не пішов, почав працювати на різних підробітках, як то кажуть, аби мати свою копійку і не сидіти на шиї у батьків… А як виповнилося 18 років, пішов на строкову службу. Спочатку був у Золочеві, на Львівщині, в тоді ще – внутрішніх військах. Зараз – це Нацгвардія. Там отримав звання молодшого сержанта і за розподілом мене перевели на Харківщину, у військову частину «Холодна гора».

Як згадує наш співрозмовник, там він прослужив іще рік і восени 2002 року демобілізувався вже у званні сержанта. А далі знов – робота… Спочатку – підзаробітки, потім – офіційно, на заводі «Фрунзе», де пропрацював 12 років, із річною перервою на мобілізацію. У 2014, з початком АТО, Олександра мобілізували та направили до прикордонного загону, в місто Середина-Буда.

Фото: З особистого архіву О.Дудченка

– Можна сказати, мені пощастило, що потрапив у прикордонники, служив на Сумщині, по місцю… Прослужив рік, демобілізувався та знову повернувся на завод. Та працювати там довго не довелося...

Олександр згадує, що до початку АТО/ООС левова частка замовлень ішла саме на росію, а з початком війни на Донбасі замовлення, звичайно, припинились. Завод поступово почав «згасати», зарплату затримували, тож чоловік вирішив звільнитись і знову шукав хоч якогось підзаробітку. Через деякий час влаштувався на Вирівське хлібоприймальне підприємство, де працював понад п’ять років, до травня 2022…

– Де Вас застав ранок 24 лютого 2022 року?

– Перший ранок повномасштабної війни застав мене вдома, у Біланах. Пам’ятаю, прокинувся рано, ще шостої не було. Вийшов у двір, закурив. І раптом почув, що стріляють «Гради»… Так зрозумів, що почалася війна.

З першого дня вирішив, що вдома не сидітиму, не ховатимусь і не тікатиму. Якщо мобілізують, так тому і бути – піду, куди скажуть. Батькам теж про це сказав і вони мене зрозуміли. Хоча, звісно, по мамі було видно – засмутилась. Яка б мати від такої звістки зраділа?

Того ж дня поїхав у військомат, але вони, напевно, виїхали, бо було зачинено. Тож разом із односельцями ми створили громадське формування з охорони правопорядку та пішли патрулювати сільські вулиці, на випадок правопорушень чи мародерства. А вже у травні 2022 мені запропонували вільну посаду в ТЦК. Погодився…

У жовтні 2024 Олександра направляють до 31 бригади, на Донеччину, в піхотні війська. Навчальний вишкіл, полігон, підготовка, а далі – служба: виконання бойових завдань, робота на позиціях…

– Піхота – то, м’яко кажучи, не дуже легкий труд. Був період, коли кількість особового складу бригади була критично малою. Нас потрібно було виводити на відновлення, але ніхто цього не робив. Та й міняти особливо не було ким, адже людей, як завжди, не вистачало. Тож на позиціях доводилося сидіти тривалий час, бувало, з хлопцями по місяцю там були… Але, дякувати Богу, скільки разів заходив, виходив, без поранень. Звісно, прилітало багато чого. Були й психологічно важкі моменти. Та це війна. Головне – не втрачати надії, не впадати в паніку, тримати себе в руках, усе чітко обдумувати й водночас – швидко приймати рішення. Так би мовити, має бути холодний розрахунок і світла голова, - говорить Олександр Дудченко.

Згодом польові умови почали даватись взнаки, все частіше про себе нагадували хвороби, які з’явились в Олександра ще за цивільного життя – великі навантаження на заводі «Фрунзе», на Вирівському ХПП дуже підірвали його спину.

– В цивільній роботі на те якось не звертаєш уваги. Болить спина та й болить… Прийшов після зміни, відлежався, відпочив, випив якусь пігулку і знов – до роботи. В умовах війни відпочивати, коли заманеться, не доводиться. Під час злагодження вдягаєш усе спорядження, береш додаткову вагу (як говорили інструктори, щоб у подальшому до неї звикнути), і вперед – вчитися зачищати окопи, штурмувати, кидати гранати, стріляти з різної зброї… А потім – бойові обов’язки: постійно в броні, на позиції, на полігоні… Тож і почали поступово вилазити «старі болячки».

Врешті, коли вийшов із крайнього завдання, відчув, що моя спина і ноги «передають мені великий привіт»… Так потрапив до лікарні. Пролікувався, пройшов обстеження і отримав невтішні щодо стану здоров’я висновки лікарів, - згадує Олександр.

Фото: З особистого архіву О.Дудченка

За висновком військово-лікарської комісії військовослужбовець Олександр Дудченко став непридатним для служби у бойових частинах, тому знову попросився туди, звідки і починав…

– Незручне питання: зараз існує така тенденція, що люди ставляться до працівників ТЦК, м’яко кажучи, не дуже добре. Як особисто Ви реагуєте на висловлювання типу «Нехай ідуть на нуль, а не відсиджуються в тилу»?

– Так, не раз доводилося чути такі слова, навіть в очі. Мовляв, «Чому ти не там? Чому не на нулі?!». Загалом реагую спокійно, говорю, що був на передовій і якби мав фізичну змогу туди повернутись, то повернувся б. Тож, із приводу, хто і що говорить – то їхня точка зору, я не в праві когось переконувати. Та й у більшості випадків не хочеться пояснювати кожному, де я був, що бачив і з яких причин не можу зараз бути поруч зі своїми побратимами.

Звісно, трішки неприємно, коли сам для себе знаєш, що був там, під кулями, під обстрілами, захищав країну і в тому числі тих, хто ховається, тікає і зневажає працівників ТЦК. Але якщо на все це постійно реагувати, щось доводити, пояснювати, зациклюватись, тоді може взагалі не працювати, не виконувати свої обов’язки?

Сумно й те, що через окремі випадки неприйнятної поведінки наших колег із інших областей, у людей сформувалась загальна думка, наче ми всі якісь нелюди. Так, я також бачив різні відео в соцмережах, де ламають, скручують, силоміць запихають у машину. Ми такого собі не дозволяємо. Підходимо, представляємось, спокійно спілкуємося, без криків і неповаги. Якщо в людини з військово-обліковими даними все в порядку, перевірили і нехай собі чоловік іде, якщо якісь негаразди – будь ласка, приїдьте, уточніть дані, зробіть усе до ладу.

Взагалі, від кого ми найчастіше чуємо оті гнівні фрази? У більшості випадків – від ухилянтів, які в цивільному житті показують себе принциповими крутеликами, а як вони поводитимуться на нулі, коли на позиції постійно щось прилітає – від фпвішок до 120-ки, арти чи стволки, - це вже питання. Там зникає весь їхній пафос… А якщо припустити, що сюди, не дай Боже, зайде окупант… Де будуть ці оратори? Перевзуються чи тікатимуть?

На війні страшно всім, і мені було в тому числі, і моїм побратимам. Просто тримали волю в кулаці і виконували наказ. Як я завжди говорю, не боїться лише той, хто не дружить із головою.

Фото: З особистого архіву О.Дудченка

Така от у мене точка зору. Я йшов на строкову службу – не «косив», не «відмазувався». Так само призвали в 2014 році, ішов і не знав, куди потраплю. У 2022 році, коли прийшов на службу в ТЦК, все одно чекав, що рано чи пізно, потраплю в бойову бригаду. І спокійно приймав цей факт.

Розумію, що ніхто не хоче воювати, ніхто не хоче помирати, але ж хлопців, які зараз там, на нулі, теж треба міняти, треба давати їм перепочинок. Я відчував усе це на собі і розумію, як це – бути на позиціях невизначений час, бо тебе немає ким замінити...

– Кажуть, у піхоті зовсім «не солодко»…

– Так. У піхоті завжди обмаль людей. І найтяжче – це не сидіти на позиціях і спостерігати. Найважче – зайти на позицію і з неї вийти. Їдеш і не знаєш, чи доїдеш до неї й чи повернешся, чи це твій крайній захід, чи будуть інші. Просто налаштовуєш себе на виконання завдання і сприймаєш як невідворотне все, що може статися.

Не хочу, аби складалося враження, що я виставляю себе якимось супергероєм, я просто робив свою роботу, допоки міг. І якби дозволяв стан здоров'я, і далі б її робив.

Там у мене лишились побратими, з якими спілкуємось до сьогодні. Багатьох друзів, на жаль, уже нема… Кілька моїх побратимів після поранення чи за станом здоров’я також перевелися на службу в ТЦК чи в тилові частини, - говорить Олександр.

– Хто з Ваших найрідніших чекає перемоги разом із Вами?

– Тато, мама і старша сестра… Син із моєю колишньою дружиною в березні 2022 виїхали до Польщі. Так уже склалось – із подружнім життям не пощастило, але треба просто жити далі, радіти, що живий, хай і не зовсім здоровий. Руки-ноги є, голова працює. Хоч зараз такий час, що можеш втратити життя будь-якої миті, незалежно від того, де ти перебуваєш. Але ж це не привід падати духом і не радіти навіть якимось найменшим дрібницям.

Нам випало жити під час війни. Тож треба зібрати силу волі і пройти цей шлях, хоч він і важчий за звичайний, мирний. Йдемо ним уже майже чотири роки, і далі йтимемо, справлятимемось, бо здаватися нам не можна...

Наші захисники – гордість нації. Воїни, чиї імена вписані у новітню історію України разом із високими державними нагородами. Кожен із них – це не просто історія окремої людини, а частинка великого літопису боротьби нашого народу за свободу й незалежність. Завдяки ініціативі начальника Сумської ОВА Олега Григорова розпочинаємо серію публікацій про історії наших мужніх захисників, аби зберегти пам'ять про їхній подвиг. Ці історії водночас болять та надихають, мотивують та нагадують, якою ціною ми тримаємо небо над головою. Історії Героїв залишаються символом мужності, незламності та любові до України. Бо саме з таких життів і подвигів складається книга нашої Перемоги.

Сумські