«Я лежав і думав, що це мій кінець»: чотири роки війни аеророзвідника з Буковини

26 липня 2026 р. 23:19

26 липня 2026 р. 23:19

«Я лежав і думав, що це мій кінець»: чотири роки війни аеророзвідника з Буковини

У Чернівцях 34-річного аеророзвідника Віталія Голопапу знають за позивним «Ісус»: чотири роки він шукає ворожі цілі з дрона, два місяці тому підірвався на міні, а нещодавно отримав медаль «Лицарський хрест», повідомляє BUK media.

Про свій шлях, поранення та роботу під обстрілами Віталій Голопапа розповів чернівецькому виданню BUK media.

На війні він від кінця 2022 року. Позивний прилип до нього на початку служби через довге волосся — так і залишився. Бойовий шлях починав під Горлівкою, у місцевості, яку бійці знають за назвами Шуми, Південне, Залізне, згадує й Торецьк. Останні два роки — Часів Яр, потім Костянтинівка. Аеророзвідник, за його власним визначенням, це людина, яка шукає ворожі цілі, веде їх і спостерігає.

Про роботу боєць говорить скупо, але за кількома фразами — постійна близькість смерті. Були випадки, коли здавалося, що це вже кінець, зізнається він. Найважче прийшло два місяці тому. Група виходила з позиції зранку, Віталій ішов замикаючим. Двоє побратимів пройшли стежкою, а під ним збоку спрацювала міна.

На адреналіні він пробіг ще десять метрів і впав. Йому перев’язали руку й ногу, треба було відходити далі, щоб не добили. Разом із побратимом проповзли ще метрів двадцять.

«Я лежав і думав, що це мій кінець. Сказав товаришу: забирайся, лишай мене, щоб у нього було більше шансів врятуватися», — пригадує боєць. Його не послухали. Витягли з-під вогню.

Ті хвилини між життям і смертю переставили в ньому щось важливе. Саме тоді Віталій зрозумів, як мало часу віддавав рідним. Каже, що життя дуже цікаве й у ньому можна ще багато чого зробити, а перед смертю ніхто не думає про гроші чи будь-яку матеріальну дурницю.

За роки війни він втратив двох близьких побратимів: з одним пліч-о-пліч прослужив два з половиною роки, з другим — рік.

Ще навчився жити там, де вижити важко. Місяцями бійці сидять на позиціях у підвалах, поки над головою або поряд горять будинки. Одна з таких позицій була біля цвинтаря — у підвалі того будинку Віталій прожив два місяці. А під Часовим Яром не виходив назовні цілих двадцять днів, бо працював ночами. «Одна величезна ніч виходить», — так він описує той час.

Попри роки на передовій, боєць із Буковини не втратив віри в те, чого не назвеш випадковістю. «Прояв вищих сил я на війні бачив, і не раз. Не може бути випадковістю, коли людина затримується на хвилину, а в те місце, де вона мала бути, влучає снаряд», — розмірковує він. Особливо віруючим себе не вважає, але певен: ці сили є, і люди на фронті — під їхнім покровительством.

Є в його службі окрема частина, найважча. Робота аеророзвідника нерозривно пов’язана зі спостереженням, тож смерть він бачить наживо, у прямому ефірі. Навіть того дня, коли давав інтерв’ю, бачив, як FPV влучив у машину.

Одна ніч закарбувалася назавжди — два роки тому, у Залізному біля Горлівки. Тоді йшли штурми, стояла жахлива погода, а вони літали п’ятнадцять годин без перестанку. За словами Віталія, тієї ночі він побачив загибель близько тридцяти окупантів — і приблизно п’ятнадцяти наших.

Бачив і те, як смерть на війні ходить по колу: росіянин підірвався на міні, четверо його побратимів кинулися евакуювати — і підірвалися на другій.

На позиції Віталій — старший над бійцями, бо він найдосвідченіший пілот. Медаль «Лицарський хрест» боєць отримав за довгу й небезпечну роботу. Перед пораненням його група майже місяць була на позиції під важкими обстрілами. Зараз здоров’я краще, хоча в нозі досі залишається осколок: бігати він не може, є проблеми з рукою та ногою. Та радіє бодай тому, що кінцівки вдалося зберегти й нічого не ампутували.

Відступати після всього пережитого не збирається. А найбільша мрія в нього конкретна, як бойове завдання. «Хочу, щоб у нас із росією був кордон і демілітаризована зона з боку росії та білорусі вглиб на сто кілометрів, де вибиті всі об’єкти інфраструктури, щоб вони не наближалися сюди», — каже боєць.

Пришвидшити цей день, переконаний він, здатні самі люди. Найкраща допомога фронту — не гроші й не слова підтримки, а нові люди в строю: армії завжди бракує тямущих і здорових бійців. І головне, наголошує аеророзвідник, щоб суспільство перестало вдавати, ніби війна колись «розсмокчеться» сама.

«Шкода, але є ті, кому на неї стає чим далі, тим більше начхати, а це погано», — застерігає Віталій Голопапа.

Реклама

Сумські