Три правила роботи психологині Вікторії Цюпки

22 січня 2026 р. 21:38

22 січня 2026 р. 21:38

Трибуна.Суми поспілкувалася з психологинею, яка переїхала з Білопільщини до Сум через війну, побудувала своє життя заново й тепер допомагає іншим переселенцям знайти внутрішні опори.

Фото: Трибуна.Суми

Правило перше. Іншу людину можна зрозуміти настільки, наскільки вона це дозволить

Вікторія Цюпка народилася в Мелітополі, дитинство провела у Дружківці, а у 1987 році оселилися в селі Нові Вирки на Білопільщині. Через 30 років їй знову прийшлося переїжджати — цього разу через велику війну.

Наразі Мелітополь тимчасово окупований, а прифронтова Дружківка потерпає від постійних обстрілів. Там у Вікторії залишаються рідні. Вона дивиться новини про місця, де ходила до школи, дивиться, як їх знищують, говорить — це як розстріл дитинства.

Її Нові Вирки знаходяться за кілька кілометрів від кордону з Росією. Уже в квітні 2022 року село почало потерпати від артилерійських обстрілів. Одного разу Вікторія пробула в погребі майже добу, відчула, що більше не може це витримувати, і тоді ж прийняла рішення — переїжджати у Суми. Після цього, за її словами, екстремального переїзду, в обласному центрі найбільше вразила тиша.

Зараз у Нових Вирках продовжують жити люди — під фпв-дронами, молніями та ланцетами. Вікторія кілька разів намагалася навідатися додому, одного разу в дорозі вони з чоловіком потрапили під обстріл з РСЗВ. Із тих пір вдома жінка не була.

Фото: Трибуна.Суми

Тож навесні 2022 року Вікторія Цюпка почала будувати нове життя у Сумах і в цьому їй допомогла громадська діяльність. Усе життя Вікторія пропрацювала в освіті, разом із колежанками у перший рік повномасштабного вторгнення створила громадську організацію «Жіноча ініціатива для Білопілля». Вони впроваджували проєкти з психологічної підтримки для жінок і дітей прикордоння, працювали з ВПО — якраз тоді розпочалися масові евакуації.

В університеті Вікторія вивчала дві спеціальності — біологію та психологію. Тривалий час працювала вчителькою й ніколи не думала, що їй знадобиться інший фах. Та коли побачила, скільки в людей навколо тривоги, розгубленості та дезорієнтації, вирішила, що тепер її задача — їм допомагати. Тож обрала професію психолога і вірить, що підтримуючи інших, вона і сама поступово набирається ресурсу.

Початковий психологічний стан після переїзду у Вікторії був важким. Більш-менш жінка адаптувалася десь через рік після початку великої війни. Каже, лише тоді перестала лякатися будь-яких гучних звуків.

Пережитий досвід допомагає психологині в роботі. Вона розуміє спектр емоцій, що переживають жінки-переселенки, які втратили свої домівки. Їй знайомий їхній рівень відчаю і тривоги.

— Звісно, я не можу абсолютно зрозуміти людину, але усвідомлюю, на якій ми з нею території. Це допомагає мені, як психологу, підібрати для неї підтримку та вивести з цього стану, — говорить Вікторія.

За її словами, іншого можна зрозуміти настільки, наскільки він чи вона це дозволить. Радить просто бути поряд і запитати «чим я можу допомогти?». Далі вже людина сама вирішує, чи готова вона відкриватися й чи потрібна їй допомога.

Для того, щоб надавати психологічну допомогу іншим, психологи мають свою терапію. Вони звертають увагу на свій стан, підтримують свою ресурсність, до того ж володіють необхідними інструментами. За словами Вікторії, надихає і сама робота з людьми, особливо у випадках, коли вдається допомогти тим, хто прийшов за підтримкою.

У перший рік повномасштабної війни у людей переважно були гострі реакції, вони не знали, із чим взагалі мають справу, що летить і чим це їм загрожує. Тоді здебільшого потребували першої психологічної допомоги і емоційної стабілізації. Зараз же, за досвідом Вікторії, більшість знайшла власні способи жити у нинішніх обставинах. Люди випрацювали свої стратегії: хтось тримається за родину, для когось сенсом стала робота, у кожного своя історія і свої методи самодопомоги.

Фото: Трибуна.Суми

Люди стали більше цікавитися темами ментального здоров’я, про це є багато інформації і в інтернеті, і на державному рівні.

— Люди стали більш обізнаними, вони шукають, як себе підтримати. Комусь підходить групова терапія, комусь індивідуальні консультації. Тепер, коли людина звертається до спеціалістів, це схвалюється її оточенням, адже свідчить, що вона дбає не лише про фізичне благополуччя, а й про психічне, — говорить Вікторія.

Є люди, у яких вистачає ресурсів підтримати себе самостійно, а ще й надати допомогу іншим. До спеціалістів бажано звертатися, коли знижується якість життя й людина не може впоратися з певною ситуацією самостійно. Дзвіночками про допомогу можуть стати виснаження, непродуктивність на роботі, важкість спілкування з близькими, тривожні думки чи порушений сон.

Фото: Трибуна.Суми

Правило друге. Знайти свої опори

Із літа 2025 Вікторія Цюпка працює в ГО «Дівчата». Наразі вона задіяна у проєкті допомоги працівникам соціально-гуманітарної сфери міста Суми й області. Жінка займається темами професійного вигорання та емоційного виснаження. Проводить цикл занять, присвячених психоедукації, вправам та різним методам психологічного розвантаження, таким як арт-терапія чи майндфулнес. У групах створюється безпечний простір, який має свої правила, серед яких прийняття, незасудження, повага, конфіденційність тощо.

Іноді для людей, які втратили домівку, роботи з психологом недостатньо і їх перенаправляють до психотерапевтів. Найпершим, Вікторія та її колеги звертають увагу на стабілізацію емоційного стану. Спочатку вони не зосереджуються на тому, що сталося, а шукають ресурси, завдяки яким можливо жити тут і зараз у даних обставинах. Часто звертаються до якогось попереднього досвіду людини, коли та пережила важку ситуацію і впоралася з нею.

— Треба знайти опори. У кожного вони індивідуальні, а психологи просто супроводжують людину у цих пошуках, бо всі відповіді вже закладені у ній. Ми лише знаходимо той шлях, який допоможе. Потім людина вже сама роззирнеться навколо і побачить, куди їй йти далі. У когось це йога, у когось прогулянки, для багатьох домашні тварини, спілкування з рідними і друзями, творчість.

Фото: Трибуна.Суми

Переселенці, із якими стикається Вікторія, обговорюють болючі питання фінансової підтримки, юридичної допомоги, адже дехто втратив документи або намагається оформити виплати за пошкоджене майно, пошуку роботи. Їх у першу чергу цікавлять звичайні побутові проблеми і те, як підтримати свою сім’ю. Тож для них важливо у першу чергу задовольнити базові потреби -тмати житло, відносну безпеку, їжу.

Вікторія говорить, що для тих, у кого знищилося житло, де народжувалися діти і будувалися плани, куди вкладали працю у кожний вбитий гвіздок і кожну посаджену квіту, це трагедія.

— Втрата домівки для нас — це втрата нашого життя, яке ми будували. Там було все — наш будинок, наша земля. Такий вимушений переїзд — це як вирвати людину з корінням і перенести в інший грунт, вона ще має до нього прижитися. Для цього потрібні певні умови, — говорить психологиня.

Фото: Трибуна.Суми

Правило третє. Будувати життя заново

На заходи за проєктами люди часто приходять за спілкуванням. Часто говорять — «Я тут відпочила душею, бо побачила, що тут є такі, як я». Такі зустрічі сприяють інтеграції. Заняття відвідують не лише переселенці, тож люди знайомляться, обмінюються контактами і стають друзями поза межами зустрічей. За словами Вікторії, це дуже важливо для адаптації, адже багато хто після переїзду в інше місто відчуває самотність. Переселенцям треба заново створити навколо себе підтримуюче оточення.

На зустрічі люди приходять за інтересами, хтось малює, хтось в’яже чи вишиває. У спілкуванні вони знову відчувають свою цілісність. Бачать таких, як вони, хто раніше переїхав з прикордоння і вже налагодив своє життя. Це дає сили і енергію й іншим шукати роботу, друзів, заново будувати своє життя.

Людям старшого віку може бути складніше адаптуватися. Залишившись на валізах, часто розгублені, вони гостро відчувають те, як зруйновані основи, за які вони трималися усе своє життя. Замість саду, де вони знали кожен сантиметр, городу, який десятиліттями садили, і господарства, у них залишається лише лавочка під під’їздом чи біля гуртожитку. Вони не уявляють свого життя без господарства й без клаптика землі. Так само розгублено себе можуть почувати люди, які звикли до життя в місті, а потрапили у село.

Вікторія ділиться, що і їй було важко звикнути до життя у квартирі, адже вдома вона мала багато простору, звикла до свого ритму, коли була постійно зайнятою і в русі.

Фото: Трибуна.Суми

— Кожна людина — це своя історія і своя трагедія. Людям потрібна підтримка, але зрештою кожен має впоратися, із тим, що трапилося, по-своєму, — говорить Вікторія.

Психологиня радить, не зважаючи на те, що ця фраза заїжджена — любити себе і ставитися до себе, як ставиться до дитини турботлива мати. Тобто прислухатися до переживань, дозволяти собі полінуватися, аби уберегтися від емоційного виснаження.

Також важливо бути толерантними до переселенців, бо це люди, які багато чого втратили і можуть почуватися виснаженими чи переживати гострі стани. Їм треба допомогти заземлитися і пустити коріння знову. Психологиня не радить розпитувати ВПО про трагедії, про обстріли, про те, що саме вони втратили — який був будинок, яких тварин тримали. Людина починає це все згадувати і знову усвідомлює, що вона це втратила. Повернення у такі події може бути травматичним.

— Я обрала психологію, аби залишатися поруч з іншими людьми. Мій досвід допомагає мені їх підтримувати. Тепер це моє життя, — говорить Вікторія.

Жінка продовжує проходити навчання та розвиватися в обраній кар’єрі. Говорить, що переїжджати із Сум нікуди не планує, бо нарешті адаптувалася у новому середовищі і відчуває себе більш-менш комфортно.

Ольга Панфілова.

Сумські