Із 22 шосткинців залишилося п’ятеро: трагічна правда про ліквідаторів Чорнобиля з вуст Юрія Авдасьова

23 квітня 2026 р. 15:38

23 квітня 2026 р. 15:38

У неділю Україна відзначатиме 40-ву річницю аварії на Чорнобильській АЕС. Напередодні ми розповідаємо про тих, хто ціною власного здоров’я, а то й життя ліквідовував наслідки найстрашнішої техногенної катастрофи ХХ століття. Адже в числі ліквідаторів чимало шосткинців.

29 річний Юрій Авдасьов потрапив на Чорнобильську АЕС у серпні 1986 і провів у зоні відчуження більше місяця. Разом з ним із Шостки тоді відправився ще 21 чоловік. Юрія приєднали до Донецького полку цивільного захисту, який розташувався посеред поля у 30-ти кілометровій Чорнобильській зоні.

«Від реактора нас відділяло 12 км»

Юрій Олександрович був командиром взводу радіохімічної розвідки – підрозділу, від якого залежала безпека інших ліквідаторів.

«Задачею підрозділу було виявлення «очагів» випромінювання радіаційного потоку для їх подальшого усунення, а також визначення доз випромінювання на конкретній ділянці з метою визначення часу роботи особового складу», – розповідає Юрій Авдасьов.

Його підрозділ працював там, де рівень небезпеки був найвищим. За допомогою спеціальних приладів ліквідатори фіксували рівень випромінювання – від мінімального до критично високого. Саме ці дані дозволяли розрахувати, скільки часу можуть працювати інші підрозділи без загрози для життя.

Сам Юрій безпосередньо на АЕС був 11 разів – як над реактором, так і поряд на землі.

«Перше що ми побачили, коли приїхали на територію станції – робили нову бетонну дорогу. Бо стара фонила так, що поній не те, що їздити, до неї страшно було підходити», – згадує ліквідатор.

На даху реактора був найбільший фон, тому там працювали максимум 1,5 хвилини.

Один раз на даху Юрій потрапив під викид. Спочатку нічого не відчув, а коли спустився до низу раптово почало хилити в сон. Приїхавши до полку, він пообідав і ліг спати… майже на добу. Уві сні у нього пішла кров з носа.

«Ми вже розуміємо, що там всі хлопці отримали дозу опромінення значно більшу, ніж записували нам. У нас постійно були розбіжності з хіміками-дозометристами цивільними. Вони заменшували дані… Очевидно, почало доходити, що людські ресурси не безмежні», – говорить Юрій.

Місто Прип’ять запам’яталося Юрію Олександровичу сучасним, доглянутим, але гнітючим. Бо було пустим та безлюдним. Такими ж були і довколишні села.

«Їздили машини і мили місто. У воду додавали спеціальні мийні засоби, порошок називався «СФ». Дахи покривали спеціальною мастикою, щоб не підіймався пил в атмосферу. Було важко дивитися на пусті будинки, де лежали дитячі іграшки, стояв запліснявілий посуд… На все життя запам’яталися величезні яблука на деревах у селах, які були на шляху до нашого постійного місця дислокації. Ці яблука лежали біля всіх дворів. А на вікнах магазину хутора Янів було написано «Фон – 600 рентген». Магазин був забитий продуктами. Були сміливці, які їх заради цікавості покуштували і їх подальша участь вже була вирішена», – ділиться спогадами чоловік.

З групи шосткинців у 22 чоловіки, у якій був і Юрій Олександрович, до наших днів дожили п’ятеро. Першого ліквідатора радіація вбила вже за кілька місяців після повернення додому

«Козюра Олексій. Він тричі був на даху реактора. Він мені ще тоді казав, щось я погано почуваюся».

Наразі у Шостці проживає трохи більше 300-х ліквідаторів наслідків  аварії на Чорнобильській АЕС. Третя частина з них мають інвалідність.

Вікторія Черненко

Фото: Управління соціального захисту населення Шосткинської РДА

Сумські