Олексій Клюєв: «Разом воюємо – разом відбудуємо»

06 грудня 2025 р. 09:15

06 грудня 2025 р. 09:15

З весни 22-го волонтери об’єднання з назвою «Добробат» поспішають у точки лиха, – щоб допомогти.

Ми часто говоримо про героїв фронту, але волонтери – це герої тилу, без яких не вистояла б жодна армія. Зберегти історії таких людей – означає залишити свідчення того, як народ тримав країну на своїх плечах.

…Олексій виріс без батька, але з сильним відчуттям відповідальності. Його досвід добробатівця почався на розбиранні руїн Тростянецької лікарні. Він дивом вижив під час атаки на сумську лікарню Святого Пантелеймона. Чотири роки діяльності в «Добробаті» перетворили для нього волонтерство на стиль життя.

Олексій відверто розповідає, що тримає, що ламає, а що дає сили повертатися на місця «прильотів» знову і знову.

– Яким ви були у дитинстві? Який характер мали?

– Я виріс без батька. Мене виховувала мама, учителька. Саме вона прищепила мені повагу до людей і відповідальність. Оскільки батька не було, мені з дитинства доводилося брати на себе чоловічу роботу. У мого дідуся були  кролики, кури, трішки господарства, й усі процеси, пов’язані з доглядом, виконував я. Напевно, саме це стало фундаментом моєї особистості.

Не можу сказати, що це було дуже легко, але відчуття відповідальності за тих, хто поруч, і розуміння, що будь-якого результату треба досягати працею, прийшли саме з того часу.

За характером я був різним: і шкодив, і водночас активно брав участь у громадському житті школи №5 нашого міста Суми. Мені вже тоді стало цікавим спілкування з людьми.

У підлітковому віці я завжди був у компанії тих, хто старший, і це теж вплинуло на мій життєвий шлях. Мої друзі своїм прикладом показували і розказували, що в цьому житті правильно, а що ні.

З дитинства займався спортом, був активним юнаком, як то кажуть, без шкідливих звичок.

– Що вас захоплювало? Ким мріяли стати?

– Мене захоплювало будівництво. Я відчував, що це важливо й що цей вид діяльності мені підходить. Я творча людина: займався художньою керамікою, різьбленням по  дереву – шукав себе в прикладних видах творчості. Це були радше не мрії, а необхідність… Уже потім, здобувши певні навички в будівництві, я почав цим заробляти. І, власне, ті навички стали основою моєї волонтерської діяльності. Не можу сказати, що мріяв про таке з дитинства, але зараз, озираючись назад, розумію, що обрав правильний шлях.

– У вашій родині були приклади служіння людям – можливо, хтось допомагав іншим, волонтерив або був військовим?

– Моя мама-вчителька стала для мене хорошим прикладом служіння суспільству. Вчителі відіграють величезну роль у формуванні особистості, і я бачив, наскільки це складно і відповідально – бути вчителем, поводирем у доросле життя.

– З чого для вас почалося волонтерство? Розкажіть про момент, коли вирішили діяти, а не залишатися осторонь?

– Це було у квітні 2022-го. Ми тоді всі відчували поклик діяти. Саме тоді я став на шлях волонтерства. 27 квітня ми з другом побачили в телеграм-каналі волонтерський збір на відновлення Тростянця, а вже 28 квітня  поїхали з групою волонтерів із Сум розбирати завали в тростянецькій лікарні. І з того моменту мій волонтерський шлях тільки розвивається: збираємо великі команди, волонтерство стало масштабнішим і професійнішим. Я вважаю, що це вже частинка історії, оскільки «Добробату» – майже чотири роки.

– Вам доводилося долати сумніви або страхи на початку цього шляху?

– Можливо, сумніви й були, але я не звертав на них уваги. Волонтерство – це безоплатна праця, а в 2022 році було складно витрачати час «не на заробіток». Дехто з моїх знайомих казав, що це «непотрібна справа». Але я не зважав і дуже активно працював далі. У вересні мені запропонували адміністративну посаду очільника Сумського будівельного батальйону, і тоді вже точно не було жодних сумнівів.

– Розкажіть, як проходить ваш день під час виїздів або після «прильотів»?

– У нас є чат у телеграмі. Якщо сталася атака, наш день починається з фрази: «Усі  живі? У всіх усе добре?». Далі з’ясовуємо локацію, зв’язуємося з органами місцевої влади, з представниками ДСНС, чекаємо завершення слідчих дій і розмінування. Збираємо волонтерів – і це завжди загадка, скільки людей приїде. Якщо це масштабні прильоти, збирається 20-30 людей. На місці розгортаємо наш штаб, робимо заміри конструкцій, демонтуємо пошкоджені елементи, прибираємо скло, допомагаємо людям. Іноді працюємо день, іноді – кілька днів поспіль. До прикладу, дах інституту фізики ми закривали дуже довго, оскільки там була велика площа. У Тростянці коли ми були, також масштабну площу даху покривали, і у п’ятиповерхівці всі поверхи вичистили повністю від згорілого слою.

– Що найважче у вашій роботі – фізично, морально, емоційно?

– Найважче – емоційно. Особливо коли стаємо свідками загибелі людей. На жаль,  були в таких ситуаціях, де самі мало не загинули. Під час атаки шахедів на лікарню Святого Пантелеймона два вже влучили. Ми прибули, почали організовувати роботу і дивом залишилися живі, оскільки буквально за 20 метрів від нас вибухнув третій шахед. У цей момент ми бігли з усіма, хто був там, і шукали сховище. Нас жінка впустила у під’їзд – а ті, хто побіг далі, на жаль, загинули. Ми також були свідками трагедії 15 квітня на Петропавлівській – приїхали через 5-10 хвилин після «прильотів». Це найважче. Фізично – не так, бо якщо робота осмислена, приносить задоволення, вона не виснажує. От люди ж збираються в футбол пограти – це фізично важко, але якщо їм це подобається, то від цього вони заряджаються.

У нас дружній колектив, робота супроводжується і гумором, і обміном інформацією…

– Як вам вдається триматися, коли бачите людський біль і руйнування?

– До всього, на жаль, звикаєш. Перші руйнування вражали, зараз це – виклик. Досвід притупляє відчуття суму, тривоги. Для волонтерів – це ще одна добра справа, яку треба зробити.

– Як відновлюєтеся?

– Коли дозволяє погода, після виїздів ми з волонтерами їдемо на річку: робимо невеликі пікніки, спілкуємося один із одним, ділимося емоціями, переживаннями. Зараз, до речі, у нас є й комерційні об’єкти, на які я залучаю волонтерів. Ми сформували ту універсальну команду, якою і волонтеримо разом, і заробляємо гроші разом. Цей взаємозв’язок і є внутрішньою опорою для кожного.

– Яким, на Вашу думку, має бути волонтер?

– Будь-яким. У нас є люди абсолютно різні за віком, статтю, родом діяльності. Але усіх нас об’єднує одне – бажання допомагати. Не кожен може дозволити собі займатися волонтерством. Це, по-перше, бажання з середини, а по-друге – це стан душі, коли ти не просто «співчуваєш» смайликом під постом, а дієш. Дуже специфічна особливість людини – проявити співчуття, розділити горе з тим, хто пережив жах.

– Ви працюєте у команді. Що для вас означає «плече побратима»?

– Це взаємопідтримка. Коли я оголошую збір волонтерів на виїзд, пишу «плюсуйте» і бачу стовпчик плюсків і десятки «буду» – це найбільша мотивація. Я відчуваю, що ми не одні у цьому світі, поруч є однодумці, які рухають «Добробат» вперед.

– Ви часто кажете фразу у своїх відео: «Разом воюємо – разом відбудуємо». Що вона для вас означає?

– Ця фраза об’єднує «Добробат» з реаліями часу. Вона доводить, що війна – це не лише бойові дії, а й те, що відбувається в містах далеко від лінії зіткнення. Робота, що виконується на фронті, дійсно найважливіша. Завдяки їй ми можемо жити в наших містах. Але разом із тим, у містах відбуваються жахливі речі, до яких ніхто не був готовий. І наша діяльність покликана максимально ефективно використовувати спроможних людей, здатних щось робити для подолання наслідків військової агресії. Тож фраза – ніби символічне поєднання воєнних дій і дій у тилу, викликаних російською агресією.

– Чи змінило волонтерство Ваше бачення людей? Можливо, відкрили для себе нове значення слова «єдність»?

– Однозначно так. Ми всі до 2022 року не розуміли, що таке волонтерство. Ми  жили в матеріальному світі, думали, що основна задача – це заробіток, організація свого власного часу. Але після початку повномасштабної війни все змінилося. Відчуття єдності має бути у нас завжди. Єдність – необхідна складова життя в суспільстві.

– Бувають моменти зневіри – що допомагає вам не зупинятися?

– Інколи буває стан, коли ти думаєш: «Навіщо я цим займаюся, може, потрібно зупинитися?». Але коли на ранок ми прокидаємося і бачимо результати руйнувань, і люди до нас звертаються з запитом: скільки вас, волонтерів, буде на прильоті, – саме  через це ми вже не можемо «увімкнути задню». Я не розумію, як можу зупинитися, оскільки ми вже зарекомендували себе в суспільстві, як та команда, що завжди поруч і завжди допоможе. Якщо збереться тільки два волонтера – ми їдемо удвох. Я вже не можу відмовити в організації цього процесу і сказати, що нас не буде і ми не приїдемо.

– Яке послання ви хотіли б передати людям, які вагаються: чи варто долучатися до допомоги?

– Волонтерство підходить не всім. Але я закликаю людей хоча б брати участь у тих місцях, де вони проживають: допомогти своєму сусіду, собі. Часто ми бачимо бездіяльність людей, навіть тих, хто проживає у локаціях, де був приліт. У них таке ставлення, що ось є волонтери, міська рада, ДСНС і тільки вони мусять щось робити, виконувати, а не всі разом, із жителями. Не стійте осторонь. Хоча б прибрати скло з клумби, допомогти сусідові демонтувати вибите вікно або просто впустити його до себе в квартиру переночувати чи принести теплі речі – це вже велика допомога. Співчуття породжує діяльність. У потрібний момент важливо сказати: «У цієї людини біда. Давайте допоможемо разом». Це те, що я б хотів, аби змінилося у нашому суспільстві.

– Про що мрієте?

– Я пишаюся нашою командою. Я впевнений у кожному зі своїх волонтерів, як у самому собі, ми вже перевірені часом і різними життєвими ситуаціями. Я б хотів, щоб у нас було менше роботи, але якщо вона і буде, щоб ми  продовжували у такому ж руслі і з таким самим запалом. І щоб наша волонтерська родина зростала.

Юлія ЛАЗОРЕНКО,

студентка кафедри журналістики та філології

Сумського державного університету

Фото – з архіву Олексія Клюєва та «Добробату».

У рамках проєкту Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології Сумського державного університету «Герої мого часу», пише Медіаколо .

Сумські