«Творчість – це про любов»: мисткиня Алевтина Філон про творчий шлях, викладання та волонтерство

08 лютого 2026 р. 14:41

08 лютого 2026 р. 14:41

Алевтина Філон – викладачка Шосткинської дитячої школи мистецтв, художниця, членкиня Національної спілки художників України. Вона переконана: для творчості немає «кращого часу», адже дитинство її учнів триває тут і зараз, навіть під звуки сирен.

В інтерв’ю для Шостки.INFO мисткиня розповіла, як любов до мистецтва переросла у справу її життя і як вона допомагає шосткинцям віднайти душевний спокій завдяки творчості.

«Мистецтво мене не відпускає»

– Коли у Вас виникла любов до пензля?

– Напевно, скільки я себе пам’ятаю, я любила малювати. Ще в загальноосвітній школі проявлялись ці здібності, творчість завжди мене вабила. Народилась я в маленькому селі Білиця, що на Ямпільщині, і на той час, коли ще не було Інтернету, в районній газеті «Голос часу» я прочитала про конкурс юних художників. І взагалі, що існує така студія образотворчого мистецтва «Полісяночка» з моїми першими викладачами — Михайлом та Венерою Бабаєвими . Я знайшла спосіб туди потрапити: відправила свої малюнки, і мені передали, що я можу приходити. З того часу в мене оселилась така любов до творчості.

– Як розпочався Ваш шлях у мистецтві?

– Мій шлях у мистецтві розпочався з дитинства, коли була закладена любов до творчості. Перші вчителі на Ямпільщині — до яких я завжди з великою вдячністю звертаюсь і згадую ті часи, заклали першу сходинку в моєму шляху. Вони спонукали розвиватися, постійно щось для себе відкривати, ставати переможцем у різноманітних конкурсах, молодіжних фестивалях тощо. І потім уже, коли я стала більш дорослою, зрозуміла, що мистецтво мене не відпускає. Іноді були думки змінити професію на менш творчу, бути, скажімо, «як всі». Але згодом я усвітомила, що любов до творчості вже нікуди не діти із серця. І вирішила продовжувати займатися нею більш професійно та серйозно.

Шлях від першої виставки до міжнародних проєктів

– Яка з Ваших виставок запам’яталась вам найбільше і чому?

– Напевно, мені запам’яталась найперша моя персональна виставка, яка була проведена у 2015 році в Шосткинському краєзнавчому музеї. Кожна виставка для мене по-своєму унікальна, наповнена подіями, емоціями. Але ця була перша, і тому вона дуже закарбувалася в спогадах. Після неї мій мистецький шлях почав набирати оберти. У 2019 році я вступила до Національної спілки художників України.

– Чи експонувалися Ваші роботи закордоном?

– У минулому році була виставка у Бельгії за сприяння Психосоціального хабу «Місце сили» і його керівниці Олени Чанцевої-Коваленко (вона родом з Шостки). Спочатку проводили дитячий проєкт «Hope» у Брюсселі, а потім відбулася виставка в цій же галереї дорослих митців Шостки. Там була представлена і моя робота. Але основною метою було змотивувати дітей — мені хотілося вкласти найбільшу силу саме в дитячі роботи, щоб наші юні художники змогли достойно представити місто й Україну.

– Під час поїздки до Бельгії в рамках проєкту «Hope» Ви розписали українським візерунком будинок на території центру, де проживали шосткинці. Розкажіть про це.

– Ми разом з дітьми мешкали у заміському будинку, де проживали українці, які переїхали під час війни, а також там приймали делегацію дітей з України. На подвір’ї цієї вілли збудували невеличкий будиночок, де проводили творчі зустрічі. І мене попросили його розписати. Я працювала до самого від’їзду, й в останній день уже малювала під ліхтарями. Мій розпис був певним нагадування для українських людей, які там проживають, про їхню Батьківщину.

«Для дітей іншого часу немає. Їхнє дитинство зараз»

– Що спонукло Вас стати викладачкою?

– Робота з дітьми мені завжди подобалася, хоча в дитинстві я про це не мріяла. Коли я почала працювати, зрозуміла, що це справжня рушійна сила, взаємодопомога. Ти навчаєш дітей, розкриваєш їх таланти, ділишся своїми знаннями. А діти, у свою чергу, також заряджають тебе новими думками, емоціями, позитивом. І це сприяє розвитку педагога також — коли хочеш, щоб твої діти зростали, ти шукаєш способи розкрити себе, щоб бути з ними на одній хвилі, бути в тренді.

– Чому для Вас важливо працювати з дітьми та передавати їм любов до мистецтва?

– Я розумію, що в сьогоднішніх реаліях для дітей неймовірно важливо здобувати освіту, розвивати здібності. Для них іншого часу немає. Їхнє дитинство зараз. Якщо необхідно працювати в бомбосховищі — треба працювати там, але не зупиняти навчальний процес. Можливо, деякі з дітей оберуть іншу професію, але ці знання, любов до мистецтва, естетичний смак закладаються саме в художній школі. А якщо діти визначать свій подальший шлях у творчому напрямку, то це також цінно. І тому я вважаю, що роль педагога дуже важлива, тому що ми надихаємо дітей розвиватися, постійно бути в пошуку натхнення.

– Як Ви підтримуєте дитячу віру в себе, коли в них «не виходить»?

– Я кажу дітям: «Не вийде у вас сьогодні — неодмінно вийде завтра». Комусь швидше приходить успіх, а комусь треба попотіти. Якщо ми відправляємо роботи на конкурс, я їм говорю, що по-своєму вони вже здобули певну перемогу, тому що завершили роботу, набули знання й уміння, І якщо це підтверджується на конкурсі здобуттям якогось призового місця, то це також дуже круто. Але все одно кожна закінчена робота — їхня маленька перемога над собою.

– Чи змінилися теми дитячих робіт після 2022 року?

– У своїй педагогічній діяльності намагаюсь сильно не акцентувати творчість дітей на сьогоденні, тому що, на жаль, воно здебільшого не позитивне. Вважаю, що творчість має навпаки відволікти від цих думок, і хочеться, щоб у роботах моїх учнів панував дитячий шарм, захоплення життям.

– Ви разом зі своїми учнями розписали укриття нашого міста за мотивами робіт української художниці Марії Примаченко. Як виникла така ідея?

– Разом зі своїми випускниками ми вже не вперше працювали над оформленням такого настінного розпису. Розписували з цими ж дівчатами автобусну зупинку, і до нас звернулися з проханням прикрасити укриття в центрі міста. Для дітей це цікава практика: масштаб роботи на більш великому форматі, інші фарби. Зобразили «Горохового звіра» пензля Марії Примаченко.

«Коли люди об’єднуються — стає легше»

– Пані Алевтино, Ви також є волонтеркою на безкоштовних курсах з арттерапії. Розкажіть про заняття: кого запрошуєте, де проводите і що робите на таких уроках?

– Заняття проводимо на базі Артценту в Психосоціальному хабі «Місце сили». На них я працюю з дорослою авдиторією людей, переважно з жінками. Ці люди мене також надихають: вони мають велику життєву мудрість, багато років працювали, зараз знаходяться на пенсії здебільшого, і коли виникає можливість відпочити, вони обирають час для себе. Ми малюємо квіти, пейзажі… Жінкам цікаво поспілкуватися, побути в присутності однодумців, поділитися своїми спогадами, можливо, сьогоднішніми клопотами. Так їм легше переживати складні часи.

– Сьогодні проводять багато благодійних заходів й аукціонів. На них можна побачити Ваші роботи?

– Коли я чую про якийсь благодійний захід, я завжди намагаюся надавати свої роботи. Навіть якщо це не зовсім великі кошти, усе одно певний внесок у хорошу справу. Можливо, хтось іще побачить, хтось іще доєднається. Відбувається така певна взаємодія, коли люди об’єднуються й разом справді стає набагато легше: з миру по нитці, як-то кажуть.

Мрії, які надихають не зупинятися

– Якою буде Ваша перша картина у знову мирній Україні? Що буде на полотні?

– На такому полотні хочеться, щоб кольори були світлі, ніжні, радісні, без смутку. Напевно, я би зобразила простори свого рідного краю. Тому що, коли ти дорослішаєш, по-іншому сприймаєш те місце, де ти народився, де вся твоя родина, де ти сформувався як особистість. Я переконана: для людини дуже важливо цінувати своє коріння.

– Які творчі проєкти Ви мрієте реалізувати в Шостці разом зі своїми учнями в майбутньому?

– Для учнів завжди цікаво відкривати щось нове. Я точно знаю, що вони, як і я, сумують за стінами рідної школи мистецтв, бо немає можливості працювати там, як раніше. Іноді це засмучує. Але я розумію, що, можливо, вся справа не в стінах, а просто в колективі, у певній нашій взаємодії. Коли нам пропонують якісь творчі проєкти, щось розмалювати, щось прикрасити, то ми з радістю на це погоджуємося. Ми завжди відкриті для таких пропозицій.

Софія Радченко

Сумські