Ольга Іванівна Щербак: 80 років відданих родині і місту

11 вересня 2026 р. 18:51

11 вересня 2026 р. 18:51

Здавалося б, що тут важкого? Привітати поважну людину з ювілеєм, побажати всього найкращого, згадати кілька рядків біографії… А з іншого боку — важко. Бо цю людину в Білопіллі знають усі. Немає, мабуть, у місті людини, яка б не знала, хто така Ольга Іванівна Щербак.

Саме в ці вересневі дні Ольга Іванівна відзначає 80 років свого життя.

Нещодавно вона просила: "Тільки не пишіть, не кажіть про роки. Ой, Наташо, я ще хочу бути молодою!"

Та хто ж сперечається? З її характером, стилем життя, енергією і завзяттям вона абсолютно не виглядає на свої роки. Бо, мабуть, справжній вік людини визначає передусім стан її душі. А стану душі Ольги Іванівни можуть позаздрити і мої ровесники, і люди набагато молодші.

Ольга Іванівна — не корінна білопільчанка. Народилася на Лебединщині, а до Білопілля потрапила, як це часто буває, через кохання. У Синівському сільськогосподарському технікумі зустрілися вони з Миколою Григоровичем Щербаком. Молода Оля і красивий молодий Коля покохали одне одного. І привіз Микола Григорович молоду дружину до Білопілля, до своїх батьків. Одружився — і пішов служити в армію. А Ольга Іванівна залишилася жити зі свекрами, народила Сашка, свого першого синочка, працювала і чекала Колю з армії.

Звичайно, для молодої дівчини це було неабияке випробування. Вперше далеко від рідного дому, фактично серед чужих людей, маленький син на руках, робота, а чоловік далеко. Але це було далеко не останнє випробування в її житті.

За ці 80 років було всього. Багато хорошого, багато щасливого. Були й важкі часи, і втрати, які доводилося переживати. Але вони з Миколою Григоровичем завжди трималися разом. Збудували свій будинок. Той самий будинок, який сьогодні у Білопіллі теж знають дуже багато людей. Бо двері там завжди відчинені для гостей і друзів. І «відчинені» не тільки в тому розумінні, що сюди можна прийти, сісти за стіл, поговорити. З цього дому так само легко йшли до інших — комусь допомогти, когось підтримати, побути поруч, коли важко.

У Щербаків безліч друзів. І це не просто друзі по застіллю. Це люди, які готові прийти на допомогу тоді, коли вона справді потрібна.

Я добре пам'ятаю ті важкі часи, коли навколо їхнього будинку лягали снаряди, прилітали КАБи. І саме друзі, сусіди, близькі допомагали ремонтувати, відбудовувати і продовжувати жити.

Ольга Іванівна і Микола Григорович залишаються у Білопіллі. Хоч би скільки ми говорили, що небезпечно, що важко, що треба берегти себе, берегиня роду має свою тверду відповідь:

— Я буду тут жити. Я повинна берегти цей будинок, доглядати його, щоб після Перемоги тут могла зібратися вся наша велика родина.

А родина у Щербаків справді не просто велика — величезна. Двоє дітей, троє онуків і шестеро правнуків. І саме правнуки сьогодні — найбільша радість Ольги Іванівни.

— Ну а куди ж ми всі зберемося після війни? Звичайно, до нас!

І в цій простій фразі — вся вона. Віра в Перемогу, віра в те, що всі повернуться, що знову буде великий стіл, багато людей у дворі, дитячі голоси, сміх і звичайне мирне життя.

Ольга Іванівна багато робить не лише для збереження власного будинку і пам'яті своєї родини. Вона зберігає пам'ять про наше Білопілля. Чесно кажучи, багато журналістів, які за роки війни приїжджали до міста, приходили й до Ольги Іванівни.

І вона веде їх своїм подвір'ям:

— Оце мій пеньочок. Я сюди на городі всілякі уламки збираю. Ось вони лежать. А тут була яма від КАБу. Оце ще від одного. Тут ми вже засипали. Тут посадили помідори. А цих помідорів уже немає — прилетіло і все побило. А тут іще не встигли відремонтувати…

Слухаєш — і розумієш: це ж сьогодні типове життя дуже багатьох білопільців. Посадити помідори біля засипаної вирви. Вставити вікно після обстрілу. Полагодити дах. Зібрати уламки на пеньочку. І жити далі. Але не всі настільки відкриті, щирі й готові розповідати про це іншим. Не всі розуміють, наскільки важливо сьогодні донести правду про життя Білопілля далеко за межі нашої громади.

Ольга Іванівна це розуміє. Вона і вся її велика родина бережуть пам'ять, працюють, допомагають
іншим і тримаються. І, мабуть, саме на таких людях сьогодні й тримається Білопілля.

І ще про одне ми мало не забули сказати. Ольга Іванівна — наша беззмінна читачка. І коли приходить свіжа «Білопільщина», вона обов'язково все перечитає. А потім може й зателефонувати:

— Наташо, а оце чого ви не написали? А це добре. А тут треба було ще сказати…

Тож сьогодні вже ми, редакція «Білопільщини», хочемо сказати Вам, Ольго Іванівно: щиро вітаємо Вас із ювілеєм! Дякуємо за відданість Білопіллю і «Білопільщині». За підтримку. За небайдужість. За те, що читаєте нас, хвалите, критикуєте, телефонуєте і не даєте розслаблятися. Дай Боже Вам здоров'я. Здоров'я Миколі Григоровичу, вашим дітям, онукам, правнукам, усім рідним і друзям. А друзів у вас стільки, що якщо всі вони будуть здоровими і щасливими, то, мабуть, пів Білопілля буде здоровим і щасливим.

Нехай Вас радують люди, яких Ви любите. Нехай ще багато разів збирається Ваша величезна родина. Нехай у Вашому домі завжди буде кому відчинити двері. І найголовніше — нехай буде Перемога. А тоді ми всі зустрінемося у Вас — у будинку, у дворі, за великим столом — і вже по-справжньому відсвяткуємо. А запасів у Вас, Ольго Іванівно, ми знаємо, на це точно вистачить.

Сумські