Дві війни однієї долі: Лідія Григорівна Крячок з Ободів відзначила 90-річний ювілей

05 вересня 2026 р. 21:32

05 вересня 2026 р. 21:32

Першого вересня у родині Лідії Григорівни Крячок був особливий день – їй виповнилося 90. За святковим столом зібралися діти, онуки, правнуки – ті, кому вона все життя віддавала свою любов і турботу. А згадати за дев’ять десятиліть є багато. П’ятирічною дівчинкою Ліда зустріла Другу світову війну, яка забрала її батька. Зовсім молодою залишилася вдовою з двома маленькими дітьми на руках. Працювала, ростила сина й доньку, раділа онукам, дочекалася правнуків. І майже все це життя минуло в рідних Ободах – у селі, яке нинішня російська війна практично стерла з землі разом із її рідною хатою.

У 85 років Лідії Григорівні довелося залишити Ободи. Вона їхала звідти, напевно, як і сотні її земляків, із надією, що це тимчасово і колись можна буде повернутися додому. Тепер повертатися нікуди… Та попри дві війни, втрати і випробування, є те, чого вони у неї не забрали. Велика родина. І любов, яку Лідія Григорівна все життя віддавала іншим, а сьогодні отримує від своїх дітей, п’ятьох онуків і трьох правнуків.

Про мамині 90 років і її непросту життєву дорогу нам розповіла донька Валентина Григорівна.

Дитинство, яке забрала війна

Лідія народилася 1936 року в Ободах. Росла разом із трьома сестричками – у звичайній сільській родині. Та безтурботного дитинства їм випало зовсім небагато. Коли Ліді було п’ять, почалася Друга світова війна.

Війна дуже швидко увійшла і в їхню родину. Батько загинув на фронті, а старшу сестру у 1941 році окупанти вивезли до Польщі. Мати залишилася сама з трьома доньками. Треба було якось жити, годувати і берегти дітей.

Як з’ясувалося значно пізніше, старша сестра Лідії Григорівни залишилася в Польщі. Там вона створила сім’ю, народила сина, але тяжко захворіла й померла зовсім молодою.

— У 1990 році її син разом зі своїм батьком приїжджав до нас в Ободи. Тоді ще була жива його бабуся. Він дуже хотів її побачити і познайомитися зі своєю українською родиною. Це була наша єдина зустріч. Потім він одружився, і, на жаль, зв’язок із ним ми втратили, — розповідає Валентина Григорівна.

Саме таким було дитинство Ліди – не з книжок про війну і не з чужих розповідей. Вона знала її дитячими очима: через втрату батька, тривогу матері, нестатки і раннє дорослішання.

Попри все, життя тривало. Ліда закінчила сім класів рідної Ободівської школи, підростала, допомагала матері, згодом почала працювати.

Дорослішали й сестри. Дві з них пов’язали свої долі з місцевими хлопцями, яких направили працювати на шахти Донеччини. За чоловіками поїхали й молоді дружини – так життя розвело сестер у різні краї. Нині обох уже немає серед живих.

А Ліда залишилася в Ободах. У тому самому селі, де народилася і пережила своє воєнне дитинство. Тут на неї чекали і найбільше щастя, і одна з найтяжчих втрат у житті.

П’ять років щастя на двох

У рідному селі Ліда зустріла Григорія – місцевого хлопця. Їх звела звичайна сільська робота.

— Вони разом на ланку ходили. Батько був конюхом, воду возив працівникам. Так і познайомилися, почали зустрічатися, згодом одружилися, — розповідає донька Валентина.

Так із буденних зустрічей народилася їхня молода сім’я. Напевно, як і всі, вони будували плани, мріяли про дітей, свій дім, про довге спільне життя. У подружжя народився син Леонід, потім донечка Валентина. Але разом Лідії та Григорію судилося прожити лише п’ять років. Після поїздки на шахти Донеччини чоловік захворів на запалення легенів. Врятувати його не вдалося.

Лідія залишилася сама. На руках – двоє маленьких дітей: п’ятирічний Льоня і двомісячна Валя.

Втрата чоловіка стала для молодої жінки великим горем. Але поруч були двоє дітей, заради яких треба було жити далі — вставати вранці, працювати, годувати, одягати, ростити. Їй довелося нести біль втрати разом із великою відповідальністю за сина і зовсім крихітну донечку.

Заміж Лідія Григорівна більше не вийшла. Відтоді головною турботою її життя стали діти.

Дітей треба було поставити на ноги

Лідія Григорівна працювала багато і тяжко. Спочатку — на ланці. Згодом стала завідувачкою місцевої птахоферми, де вирощували качок. Звідти через багато років і пішла на заслужений відпочинок.

Усе, що мала — сили, час, турботу, — віддавала дітям. І вони виросли, здобули освіту, обрали свої професії.

Леонід став лікарем. Валентина обрала педагогічну стежку. Багато років працювала вчителькою української мови та літератури в Ободівській школі. Згодом стала завучем, а потім очолила школу.

Лідія Григорівна зробила все, аби діти виросли, здобули гідну освіту і знайшли свою дорогу в житті. Та разом із материнською турботою вона передала їм і те, що не вимірюється дипломами чи професійними здобутками, — свою доброту, людяність і звичку жити по совісті.

— Наша матуся завжди була доброю і лагідною жінкою. І не лише до нас із братом. Вона так ставилася до всіх людей, завжди за всіх переживала. Цю доброту і співпереживання передала й нам. Мама завжди навчала, щоб ми по совісті жили, нікого не ображали. Вчила з усіма ділитися, якщо хтось має потребу. Завжди говорила: «Якщо даси, то і в тебе буде». Це її таке життєве кредо, — говорить Валентина Григорівна.

Мабуть, у таких простих речах і є найважливіша батьківська наука. Не в довгих повчаннях, а в тому, як людина сама проживає своє життя. Лідія Григорівна вміла віддавати. Навіть тоді, коли самій було нелегко.

Фото: З архіву родини

Мамині рушники

А ще вона любила вишивати. Колись у хаті було багато її вишивок. Те, що сьогодні називають народним мистецтвом і бережуть як родинні реліквії, для сільської жінки було частиною звичайного життя: взяти голку, нитки, полотно і довгими вечорами стібок за стібком творити красу.

Особливі рушники Лідія Григорівна вишила і своїм дітям.

— У нас було дуже багато її вишивок. Нам із братом мама також вишила весільні рушники, коли ми створили власні сім’ї…

Минали роки. Діти виросли, з’явилися онуки, потім правнуки. А Лідія Григорівна залишалася у своїх Ободах — у селі, з яким було пов’язане практично все її життя. Здавалося, саме тут вона й зустрічатиме старість. Але у 2022 році у її життя вдруге прийшла війна.

У 85 років довелося залишити рідну хату

Після початку повномасштабного російського вторгнення життя в Ободах ставало дедалі небезпечнішим. У серпні 2022 року обстріли посилилися настільки, що родина вирішила виїжджати. Разом із собою Валентина забрала і маму.

— Дуже сильні обстріли тоді були в Ободах… Мама вже не ходила, ми не могли з нею навіть у підвал спуститися, тому й прийняли рішення виїжджати, — згадує пані Валентина.

У 85 років Лідії Григорівні довелося залишити село, в якому вона народилася і прожила майже все життя.

Напевно, коли виїжджали, ще залишалася надія, що це ненадовго. Що стане тихіше — і можна буде повернутися. У свою хату, до знайомого подвір’я, до всього, що роками було простим і зрозумілим словом «дім». Не сталося.

Обстріли продовжувалися. росіяни методично руйнували прикордонне село.

— А зараз від села взагалі нічого не лишилося. Знищили росіяни наше село, і хати маминої вже давно немає, — говорить Валентина.

Немає тієї хати, де минули десятиліття життя Лідії Григорівни. Де росли її діти. Де чекали гостей і збиралися за столом. Де лежали мамині вишивки. Де кожна річ мала своє місце, а за кожним кутком жив якийсь спогад.

Війна знищила будинок. А разом із ним — можливість колись просто відчинити знайомі двері й повернутися додому.

Новий дім у Сумах

Після виїзду з Ободів родина оселилася в Сумах. Згодом за знищене житло отримали державну компенсацію за програмою «єВідновлення». Кілька місяців тому змогли придбати квартиру.

Тепер у родини знову є власний дах над головою. Але війна, від якої виїжджали з Ободів, дісталася й сюди.

Спочатку в Сумах було відносно спокійніше, і Лідія Григорівна навіть дивувалася, чому донька так реагує на вибухи.

— Коли переїхали в Суми, ще було більш-менш. А тоді й сюди почало прилітати… Спочатку якось не так страшно було. Десь там гепає — хіба ж ми того в селі не чули? Все говорила мені: «Ну чого ти так боїшся? З німцями воювали, то вони нас не чіпали. Хіба ж росіяни нас убиватимуть?» — згадує Валентина.

Ці слова сьогодні звучать особливо гірко. Лідія Григорівна пам’ятає Другу світову очима маленької дівчинки. У її пам’яті залишилися навіть епізоди, як німці підгодовували їх, дітей. Такою дивною буває дитяча пам’ять: серед великої трагедії вона вихоплює окремі моменти і несе їх через десятиліття. Тому Лідії Григорівні довго було важко повірити, що тепер саме росіяни – ті, кого десятиліттями звикли називати «сусідами», — можуть прийти на українську землю і чинити такий жах.

Тепер вона вже не запитує, чи можуть. Вона бачить у новинах зруйновані українські міста і села. Чує вибухи у Сумах. Знає, що сталося з її Ободами. Знає, що її власної хати більше немає. І дуже за все це переживає.

Якось сказала доньці страшну у своїй простоті фразу: одну війну пережила, у війну зростала, а в іншу, мабуть, доведеться помирати.

Коли повертається все віддане добро

Та 1 вересня говорили не лише про війну. Сьогодні поруч із Лідією Григорівною — двоє дітей, п’ятеро онуків і троє правнуків. На її 90-річчя родина знову зібралася разом — уже в Сумах, далеко від рідних Ободів.

Колись вона вчила дітей любові і не проходити повз чужу біду. І тепер усе те добро, яке вона віддавала людям упродовж життя, повертається до неї турботою найближчих.

За дев’ять десятиліть доля не раз випробовувала Лідію Григорівну на міцність. А нинішня війна забрала ще й найдорожче місце — рідну хату в Ободах. Та залишилося головне: люди, для яких вона — мама, бабуся, прабабуся. Її велика родина.

Не все можна знищити. Бо дім — це не тільки стіни. Дім Лідії Григорівни сьогодні там, де її діти поправляють їй подушку, де онуки приходять провідати бабусю, де ростуть правнуки. У весільних рушниках, які колись вишивали мамині руки. У звичках і словах, які діти пам’ятають через десятиліття. У простому маминому «живіть по совісті» — словах, за якими вона сама прожила все життя і які залишила своїм дітям як одну з найдорожчих родинних настанов.

Тож із нагоди 90-річчя хочеться побажати Лідії Григорівні насамперед часу. Часу побути зі своїми дітьми, онуками й правнуками. Часу почути добрі новини. Часу побачити мир, якого вона вже одного разу дочекалася маленькою дівчинкою.

І нехай тепер, після стількох років, коли вона сама віддавала іншим сили, працю, турботу й любов, усе це повертається до неї сторицею — у теплих руках рідних людей, які сьогодні поруч.

Сумські