Олександр Шапаренко: «Люблю Білопілля давньою синівською любов’ю»

17 лютого 2026 р. 16:49

17 лютого 2026 р. 16:49

16 лютого нинішнього року 80-річчя від дня народження відзначив легендарний спортсменвеслувальник, чия доля тісно пов’язана з білопільським краєм. У 60-70 роках минулого століття слава про Олександра Шапаренка линула континентами земної кулі. Його фото обійшли всі відомі друковані видання світу, йому аплодували мільйони спортивних уболівальників. Це саме завдяки йому мільйони шанувальників спорту дізналися про Суми, Сумщину, саме він переконливо довів, що й тут, у глибинці, за сотні кілометрів од гомінких столиць і крупних міст можна досягати найвищих спортивних вершин. І сьогодні Олександр Максимович в активному строю, часто приїздить на свою маленьку батьківщину.

Пропонуємо бесіду з уславленим чемпіоном, на яку він залюбки погодився напередодні свого ювілею.

Шапаренко Олександр Максимович – дворазовий олімпійський чемпіон (1968, 1972), срібний призер Олімпіади-1968, 7-разовий чемпіон світу, 5-ти – Європи, 23 – СРСР, у тому числі 5-тиразовий – Спартакіади народів СРСР. Заслужений майстер спорту СРСР (1966).

Народився 16 лютого 1946 року в селищі Степанівка Сумського району. Закінчив Київський інститут фізкультури. Впродовж 15 років - капітан збірної СРСР з веслування.

Служив у Військово-Морському Флоті СРСР, тривалий час мешкав в Іспанії, де тренував місцевих веслувальників і очолював спортивну школу міста Рибадеселля. Також був тренером збірної України з веслування.

Нині живе в Києві, бере активну участь у спортивному та громадському житті. Член виконкому Асоціації ветеранів спорту України. Кавалер орденів Трудового Червоного Прапора (1968), «Знак Пошани» (1971), «За заслуги» Ш, II, I ступенів (2002, 2012, 2021), нагороджений двома Почесними Грамотами Президії Верховної Ради УРСР та Грамотою Верховної Ради України. Володар двох нагород з іспанською пропискою: премія «За найкращі спортивні досягнення» Асоціації спортивних журналістів Іспанії (1996 рік) та «DELFOS» асоціації AMIGOS DEL DEPORTE. Входить до десятки кращих спортсменів України ХХ століття.

У 1972 році, коли виборов друге олімпійське золото в німецькому Мюнхені, в далекій країні Султанат Оман вийшла друком поштова марка, присвячена рекордам нашого земляка. Такої честі за життя не був удостоєний жоден спортсмен-веслувальник світу. Марка давно стала філателістичною рідкістю і високо цінується на світовому ринку.

Почесний громадянин міста Суми (2013). Герой спортивного року – 2014 у номінації «Спортивна слава України».

Скульптури спортсмена виконали відомі сумські митці Анатолій Івченко та Олег Прокопчук. У Сумах одна з вулиць носить ім’я спортсмена.

Одружений. Сімейний стаж із дружиною Аллою 55 років. Мають доньку Олену, сина Максима, онуку Олександру.

- Олександре Максимовичу, збіг чи випадковість, але зараз в Італії тривають ХХV зимові Олімпійські ігри. Певно, Ви стежите за перебігом змагань, адже свого часу самі виходили на такі відповідальні змагання?

- Неодмінно. Кожен олімпійський старт назавжди залишається в пам’яті. Це підтвердять і наші славетні земляки-олімпійці, серед яких сестри біатлоністки Віта і Валя Семеренки з Краснопілля, штовхальник ядра Юрій Білоног із Білопілля , представник Миколаївки (раніше Жовтневого) Андрій Дериземля та інші.

Особливо приємно, що в нинішніх іграх беруть участь представники нашої славетної Білопільщини біатлоністи Богдан Борковський, Антон Дудченко… Це наша спортивна гордість і слава. Як бачите, ми гідно представляємо Україну на європейських і світових аренах, а про Білопільщину знають як про край потужних спортивних традицій.

Особисто я люблю Білопілля давньою синівською любов’ю, адже звідси родом моя мама Катерина Савеліївна – царство Небесне її душі. До слова, вона мешкала на вулиці, де народився всесвітньо відомий поет Олександр Олесь.

Добре пам’ятаю 25 листопада 2015 року, коли приїздив до Білопілля на презентацію книги «Олександр Шапаренко: на гребені хвиль» вашого авторства, що відбулася в районній бібліотеці імені О. Олеся. Прийшли численні читачі, мої родичі. То була незабутня хвилююча зустріч. Бував і в Миколаївці в тамтешній школі: нас приймали дуже тепло, гостинно. Такі зустрічі не забуваються.

Олександр Шапаренко та Олександр Вертіль біля Альтанки (м.Суми)

- Пригадайте, будь ласка, з чого і як розпочинався Ваш шлях у великий спорт?

- Вперше сів у байдарку наприкінці червня 1959 року – якраз удома на грядці дозрівали перші огірки. Тато і мама відпустили до річки Псел у Сумах, де ми мешкали, разом з іншими хлопцями, бо дуже мені хотілося записатися до секції з веслування, яка тоді відкрилася.

Пам’ятаю, всі мої однолітки, сівши в байдарку, відразу ж перекинулися, бо цей човен надзвичайно хиткий, а я не тільки не шубовснув у воду, а навіть пройшов кілька кілометрів і втримав рівновагу.

Зараз, проходячи берегами Псла, подумки порівнюю їх із тодішніми, давніми. Важка це справа – повертатися в минуле, вдруге переживати те, що ніколи не повернеться. Але так було потрібно Господу, аби все сталося саме так. Не шкодую ні за чим, а тільки впевнився: щось таки є містичне в тому, що я, Водолій за гороскопом, пов’язав свою долю саме з водою.

Були моменти, коли життя могло круто змінитися, але цього не сталося. Тож вода для мене - це життя в усіх його смислах і значеннях.

- Шлях до світових спортивних вершин завжди важкий. Як уважаєте, що стало основою Ваших успіхів на водних доріжках?

- Не один раз запитував сам себе: чому перемагав саме я? Але сьогодні переконаний: то була справжня нагорода за старанність, дисциплінованість, максимальну віддачу на тренуваннях. Адже за весь час не пропустив жодного заняття, намагаючись виконувати завдання тренерів і наставників краще за інших.

Я не обмежувався тільки веслуванням: бігав кроси в лісі, взимку ставав на лижі, самостійно виконував комплекс гімнастичних вправ. За день долав 20-30 кілометрів на веслах, але уникав «форсажу». Це дозволило психологічно і фізично грамотно готуватися до відповідальних офіційних стартів.

Звісно, була й частина моїх особистих задатків – зріст, міцні руки. До речі, свою фізичну силу я успадкував від мами, яка викручувала випрану білизну так, що після неї жодна пральна машина не могла вичавити бодай краплину.

Та й тато Максим Калинович, він родом із села Малі Вільми, що поблизу Сум, постійно казав: не підведи, синку, ніде і ні в чому, хай про тебе і наш рід кажуть тільки хороше.

- Яка з нагород для Вас найдорожча і чому?

- Золота олімпійська медаль у Мюнхені 1972 року, коли переміг на дистанції тисяча метрів. Свого основного суперника шведа Рольфа Петерссона я випередив на якісь 0,29 секунди! Лише фотофініш виявив мою мінімальну перевагу. Однак золота медаль одна…

Швед настільки виклався на дистанції, що після фінішу не міг самостійно вибратися з човна. Його піднімали і під руки вели до п’єдесталу, попередньо вколовши знеболювальне. Збереглися знімки, де ми стоїмо разом, і Рольф, напівзігнутий, з останніх сил тримається на срібній сходинці.

Після того заїзду Петерссон жодного разу не сідав у байдарку і не брав весло до рук – отаке спустошення.

Через багато років ми зустрічалися у Швеції, я поцікавився, як склалася його спортивна кар’єра, а він сказав просто і коротко: то була остання гонка.

А дорога мені та медаль ще й тому, що 1968 року в Мехіко міг стати чемпіоном в одиночці на тисячу метрів, якби не підступність угорського спортсмена. Той «сів» на мою хвилю і перед фінішом за допомогою спурту на якісь соті секунди обійшов мене. За подібні порушення знімають зі змагань, однак тоді Угорщина належала до країн соціалістичного табору і нам порекомендували не подавати апеляцію.

- Після Олімпіади в Мюнхені всі переможці і призери одержали державні нагороди. Окрім Вас і Фаїни Мельник – видатної метальниці диску. Чому?

- Про Фаїну нічого сказати не можу, а ось мені не пробачили необережних слів в інтерв’ю одній із зарубіжних газет. На запитання «Кому я присвятив свою перемогу?», чесно сказав, що рідній донечці, якій якраз виповнився рік. А треба було «всіма шановному Генеральному секретарю ЦК КПРС і рідній партії…».

Про це дізнався вже значно пізніше, коли один із моїх добрих знайомих розповів, що ті слова помітили «нагорі» і моє прізвище викреслили із нагородного списку.

- У Вашому житті є іспанська сторінка…

- Так, на початку 90 років я залишився без роботи, а на руках – двоє дітей. Жили тільки на зарплату дружини. Думав уже влаштовуватися сторожем на ринку. Але допоміг випадок. На запрошення іспанської сторони у складі офіційної делегації на початку 90 полетів до Мадрида. А там дізналися, що я безробітний, і запропонували посаду… головного тренера збірної Іспанії з веслування. Відмовився, оскільки не хотів знову відриватися від сім’ї, а попросив іншу роботу.

Була вакансія керівника спортивної школи в містечку Рибадеселля. Погодився. Спершу полетіли туди разом із сином, а згодом приїхали дружина і донька.

За майже півтора іспанських десятиліття вивів школу з аутсайдерів на шосте місце із більш як 130. Активно виступав у різних змаганнях, що проводилися в країні. До речі, разом із дітьми.

Цікавий факт. Один з інтернаціональних чемпіонатів на приз іспанського короля ми виграли вдвох із Максимом: я – серед ветеранів, а він – серед юніорів на 20-кілометровій доріжці. А через кілька років відзначилася донька Олена – вона стала переможницею на 15-кілометровій дистанції серед жінок. У моїй київській квартирі на почесному місці стоїть статуетка «За високу траєкторію у спорті», яку привіз за перемогу в тих змаганнях.

До слова, в Іспанії спорту приділяють величезну увагу. Мене спершу вражало те, що в кожному маленькому містечку чи навіть селі неодмінно є стадіон, плавальний басейн, спортивний зал, словом, усе, що потрібно для занять фізкультурою. Причому, фінансується така база не за залишковим принципом, а як і належить.

- Нещодавно одну з вулиць Сум назвали іменем Олександра Шапаренка.

- Скажу чесно: це потрібно не мені, а насамперед юному поколінню, яке повинне з когось брати приклад, знати тих, хто прославив рідне місто. На жаль, зараз переважають інші герої – цинічні, нахабні, пронирливі. Шкода.

На «моїй» вулиці розташований Центр професійно-технічної освіти, де колись було моє рідне друге училище – я його закінчував у 60 роках. Зараз там навчаються сотні юнаків і дівчат, я з ними зустрічався. Вони жваво цікавляться спортивними справами і, цілком можливо, колись зі стін закладу вийде новий олімпійський чи світовий чемпіон. Я був би цьому дуже радий.

Зрештою, подібні випадки з присвоєнням імен – не поодинокі. За кордоном давно практикують пошанування тих чи інших особистостей ще за життя, а не тоді, коли вони йдуть в інший світ.

- Ви неодмінно маєте міста і місця, які Вам особливо дорогі…

- Так, дуже люблю приїздити до Сум, до своїх друзів-земляків. У Києві, коли маю вільну хвилину, неодмінно приходжу на пішохідний міст через Дніпро до Труханового острова. Саме там часто збираються не тільки любителі греблі на байдарках, а й ті, хто убо-лівають за екологічний стан довкілля, чистоту річок, озер і ставків, а також власної української національної душі.

Останнє – найголовніше для кожного, кому дорогі Україна, Дніпро, майбутнє нашого народу. І як важливо не на словах, а конкретними справами робити все, аби рідна країна ставала більш квітучою, світлою, сонячною. Щоб кожен із нас, у якому б куточку світу був, міг сказати з особливою гордістю: «Я – з України! Я – українець!». Саме там, на мосту, написані крилаті слова, що додають впевненості та оптимізму: «Україна – чиста, зелена, вільна країна! Україна – простір свободи!». А я б іще додав – миру, бо саме мир потрібен нам усім. І він неодмінно настане, бо не може бути інакше, адже наш народ-працелюб заслуговує на спокійне і щасливе життя.

Впевнений: неодмінно будуть перемога, мир. І я зможу знову побувати у рідному Білопіллі – так хочеться повернутися в дитячі і юнацькі часи, що минули в цьому рідному для мене місті.

Сумські