Творчість, що рятує душу: Алла Кальченко з Ворожби створює красу власними руками

14 квітня 2026 р. 13:50

14 квітня 2026 р. 13:50

Війна змінює все. Вона забирає звичні ритми життя, наповнює дні тривогами й новинами, які хочеться не читати, але не читати не виходить. Саме в такі моменти люди особливо гостро починають шукати щось, за що можна вхопитися — щось світле, живе, справжнє. Для когось це слово, для когось — музика, а для когось — творчість, що іноді починається зовсім просто — з маленького бантика для внучки. А згодом стає тим, що допомагає вистояти.

Саме так сталося в житті Алли Миколаївни Кальченко — вчительки з Ворожби, яка у найважчі часи знайшла опору в речах, створених власними руками.

— Алло Миколаївно, Ви все життя прожили у Ворожбі?

— Так, я корінна ворожбянка. Тут народилася, тут навчалася у Климівській школі. Після училища певний час працювала в Іскрисківщині, а потім перейшла до Ворожбянської гімназії №4. І вже близько 30 років працюю вчителькою молодших класів.

— А творчість… Вона була у вашому житті завжди?

— Ні, зовсім ні (усміхається) . Я навіть не цікавилася, як це все називається. Просто одного дня це з’явилося.

Як зізнається сама майстриня, усе почалося дев’ять років тому — з народження другої внучки. Маленькі кучеряві голівки хотілося прикрашати чимось особливим: бантиками, заколками, ніжними деталями. Спочатку вона купувала прикраси, але одного разу до рук потрапили вироби ручної роботи — і виникла проста, але доленосна думка: а чому б не спробувати самій? Спробувала і захопилася.

— Пам’ятаєте свою першу роботу?

— Звісно. Це була синьо-жовта квіточка-бантик. Я й досі її зберігаю, як пам’ять про початок. Потім були віночки — тоді ця техніка називалась канзаші. Потім обручі. Та я вже й не згадаю всього, що робила! І солодкі букети з ляльок і цукерок, і новорічні іграшки… Експериментувала, шукала себе, пробувала різні матеріали й форми.

— Як у Вашому житті з’явилися гноми?

— Якось побачила їх — і захотілося спробувати. Першого зробила зі звичайної шкарпетки. І він мені так сподобався! Потім був другий, третій… Поступово вдосконалювала свої роботи, як то кажуть, набивала руку. А потім вирішила зробити великого гнома. Навіть у сусідів позичила магазинного — принесла додому, роздивилася і зробила свого. І так потроху втягнулася, - згадує Алла Миколаївна.

З кожною новою роботою приходив досвід, удосконалювалися техніки, народжувалися нові ідеї. Навіть великих гномів Алла Миколаївна навчилася створювати самостійно — уважно вивчаючи деталі, додаючи щось своє, унікальне.

— Ви створюєте свої вироби для себе, так би мовити, для душі?

— Переважно так. Спочатку робила для внучок, дарувала своїм знайомим чи друзям дітей. Іноді просили зробити на замовлення. Я брала символічну плату — тільки щоб матеріали окупити. Але ніколи не планувала робити з цього бізнес. Це справді було для душі. І, знаєте… саме це «для душі» дуже допомогло, коли почалася війна.

— Пам’ятаєте той момент, коли творчість стала не просто хобі, а підтримкою?

— Так… дуже добре пам’ятаю. Перший маленький гном з’явився перед Новим 2022 роком. А коли почалася повномасштабна — я взагалі перестала щось робити – не було ні сил, ні настрою. Не могла. Було дуже важко. Довгий час навіть не торкалася нічого, - розповідає майстриня.

Особистий біль лише посилив це відчуття: син Алли Миколаївни зник безвісти. Згодом стало відомо, що він у полоні. І саме в цей момент прийшло усвідомлення: потрібно знайти опору, щоб витримати. Нею стала творчість.

Робота над гномами, іграшками, деталями допомагала відволіктися, зібрати думки, не дати собі зламатися. Кожен виріб став не просто декором, а частиною внутрішнього відновлення. Із часом ці іграшки набули ще й особливого змісту — з’явилися патріотичні гноми, військові образи.

— Одного разу захотілося зробити особливого — як талісман для сина. Так з’явився великий військовий гном. Потім ще маленький — із його позивним. І знаєте, хлопцям це дуже сподобалося. Почали просити і для себе, і для побратимів.

— Це справді допомагає?

— Дуже. Коли працюєш — не думаєш про все, що відбувається навколо. Не сидиш у новинах. Даєш собі можливість трохи відпочити. І емоційно, і розумово. Це справді рятує.

— Скільки їх у Вас уже?

— Навіть не знаю. Дуже багато. І кожен — інший.

— Де берете ідеї для своїх робіт?

— Дивлюся в TikTok, на YouTube. Але ніколи не повторюю один в один. Завжди додаю щось своє. Часто вже під час роботи з’являються нові деталі. Думаєш: а може ось так краще зробити? І виходить щось зовсім інше.

— Скільки часу потрібно на виготовлення одного гнома?

— Маленький — два вечори. Великий — довше. Там інша техніка, є гіпсові деталі, треба чекати, поки застигнуть. А колись, коли тільки починала з бантиками, могла три-чотири години над одним сидіти.

— Звідки берете матеріали?

— Замовляю в інтернеті. Колись купувала в Сумах, але там не завжди можна знайти все, що потрібно. Більшість майстрів працює з велюром, а мені більше подобається фліс — він м’якший, приємніший і з ним легше працювати.

— Чи є зараз замовлення?

— Я не беру багато. Основна моя робота — школа. До того ж зараз я ще три дні на тиждень займаюся з дітьми, які виїхали за кордон — у Францію, Німеччину. Працюємо ввечері. Тому якщо хтось просить — роблю у вільний час. Але найчастіше — для себе, для настрою.

— Чула, що Ваші вироби певним чином допомагають нашим захисникам.

— Наші місцеві дівчата-волонтери періодично організовують різні аукціони, збори на підтримку армії. Кілька разів я передавала і свої вироби. Хтось купить — і матиме вдома гарну річ, а нашим захисникам — це частинка допомоги. Я вважаю, що зараз кожен має робити хоча б невеличкий внесок, у силу можливостей. Бо, як кажуть, ти або в армії, або допомагаєш армії.

— Звідки у Вас така любов до творчості?

— Якось моя двоюрідна сестра пожартувала: «Алло, тебе, мабуть, блискавка вдарила». Бо ніхто в родині цим не займався. А я почала, - усміхається Алла Миколаївна.

— Ваші онуки переймають це захоплення?

— Так. У мене четверо онуків: троє дівчаток і хлопчик. Одна внучка, восьмирічна, вже пробувала шити гномів, а ще малює, ліпить, створює різні композиції. Інша займається танцями, їздить на конкурси, навіть виборює призові місця. Мені дуже приємно це бачити. Найстарша внучка свого часу також захоплювалась танцями, але зараз подорослішала, має інші плани.

— А з учнями працюєте творчо?

— Раніше працювали. Пам’ятаєте, за мирних часів при школах діяли оздоровчі табори? Під час канікул діти могли їх відвідувати протягом трьох тижнів. Тоді я пробувала робити бантики зі своєю малечею. Їм дуже подобалося. Зараз робити це онлайн досить важко, адже в такій справі треба, щоб хтось із дорослих був поруч.

— Окрім рукоділля, у Вас є ще одна любов — квіти. На Вашій сторінці дуже багато таких світлин.

— Так… Квіти — це моя пристрасть. Я їх висаджую скрізь: біля двору, у дворі, на городі, у мами. Де є хоч маленьке місце — там уже щось росте. Особливо люблю троянди, айстри, сухоцвіти. Дуже люблю герань — у мене вона квітне до самих морозів. І знаєте, я впевнена: квіти відчувають, як до них ставляться люди. Просто так вони не ростуть.

— Чи думали Ви виїхати у безпечніше місце?

— Ні… не можу. Минулого року виїжджали до доньки на Полтавщину, але всі думки були тут. У Ворожбі. Мама теж не витримала — повернулася. Тут мій дім, мій чоловік, моє серце… Тут поруч — хата мого сина. Як це все залишити? Ми просто живемо і сподіваємося, що все це скоро закінчиться.

Історія Алли Кальченко — не лише про творчість. Вона про силу триматися, про здатність знаходити сенс у простих речах і про те, як маленькі рукотворні дива можуть підтримувати людину у великій боротьбі. У маленьких гномах, зроблених із любов’ю, у квітах, що вперто розквітають щороку, у бажанні працювати, навчати дітей і чекати… Бо навіть під звуки війни люди продовжують творити красу. А значить — жити.

Фото зі сторінки Facebook Алли Кальченко

Сумські