Шостка попрощалася з 23-річним офіцером ГУР Сергієм Лазненком

07 березня 2026 р. 17:48

07 березня 2026 р. 17:48

Сьогодні, 7 березня, Шосткинська громада на колінах та в глибокій скорботі провела в останню путь свого Героя — 23-річного лейтенанта Сергія Лазненка. На Алеї Слави закарбувалося ім’я юнака, який з дитинства мріяв про мужність, а в час найбільшої біди став щитом для своєї нації, прийнявши останній бій у Степногірську.

"Сьогодні наші думки та молитви з Героєм Сумщини — Сергієм Сергійовичем Лазненком. Він обрав дорогу воїна в той час, коли на його землю прийшла велика біда. Зустрів ворога зі зброєю в руках і прийняв свій останній бій у Степногірську, ведучи запеклу боротьбу за свободу рідного народу. Юнак, чиє життя мало бути довгим і щасливим, віддав його за те, щоб усі ми мали завтра. Його земний шлях був коротким, але винятково достойним", - з цих слів розпочалась церемонія прощання з вірним сином України на Алеї Слави.

Сергій народився 28 червня 2002 року в місті Шостка, що на Сумщині. Він був єдиним і таким довгоочікуваним сином Світлани та Сергія. Батьки з безмежною любов’ю та турботою виховали сина, вкладаючи в нього все найкраще, оточуючи його підтримкою та теплом. Після здобуття повної загальної середньої освіти Сергій продовжив навчання в Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Зі шкільних років він проявляв себе як учень із потужним інтелектуальним потенціалом. Активно займався спортом: акробатика, хокей, футбол, джіу-джитсу — будь-яка дисципліна була йому під силу. У повсякденному житті Сергій був щирим, товариським і відкритим. Мав багато друзів серед однокласників, завжди вмів підтримати побратима та мудро сприймав поради вчителів. Його поважали за доброзичливість, простоту та внутрішню гідність. Змалечку в ньому гармонійно поєднувалися гострий розум, неабияка сила та добре серце.

У 2019 році він вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. 24 серпня 2021 року в Києві Сергій мав велику честь брати участь у військовому параді до 30-ї річниці Незалежності України. Він крокував Хрещатиком у складі парадного розрахунку університету як майбутній офіцер і гідний син своєї держави. Для нього це була не просто подія — це була справа честі.

З дитинства Сергій мав мрію, яка здавалася неможливою у XXI столітті: він хотів бути справжнім героєм, довести свою мужність у бою та здобути славу воїна. Мріяв випробувати свої сили у Французькому іноземному легіоні. Але війна прийшла в його країну, і тоді мрії стали іншими.

Під час повномасштабного вторгнення російські сили завдали авіаударів по Харкову, знищивши казарми та сімейний гуртожиток ХНУПС. Тоді загинули чотирнадцять курсантів та сім цивільних людей, серед яких було двоє маленьких дітей. У ті страшні дні Сергій не залишився осторонь. Коли будівля була понівечена, а під завалами залишалися люди, він не чекав наказів і не піддався страху. Власними руками розбирав уламки, діставав побратимів, рятував поранених. Навіть коли прибули професійні рятувальники й на мить вагалися входити в небезпечну зону, Сергій без роздумів кинувся вперед, щоб врятувати хлопців.

Попри академічні справи, після загибелі близьких товаришів він був непохитно налаштований бути на передовій. Його метою було захищати країну, підтримувати побратимів і виконувати свій обов’язок до кінця — навіть ціною власного життя.

Сергій був людиною честі. Він жив так, як відчував — сміливо, щиро, по-справжньому. Після отримання ступеня магістра він заздалегідь готувався до служби: особисто приїжджав складати іспити з фізичної підготовки та проходити відбіркові випробування.

Рідні просили його не йти. Мама зі сльозами благала залишитися, берегти себе, адже їй було невимовно страшно відпускати єдиного сина на війну. Але його серце вже було там — на передовій. Він усвідомлював кожен ризик, але ще більше розумів свою відповідальність. Сергій пішов, бо не міг зрадити власні переконання. Він не ховався від труднощів і мріяв, що невдовзі власноруч підніме синьо-жовтий прапор над вільним Кримом.

Десна була для Сергія особливим, сакральним місцем. Саме там батько колись навчив його плавати. Коли випадала можливість побути вдома, у рідних краях, він завжди йшов до річки — за тишею, спокоєм і риболовлею.

Під час війни Сергій зустрів свою дівчину Тетяну, з якою вони прожили разом чотири роки. Він принципово не хотів одружуватися, поки триває війна і гинуть люди. Тетяна завжди була поруч: вона підтримувала його вибір, розуміла складність його шляху і ні на мить не відверталася від нього.

Сергій прагнув бути офіцером честі, а не слави. Йому не потрібні були гучні оплески. Для нього визначальними були принципи, відповідальність і дане слово. Він захищав свою землю, своїх близьких і наше спільне майбутнє.

Навіть у вирі війни Сергій знаходив місце для справи, що йшла від серця.

Для нього це було більше, ніж малюнок; це був спосіб зафіксувати момент і справжнє братерство. Він залишив багатьом побратимам пам’ять про себе — знаки, вибиті його власною рукою. Тепер ці татуювання — не просто символи. Це дотик його руки, його характер у лініях, його тиша й сила, що назавжди залишилися з тими, хто їх носить. У ньому було багато світла. Сергій умів жартувати у найважчі хвилини й підтримувати тих, хто падав духом. До нього тягнулися люди, відчуваючи його неймовірну глибину та мудрість.

Тепер Сергію назавжди 23. Він залишиться в пам’яті кожного як людина, що вміла кохати глибоко, бути поруч, дивитися прямо в очі й говорити чесно. Він прожив життя воїна і пішов як воїн — з честю та гідністю.

Сумські