«Я не думав, що мої знання щодо надзвичайних ситуацій будуть такими актуальними»

17 квітня 2026 р. 11:38

17 квітня 2026 р. 11:38

Віктор Радченко — наш земляк, білопілець, людина, яку добре знають і поважають в усьому районі. Це була знана сім’я, тісно пов’язана з флагманом тодішньої економіки Білопільщини - машинобудівним заводом. Саме там працювали його батьки, і, здавалося, життєвий шлях
Віктора теж буде пов’язаний із цим підприємством.

Він закінчив політехнічний інститут, встиг рік пропрацювати на БМЗ, а пізніше перейшов у службу охорони Білопільського райвідділу міліції. Там отримав перший досвід роботи в системі правоохоронних органів. Через кілька років перейшов працювати до Білопільської районної державної адміністрації, де понад два десятиліття опікувався взаємодією з правоохоронними органами, оборонної та мобілізаційноі роботи.

Віктор Євгенович завжди вирізнявся відповідальністю, чесністю і принциповістю. Його знали як людину совісну, працьовиту, яка добре розуміла систему і вміла знаходити спільну мову з людьми. Він мав багато друзів і користувався щирою повагою колег.

Після реформування і децентралізації, коли районні структури почали скорочуватися, Віктора Радченка запросили до відділу цивільного захисту. Ці підрозділи тоді лише формувалися на місцях і підпорядковувалися обласним структурам.

- Чесно кажучи, у 2019–2020 роках мало хто до кінця розумів, чим займається цивільний захист. Для багатьох це виглядало як чергова бюрократична служба: перевірки, протоколи, вимоги, штрафи. Часто люди сприймали нашу роботу як перешкоду, не усвідомлюючи справжньої її важливості, - говорить Віктор Євгенович.

Та все змінилося після 24 лютого 2022 року. Саме тоді стало зрозуміло, наскільки критично важливими є знання, досвід і підготовка у сфері надзвичайних ситуацій. І слова Віктора Радченка — «я не думав, що мої знання щодо надзвичайних ситуацій будуть такими актуальними» — сьогодні звучать як точне відображення реальності, в якій опинилися наші громади.

Війну він зустрів уже працюючи в системі цивільного захисту — фактично в структурі, яка відповідала за підготовку міста до можливих загроз. І саме ці знання, досвід і розуміння процесів стали надзвичайно потрібними у перші ж дні повномасштабного вторгнення. Ніхто краще за працівників цивільного захисту не знав реального стану готовності громад до надзвичайних ситуацій. Адже їхня робота охоплювала всі чотири громади колишнього Білопільського району — і підприємства, і житловий фонд, і об’єкти інфраструктури.

- Ми розуміли, які можуть бути виклики. Йшла не перша війна, ми жили на прикордонні. Але, на жаль, не всі — ні керівники підприємств, ні звичайні люди — усвідомлювали повною мірою, що нас може чекати, — згадує Віктор Євгенович.

Підготовка до можливих загроз, зокрема і до війни, відбувалася не так активно, як того вимагала ситуація. Бомбосховища, протоколи евакуації, заходи із захисту майна та людей — усе це часто сприймалося як формальність або зайвий клопіт.

- Чесно скажу, — говорить він, — об’єкти господарства і житловий фонд не дуже активно готувалися до захисту. Багато хто не хотів витрачати час і ресурси. Усе це виконувалося неохоче — до певного моменту.

Цей «певний момент» настав 24 лютого 2022 року. Як і більшість українців, Віктор зустрів цей ранок удома, в Білопіллі. Перші думки були про родину: потрібно було заправити машину, зняти гроші, вирішити найнеобхідніше. Скрізь були черги, паніка, невизначеність — усе, як у всіх. Але вже з перших днів він повернувся до роботи — як фахівець цивільного захисту. Почалася інша реальність: щоденні завдання, відповідальність, допомога людям, інформування, оцінка ризиків. Дуже швидко стало очевидно, що знання і досвід цієї служби — критично важливі. Те, про що роками попереджали, до чого закликали готуватися, раптом стало не теоретичним, а життєво необхідним.

У перші місяці повномасштабної війни вони працювали по всій області. Виїжджали з Сум, оцінювали ситуацію, інформували населення, допомагали організовувати заходи безпеки. Водночас Віктор Євгенович разом із родиною переживав і обстріли Білопілля . Його дружина не захотіла виїжджати — залишилася вдома. Так родина і досі живе у Білопіллі, попри всі ризики. Йому запропонували мобілізуватися — підписати контракт і піти служити в Сили оборони.

- Можливо, я міг би цього не робити. Знайти варіанти, щоб залишитися, пройти медкомісії, знайти якісь причини, щоб не йти. Міг би шукати бронювання. Але я принципово прийняв рішення мобілізуватися, — говорить Віктор Радченко.

Попри те, що мав досвід роботи в правоохоронних органах і офіцерську підготовку, він не шукав легшого шляху.

- Так, у мене була офіцерська посада, була військова кафедра. Але я пішов служити сержантом, — згадує він.

На той момент йому було вже за 50. Людина, яка багато років працювала в адміністрації, фактично офісний працівник, опинилася в умовах повноцінної військової підготовки. Він пройшов базову військову підготовку — непростий етап навіть для молодших за віком.

- Я не скажу, що це було легко. Довелося все — і стріляти з автомата, і бігати, і виконувати фізичні вправи. Чесно кажучи, я навіть не знав, що в мене є стільки ресурсу і сил, — усміхається Віктор Євгенович.

Навчання стало випробуванням, але водночас і відкриттям. Десь довелося пригадати навички, отримані ще багато років тому, десь — навчитися з нуля. Після підготовки його підрозділ Національної гвардії отримав бойові завдання.

Сьогодні Віктор Радченко разом із побратимами виконує важливу місію — бере участь в охороні стратегічно важливих державних об’єктів. І ця служба — продовження його життєвого шляху, де відповідальність за людей і державу завжди була не просто роботою, а принципом.

- Не все можна вивезти, не все можна евакуювати. Сумщина завжди була і залишається важливим стратегічним регіоном для України. Саме тому вона переживає такі обстріли, саме тому її намагалися захопити у перші дні повномасштабної війни, — говорить Віктор Євгенович.

На території області залишилося багато важливих об’єктів — інфраструктурних, виробничих, стратегічних. І всі вони потребують постійної, цілодобової, професійної охорони.

- Наш підрозділ Національної гвардії саме цим і займається. Втім, служба — це не просто чергування з автоматом на посту. Це ешелонована система охорони, продумана, із різними рівнями захисту. Це постійна робота, аналіз, відповідальність. І це лише один напрямок нашої служби, — пояснює він.

Інший напрямок — не менш важливий. Йдеться про повітряні загрози — ті самі «літаючі об’єкти», які щодня атакують Сумщину і рухаються далі вглиб країни.

- Паралельно ми працюємо, як зараз кажуть, “мисливцями”. Тобто чергуємо і знищуємо все те, що летить у наш бік. Тому, окрім наземної охорони, ми забезпечуємо ще й повітряну. Наша задача — захистити об’єкти, людей, не допустити ураження, знищити все, що несе загрозу, — говорить Віктор Радченко.

Це робота, яка часто залишається поза увагою, але від якої залежить безпека тисяч людей. І це ще одна відповідь на питання, наскільки важливими стали знання, досвід і готовність діяти — саме ті речі, які колись здавалися формальністю.

- Найчастіше ми займаємося справами, про які сьогодні не можна говорити. Але Національна гвардія — це частина Сил оборони. І наші завдання не менш важливі, ніж у тих, хто стоїть на передньому краї, ніж у тих, хто працює в ППО чи розвідці, — каже Віктор Євгенович.

Його служба — це щоденна відповідальність, постійна готовність і розуміння, що навіть непомітна для стороннього ока робота має велике значення для загальної безпеки країни.

- Чесно кажучи, я не думав, що мені, коли вже буде за 55, доведеться служити в армії, захищати країну. Але це мій вибір — свідомий, не зовсім легкий ні для мене, ні для моєї родини. Я можу чесно дивитися людям у вічі. Я розумів, на що йшов. І переконаний: кожен має максимально приносити користь своїй країні, робити все, що може.

Він говорить про це спокійно, без пафосу. Як людина, яка просто зробила те, що вважала правильним. У цих словах — не лише про службу. У них — про відповідальність, про внутрішню
позицію, про вибір.

- Ми всі хочемо одного — щоб це закінчилося. Щоб ми могли повернутися додому, повернутися до роботи, до звичного життя. Займатися тим, що вміємо і що знаємо. Але для цього кожен має зробити своє...

І він своє робить.

- Коли їжджу до друзів, до колег, багато хто дивується: як ти пішов в армію, як ти пішов у Сили оборони? А я відповідаю: інакше я б просто не зміг, — говорить Віктор Євгенович.

Це рішення для нього було не випадковим і не вимушеним — це був свідомий вибір.

- Я сьогодні відверто кажу: таким має бути вибір чоловіків, які не виїжджають, які залишаються тут, які вважають, що це їхня країна і їхня відповідальність.

Та за цими словами — не лише принцип, а й щоденне переживання.

- У мене сьогодні велике питання щодо Білопілля. З одного боку переживаю за побратимів, за свій підрозділ. З іншого — за дружину, за родину, яка залишилась там.

Його родина не виїхала. І він це рішення приймає, хоча й розуміє всі ризики.

- Поки що у мене не вистачає аргументів, щоб переконати їх переїхати в інше місто. І саме тому я ще більше розумію, наскільки важливо сьогодні захищати Україну.

У цих словах — відповідь на головне питання.

- Ми маємо зробити все, щоб ворог не пройшов далі. Щоб ми могли залишатися, жити у своєму місті. Жити в нашому Білопіллі.

Це не просто слова. Це — вибір. І це — відповідальність.

Сумські