Як українці у Перуджі гуртуються навколо храму та підтримують Україну

12 червня 2026 р. 12:53

12 червня 2026 р. 12:53

Перший, хто мені подзвонив 24 лютого 2022 року зранку, — це мер Перуджі, — розповів парафіяльний священник отець Василь Гушуватий. До церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яка належить українській громаді в місті Перуджа, що в центрі Італії в провінції Умбрія, ми прийшли не на службу, не на прощу і не послухати проповідь, а просто познайомитися й поговорити із земляком — отцем Василем. І хоч ця зустріч не була запланованою у програмі Міжнародного журналістського фестивалю в Перуджі, але український журналіст завжди шукає український слід у всьому світі.

Храм у Перуджі

І ми — я, моя колега з французького радіо і землячка зі Старого Села Оксана Козлова — знайшли осередок українства в місті. А привела нас туди моя двоюрідна сестра з Білопілля Тетяна Катуніна. Вона добре знає цю адресу, адже часто тут буває: з лютого 2022 року разом з іншими українцями пакувала та готувала для відправки гуманітарну допомогу, на свята приходить святити паску чи на інші служби. Каже, що тут збираються українці, часто обмінюються порадами, досвідом, пропонують допомогу та дізнаються останні новини про життя в Україні.

Наша невелика делегація і подарована як сувенір газета "Білопільщина"

Тож ми одразу знайшли цей храм, який не вражав величчю чи архітектурними особливостями, на відміну від багатьох тамтешніх соборів. Втім, він розташований фактично в центрі міста, неподалік залізничного вокзалу, у густозаселеному районі. А всередині — ошатний і, що кинулося в очі, дуже український. Вишиті хоругви, рушники на іконах, малюнки карти України та інша українська символіка не залишають жодних сумнівів, хто сюди приходить.

Але храм і справді відрізняється від більшості церков, які доводилося бачити в Україні. Ніяких куполів на даху, розписів на стінах усередині. Стіни пофарбовані у приємний жовтий колір, стоять зручні лави для парафіян. Великі ікони, престол, хрест, український прапор та багато української вишивки.

— Усе це зроблено українцями або подаровано храму, — почав свою розповідь-екскурсію отець Василь, протопресвітер Римського деканату — старший священник у структурі Апостольського екзархату УГКЦ в Італії.

«Ми скоро тут робитимемо ремонт. Храм його потребує, як ви можете бачити по стінах», — пояснює отець Василь. І розпочинає розповідь про те, як вдалося відкрити першу і поки що єдину в Умбрії церкву для українців. А в тому, що українців тут багато, говорять і статистика, і власні спостереження.

Отець Василь під час інтерв'ю

Тетяна Катуніна постійно мешкає в Перуджі вже багато років.

— Жити тут не збиралася. Думала: приїду на рік-два, попрацюю і додому. Але сьогодні тут і донька, і онучка, тож будуємо своє життя в Перуджі, але завжди пам’ятаємо, хто ми і звідки.

Тетяна, як і сотні українок, у перші місяці вторгнення долучилася до збору допомоги для українців. Таким гуманітарно-волонтерським центром стала саме українська церква. Але була вона тут не завжди.

— Масово їхати в Італію українці почали з 2000 року. Збиралися в Римі, звідки роз’їжджалися по інших містах. У Перуджі почали гуртуватися в 2001–2003 роках. І на той час першим координатором, який формував українську спільноту, був отець Василь Поточняк. Уже, на превеликий жаль, одинадцята річниця, як він відійшов у вічність. Помер через тяжку хворобу. Він тоді їздив по різних містах Італії та заснував понад сімдесят спільнот, — пригадує отець Василь, який у той час був студентом у Римі.

У 2003 році українські жінки з Перуджі вирішили їхати до Риму і просити священника для громади. Коли в столиці Італії зрозуміли, що українська спільнота в місті велика, призначили священника. Їх змінилося кілька, перш ніж до Перуджі приїхав отець Василь Гушуватий. Сам він родом із міста Заліщики на Тернопільщині. Виїхав до Італії у 19 років, провчився там сім років, а потім повернувся до України та служив у Стрию. А у 2015 році перебрався до Умбрії.

Українці довго не мали власного храму. Їм давали тимчасові приміщення для служби. Найдовше громада служила при монастирі Отців Капуцинів неподалік. Там українці були від 2003 до 2017 року.

— З 2018 року ми знаходимося тут, — розповідає отець Василь. - Але лише через шість років приміщення церкви офіційно передали українській спільноті — канонічно парафію заснували 7 вересня 2024 року рішенням кардинала Гуальтьєро Бассетті.

Трохи менше ніж десять років знадобилося отцю Василю, аби українці в Перуджі отримали свою церкву, офіційно визнану і державою Італія, і Ватиканом.

Папа Лев XIV, предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук та протопресвітер (декан) Римського деканату Апостольського екзархату в Італії. Ватикан, 28 червня 2025

— Я просив про це від 2015 року, відколи прийшов до Перуджі. Храм мали румуни, греки мали, — пояснює священник. Він говорить, що найбільша національна меншина у Перуджі — румунська, друга — українська. Зараз у регіоні Умбрія проживає понад п’ять тисяч українців, які мають офіційну реєстрацію. У Перуджі та околицях — майже три тисячі.

Перуджу, із такою давньою історією, називають інтернаціональною та молодіжною. Значною мірою — завдяки Університету для іноземців, куди приїжджають студенти з усього світу. Ймовірно, саме ця здатність приймати іноземців і допомогла українцям свого часу прижитися у місті.

90% українських мігрантів у Перуджі — це жінки. Колись вони приїжджали на заробітки, щоб допомогти родинам в Україні. А зараз дедалі більше осідають у місті: створюють родини, купують житло, відкривають бізнеси.

— Тобто вони вже тут хрестять дітей, беруть шлюб. І навіть хоронять. Уже формується українська еміграція в Італії як постійне проживання, а не тимчасове, — говорить отець Василь.

Особливо згуртувалися українці після початку повномасштабного вторгнення. Тоді, пригадує отець Василь, до Перуджі приїхало багато жінок із дітьми. Саме церква стала місцем, де люди могли отримати допомогу, перепочити й просто побути серед своїх.

— Коли приїжджали переселенці, ми тут видавали продукти, медичну допомогу, допомагали з оформленням документів. Ми співпрацювали з місцевою владою та церковними структурами, зокрема через «Карітас», — пригадує священник.

На початку повномасштабного вторгнення приміщення церкви були буквально забиті речами під стелю. Гуманітарну допомогу відправляли в Україну майже щодня. Лише у перші місяці звідси відправили 15 фур із речами, продуктами та необхідними речами. Зараз українці в Перуджі також регулярно збирають допомогу для захисників.

— В основному ми працюємо з капеланами, які знають про потреби підрозділів. Усе оформлюємо офіційно, через запити від військових частин. Просять різне: генератори, ліки, засоби догляду. Ми збираємо кошти чи необхідні речі й передаємо захисникам — як у бойові підрозділи, так і в місця лікування та реабілітації, — говорить отець Василь.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, перший дзвінок отець Василь отримав саме від мера Перуджі.

— Він знайшов мій номер, подзвонив і сказав: «Отче, ви можете на мене і на місто розраховувати. Ми хочемо бути небайдужими до того горя і болю, який переживає Україна».

Священник каже: до 24 лютого 2022 року багато італійців мало знали про Україну. Але після початку війни ставлення змінилося, і сьогодні українці у Перуджі відчувають велику підтримку. Церква допомагає українцям у Перуджі триматися разом не лише у свята чи під час богослужінь.

Тут діє недільна школа для дітей, де маленьких українців навчають рідної мови, українського алфавіту, знайомлять із культурою та традиціями. Для багатьох родин це надзвичайно важливо, адже діти ростуть далеко від України, але мають не втрачати зв’язок зі своїм корінням, мовою та ідентичністю.

— Ми хочемо, щоб діти знали, хто вони, говорили українською і пам’ятали свою Батьківщину, — говорить отець Василь.

Окрім цього, громада організовує паломницькі поїздки для українців. Нещодавно група вірян побувала у Португалії, у Фатімі — одному з найбільших духовних центрів Європи. Такі поїздки стають не лише можливістю для молитви, а й нагодою для спілкування, підтримки одне одного та відчуття єдності далеко від дому.

— Ми щодня молимося за Україну, за українців і нашу перемогу. І віримо в неї, — каже отець Василь.

На прощання отець Василь побажав усім Божого благословення і миру. А на згадку про нашу зустріч я подарувала храму малюнок Віталика Нагорного та газету «Білопільщина».

Сумські