Під маминим крилом і батьковою опорою: історія родини Таранів

15 травня 2026 р. 10:14

15 травня 2026 р. 10:14

У День сім’ї, який Україна традиційно відзначає 15 травня, по-особливому відчувається справжня цінність родинного тепла, любові та підтримки. Адже сім’я — це найбільший скарб у житті людини, джерело сили, натхнення й душевного затишку.

Сім’я… Яке тепле й красиве слово. Воно бринить ніжним маминим голосом, турботливою суворістю та надійною силою батька, лагідністю бабусі й мудрістю дідуся. Саме в родинному колі людина вчиться любити, співпереживати, берегти традиції та цінувати добро. Сім’я — це святиня людського духу, осередок благородних почуттів: любові, вірності, взаєморозуміння та піклування. Вона є хранителькою національних звичаїв і традицій, живою пам’яттю поколінь та колискою найвищої цінності людства — дітей, майбутнього нашого народу.

Від народження кожен із нас перебуває під захистом своєї родини — тієї маленької фортеці, де завжди зрозуміють, підтримають і допоможуть. Людина сильна тоді, коли вона не самотня, коли поруч є рідні люди, коли є сім’я. Бо саме сім’я стає тим причалом, до якого повертаєшся після життєвих буревіїв, де знаходиш спокій, затишок і віру в завтрашній день.

Українці здавна особливо шанували родинні цінності, сімейний затишок та традиції. Культ батька й матері, великої дружної родини, де панують злагода та любов, був і залишається невід’ємною частиною нашої народної мудрості. Адже лише сім’я здатна по-справжньому захистити людину в такому непростому й часом жорстокому світі.

Чим же сильна родина? Передусім — любов’ю. Саме любов народжує дітей, дарує батькам щастя і вчить людей бути людьми.

Історія родини Таранів — саме про таку любов. Тиху, щоденну, невибагливу, але надзвичайно міцну.

Фото: З особистого архіву родини

1948 рік. Поліське село Кам’яне, оточене лісами та заболоченими дорогами. Важкі повоєнні роки, коли люди ще тільки вчилися жити після страшної війни. Саме тоді в родині Ковальчуків народилася дівчинка з красивим українським ім’ям Уляна.

Вона росла звичайною сільською дитиною — працьовитою, скромною, доброю. У її очах світилася щирість, а в серці жила любов до людей і до праці. Родина жила бідно, як і більшість селянських сімей того часу. Тож аби допомогти батькам, юна Уляна разом з односельцями вирушила на Сумщину — у село Писарівка — на сезонні сільськогосподарські роботи.

Фото: З особистого архіву родини

А тим часом у далекому 1947 році в селі Катеринівка на Білопільщині народився хлопчик Микола. Односельці пам’ятають його доброзичливим, щирим та працьовитим юнаком, якого любили й поважали і друзі, і старші люди. Ще зовсім молодим хлопцем він також переїхав у Писарівку працювати в місцевому колгоспі.

Фото: З особистого архіву родини

Їхня зустріч, здається, була неминучою.

У таку дівчину, як Уляна, неможливо було не закохатися. Вродлива, працьовита, щира — вона з першої зустрічі привернула увагу Миколи. Молоді люди побралися у 1965 році. Тоді вони ще й гадки не мали, яку велику й непросту життєву дорогу пройдуть разом.

Вони будували хату, садили сад, працювали в колгоспі, ростили дітей. Із року в рік, із дня на день творилася історія великої родини. Односельці згадують: за все життя ніхто не чув, аби подружжя сварилося. Микола Дмитрович часто говорив дружині: «Уляна, ти моя опора», а вона лише тихо усміхалася у відповідь, ховаючи втому у своїх добрих очах.

Фото: З особистого архіву родини

На початку великої родинної історії, у 1967 році, в подружжя народився первісток Олександр. Згодом, у 1970 році, сім’ю ощасливив син Микола, та доля відміряла йому лише шість років життя — у 1976 році хлопчика не стало. Це був біль, який назавжди залишився в серці батьків. Але життя тривало далі. У 1973 році народився Іван, через чотири роки — Андрій. Родина зростала, а разом із нею наповнювався дитячим сміхом і батьківський дім. У 1979 році на світ з’явилася Любов — мамина помічниця, а вже наступного року — Валентина. У 1981 році народився Віктор, у 1983 — Наталія, а наймолодшим у великій родині став Василь, який народився у 1985 році.

Уляна Андріївна та Микола Дмитрович прожили не просто довге життя — вони прожили його в любові, праці й турботі одне про одного. Їхня історія — це спокійний плин часу, де кожен день був наповнений клопотами про дітей, домашнім господарством і невтомною працею.

Фото: З особистого архіву родини

Багатодітна родина — це завжди особливий світ. Тут переплітаються дитячий сміх і сльози, радощі й переживання, взаємодопомога й щоденна праця. І тільки Богові відомо, як молодим батькам вдавалося впоратися з усіма турботами: виховувати дітей, працювати в колгоспі, тримати велике господарство. Але вони впоралися. Бо були разом. Бо вміли підтримувати одне одного.

Батьки ніколи не шукали легкого життя. Вони виховували дітей у повазі до праці, чесності, людяності та взаємодопомоги. Коли хворіли діти — Уляна Андріївна ставала для них і лікарем, і ангелом-охоронцем. Коли діти дорослішали — батьки були для них найкращими порадниками й підтримкою. Вони робили все, аби їхні сини й доньки здобули освіту, виросли порядними людьми та не цуралися праці.

Фото: З особистого архіву родини

Мати завжди має особливий вплив на дітей. Вона оберігає їх від нещасть, вкладає в душі любов до Бога, до України, до рідної землі. Слово «мама» росте разом із людиною — тихо й непомітно, як сходить сонце чи розквітає квітка. Але поруч із мамою завжди стоїть батько — тверда рука, на яку можна спертися. Недаремно в народі кажуть: «Жінка підтримує в хаті три стовпи, а чоловік — четвертий».

Споконвіку саме батька вважали господарем родини, людиною, яка несе відповідальність за сім’ю. Його слово було законом, а приклад — життєвим орієнтиром для дітей.

Фото: З особистого архіву родини

Уляна Андріївна все життя працювала дояркою в колгоспі села Писарівка. За свою багаторічну працю вона має звання «Ветеран праці», нагороджена медаллю «Медаль материнства» II ступеня, орденом «Материнської слави», а у 2009 році Указом Президента України їй присвоєно почесне звання «Мати-героїня».

Фото: З особистого архіву родини

Минали роки. Діти виростали, створювали власні сім’ї, розліталися з батьківського гнізда по світах. Але рідна хата так і залишилася тим місцем, куди завжди хочеться повернутися. Там, де ще з дитинства пам’ятається запах парного молока, свіжої випічки та маминих вареників. Там, де завжди чекають.

Та війна безжально увірвалася і в життя цієї великої родини.

З початку повномасштабного вторгнення тисячі українських синів і доньок стали на захист держави. Часто — цілими родинами. Четверо синів і донька родини Таранів добровільно пішли на фронт, не думаючи про небезпеку чи виправдання. Вони пішли захищати свою країну, свою громаду, своїх рідних і кожного з нас.

Їхня мужність, незламність і любов до України — це продовження того виховання, яке вони отримали в рідній домівці. Адже саме в таких родинах народжується справжня сила українського народу. Саме на таких сім’ях сьогодні тримається українська держава.

Великим болем торкнулася війна й родини Таранів. Загинув онук Руслан Андрійович Таран, а також чоловік Любові Миколаївни — Олексій Сергійович Пономаренко. Ці втрати назавжди залишаться раною в серці великої родини.

Кожна людина з особливим трепетом згадує місце, де народилася й виросла, де минуло її дитинство. Маленька батьківщина кожного з нас починається саме з родини — з батьківської хати, маминих рук, батькової підтримки, голосів рідних людей. І якщо скласти докупи всі ці маленькі родинні світи, народжується велика й сильна держава — Україна.

Тож бережімо свої родини. Шануймо батьків. Пам’ятаймо своє коріння. Бо саме сім’я — це те найважливіше, що змушує людське серце битися частіше.

За інформацією відділу культури, молоді, спорту та туризму Хотінської селищної ради.

Фото з архіву родини Таранів.

Сумські