Історія бойової медикині “Кобри”, що служить на Сумщині

30 листопада 2025 р. 21:40

30 листопада 2025 р. 21:40

Військовослужбовиця 158-ї окремої механізованої бригади, Олена Зелінська, на псевдо “Кобра”, нині на захисті Сумщини. Жінка — фельдшерка медичного пункту артилерійського дивізіону. Родом з Київщини, до 2023 року жила і працювала в селищі Бабинці Бучанського району. Про окупацію рідного селища на початку війни, загрозу розстрілу, полон та рішення приєднатися до війська, незважаючи на перенесений інсульт, а також про свій бойовий шлях, розповіла в ефірі Українського радіо Суми.

— Пані Олено, розкажіть, де ви зустріли початок війни.

— Початок війни я зустріла в Київській області, Бучанський район, в селищі Бабинці. 24.02.2022 о 4:00 ранку над моїм будинком полетіли гелікоптери, авіабомби і все. Все йшло на Бучу, Ірпінь. Те, що розпочнеться війна, я знала заздалегідь, бо я була волонтером. Я з 2014-го року допомагала нашим військовим, чим могла. Напередодні в 21-му році, в грудні 21-го, я позакривала підприємництво, оформила на дитину майно, що встигла. Я чекала, я вже знала. В принципі, до початку війни, я прокинулася десь за півтори години, ходила по хаті, відчувала, що щось буде.

— Бабинці опинилися під окупацією?

Так, з першого дня. О 6:00 ранку я насилу дочекалася, щоб уже піти в центр селища. І чекала, хто ще буде підходити. Ми швидко зорганізувалися, поставили блокпости. Наш голова селищний віддав нам рації, у нього було їх 12. Ми організували спостережні пости, всі працювали як розвідка. Тобто ми все знали. Коли до нас хтось заходив, ми заздалегідь знали. Я вдягала тоді куртку, зверху на куртку жилетку і у такому вигляді, прямо бабуся-бабуся, виходила на зустріч.

— Як поводилися російські військові?

Ті, що перші заходили, скажімо так, до сьомого березня, вибачалися. Або говорили: “Мы здесь ненадолго”. Я їм говорила: “В селі ставати не можна “. Ну, з ким годину, півтори, з ким дві години говорили, я не давала зупинитися, не ставали. Поза межами села були. А сьомого березня зайшли кадирівці.Вони були один день, заходили в будинки, шукали воїнів ЗСУ, забрали сина голови, заарештували дев’ять чоловік. Я всіх майже забрала, про одного тільки не знала, що взяли в полон, і вони його відразу вивезли, я його не бачила. А дев’ять чоловік я забрала у них.

— Як у вас виходило з ними домовлятися?

Не виходило домовлятися. Я матюкалась, я кричала, я на них поперла буром. Вони мене ставили на розстріл чотири рази за один день поруч з ящиком запальних сумішей. Я не знаю, що їм завадило мене розстріляти.

— Їздили в сусідні села, на дачі, де люди були, возили продукцію. У нас в селищі був ковбасний цех, куди ми також їх не пустили. В селищі залишалися люди з хронічними захворюваннями, яким потрібні були медикаменти. Наші дівчата привезли з Бородянки дитяче харчування, забрали залишки ліків в аптеці, поїхали під обстрілами, Бородянку вже бомбили. Тоді на їх очах загинув батько семи дітей. Віз борошно також з Бородянки і на мосту розстріляли машину. Їм вдалося проскочити і привезти ліки та дитяче харчування. В селі було сім дітей безлактозників. Окупація тривала 31 день.

— Як ви потрапили в полон?

— У полон потрапили в один з виїздів. Ми з цього ж ковбасного заводу возили продукцію до інших сіл. Де проривалися, де могли проїхати, де було не заміновано, або де нас пропускали, бо вони ще ж виходили: “Нельзя, нельзя там”. Іноді я просто виходила і брехала, говорю: “В смысле нельзя? Мы с вашим руководством договорились, нас там ждут”. Це якась партизанщина насправді була. І так ми одного разу поїхали, бо не було в селі взагалі уже дизеля, не було борошна. Людей стало більше, виїжджали з Києва на дачі, а магазинів немає, їсти нічого. І ми поїхали, домовилися, волонтери нам мали підвезти до Тетерева. В Тетереві не було їх. Там вже наші блокпости стояли. І нам туди підвезли молоко, ми поїхали забрали.

— Ми як побачили, що там є кіоски і є хліб, на всі гроші, що в нас були, ми людям набрали хліба, нам привезли медикаменти так само, і ми виїжджали назад. І попали, нас тоді взяли в оточення, позаду нас їхав танк, спереду — танк, збоку їхали їхні позашляховики. Тримали нас у темному, холодному приміщенні на території церкви. О 8:00 ранку відкривали, а ввечері закривали. Світла там не було, а враховуючи, що я вже тоді була після інсульту, мені важко, я не можу очі відкривати і знаходиться в темряві, починається запаморочення. Ще й препаратів не було. І 7° десь в приміщенні приблизно, іній по стінах стояв. Ми ні в туалет не могли вийти, нічого. А коли виходили, ми намагались знайти десь промінці сонця, це вже кінець березня, щоб хоч трохи зігрітися на сонці. Ми по території церкви пересувалися спокійно, але за територію ми вийти не могли.

— Як вирішили доєднатися до ЗСУ?

Не брали, по здоров’ю не брали. Я почала ходити дуже багато, щоб пройшла задишка, щоб пройшло запаморочення. У мене був вестибральний стволовий інсульт. 99% — це повна інвалідизація. Там аневризма головного мозку, вона і на сьогоднішній день присутня. Люди з цим ідуть на операції і після операції мало виживають, скажімо так. А я піднялася. Це сила волі. Зараз я не знаю, чи ще раз би так змогла, бо це було дуже боляче. Дві контузії вже після цього перенесла. Нормально.

— Як ваша родина відреагувала на ваше рішення іти до Збройних сил?

— Скажімо так, якщо в мене з минулим чоловіком уже давно були такі, ну, сімейні проблеми, ми вже майже жили в одному дворі, але не жили як родина. А діти за мене, за мною були. Я прийшла взагалі служить в Рембат, бо я дуже непогано володію технікою, автомобільною і так далі. Проте, щось там пішло не так, або, мабуть, я комусь там не дуже сподобалася, тому що я за тиждень відремонтувала більше техніки, ніж, той, хто там був головний.

— А потім мене побачили з п’ятої мінометки, ця ж бригада. Хлопці кажуть: “Нам радіст потрібен”, кажу: “О, я і рація, ну, давайте, спробую”. Забрали вони мене до себе радістом, радістом я побула може тиждень, а може і того менше. Їхала, щось готувала, заїхала до хлопців, кажу: “Їду в магазин, вам щось купити?” Вони всі повиходили з будинку, це дуже пощастило, тому що коли вони зайшли назад в будинок, зайшли тільки в веранду, а з іншого боку прилетіла Х-300. Вирва така була, що моїх машин стало б три штуки одна на одну і ще б до даху не дістали. І в будинку їх завалило всіх. Тяжких не було, поранень особливо не було, але викопувати довелося усіх. І я кинулась туди допомагати. Витягувала хлопців, відмивала, забрала до себе прати, і тоді вони сказали: “Стоп, у нас медика немає. Будеш медиком”. Це 23-й рік, отак я стала медиком. Спочатку служила в 60-й Інгулецькій, зараз 158-й.

— Де довелося побувати за цей час служби?

— Харківщина, потім нас перекинули в Костянтинівку, ми були в Часовому Яру. Потім нас вивели на відновлення, тоді знов Часів Яр. Потім з Часового Яра наших всіх на комплектацію вивели. А нас, артилерію, вирішили не відновлювати, нас відправили відразу в Сріблянський ліс. І вони там півроку формували батальйон, а ми шість місяців були в Сріблянському лісі в підпорядкуванні сотої ТРО. Тоді вона була ТРО. Зараз вони вже сота бригада. Потім нас трошки здвинули лівіше, ближче до Лиману. І ще в Лимані після цього 12 місяців. І вже я звідти переводилася сюди в 158-му, ми були на Чернігівщині. А потім і на Сумщині, тут гарно зустрічають, тут гарне населення, люди проукраїнські.

— Ваша задача, як бойового медика, в чому полягає?

— Я була бойовим медиком, вже майже місяць, як мене перевели у фельдшери медпункту. Якщо поранення в мене десь або евакуація проходить з позиції пораненого, я маю виїхати машиною. На ваших ґрунтах на Сумщині це має бути якийсь прямо повноприводний монстр, а не машина, тому що заїхати по ваших ґрунтах важко.

— Дуже не вистачає техніки, от зараз в мене немає евакмобілю. У мене є швидка допомога, яку допоміг дістати американський фонд. Зараз я іншу машину ще вибила теж для нас, знову ж таки через цей фонд. Моя задача — пригнала позашляховик, взяла з собою пару чоловік для прикриття. Це ті, хто дивляться за небом. І на позашляховику заїжджаю на позицію, евакуюю пораненого, надаю там допомогу, якщо йому вже надали хлопці, то перевіряю, чи правильно надали, чи немає кровотечі. І бігом, знову ж таки під прикриттям вивожу пораненого, доставляю на стаціонар. У 158-й на стаціонарі у нас, на жаль, немає хірурга. Нам дуже добре помагає 225-та. Ухватили пораненого і як скоріше надали допомогу. Не всіх вдається врятувати. От привезли останнього людину, була ампутація ноги, було два наскрізних кульових осколкових поранення. І людина, на жаль, через три дні коми на апаратах, все одно не витримала. І на це направду було, ну, дуже тяжко дивитися, і вже наче до цього звик, але я ніколи не думала, що я до такого звикну.

— У мене такий склад характеру, я можу зарізати свиню, зарізати корову, я можу все, що завгодно, я не боюся крові, я знаю, що з цим робити, як влаштований любий організм. А зараз моя задача, як фельдшера, я навчаю молоде покоління, бо вони прийшли просто після курсів бойового медика. А поки людина не стикнеться з буднями, поки вона не буде бачити кров власними очима, поки вона не буде розуміти, що поранення — це не тільки бинти і кров, а ще й брудний в крові одяг. І ви маєте все це вміти помити, прибрати, надати допомогу. Людина не має гидувати, людина має не спішити і ще відключити жалість у собі, абсолютно. Щоб правильно надати допомогу, потрібно в собі вбити людину.

— Яка у вас мотивація, пані Олена? Чому продовжуєте далі?

— Ну, хто, як не я?

Волонтерством уже, мабуть, займатися не буду. Просити і збори робити зараз стало дуже важко. Настільки важко, що це неймовірно. Ми останнім часом все робили за власний кошт. Зламалась машина, скинули, відремонтували. Я просто бачу, що суспільство стало байдужим. Ну от, ніби їх ця війна вже не стосується. Я розумію, що людям важко, розумію, що люди втомились. Я все це бачу і розумію.

— Чим будете займатися, коли війна закінчиться?

В першу чергу займусь своїми трояндами. У мене надзвичайно багато троянд. Вони без мене дуже там страждають. Дочка намагається за ними дивитися, але це не те. До мене приходили всі, усе селище до мене ходило. У мене понад 160 сортів різних троянд. І сад свій приведу до ладу.

І, мабуть, відпочину. Зустріну всіх своїх друзів, всім передзвоню і всі мої побратими приїдуть. Я всім пообіцяла чебуреки. Я дуже гарно роблю чебуреки. Кажу, поставимо на газоні мангал, казан, я буду ліпити, а ви будете всі їсти. Кажу, нароблю море чебуреків. Всі чекають закінчення, щоб приїхати до Володимирівни на чебуреки.

suspilne.media

Сумські