Місце, де можна не бути сильною: психологиня Тетяна Кулижка – про жіночий Безпечний простір у Сумах

19 вересня 2026 р. 13:07

19 вересня 2026 р. 13:07

Війна змінила не лише наш побут, плани чи відчуття безпеки. Вона змінила наш внутрішній світ. Тривога, виснаження, безсонні ночі, страх за дітей і близьких, вимушений переїзд або, навпаки, болісне рішення залишатися вдома, втрати, невизначеність – усе це стало частиною життя тисяч жінок Сумщини. І дуже часто від них, як і раніше, очікують сили: треба працювати, піклуватися про дітей і старших, підтримувати тих, хто поруч, волонтерити, триматися. Але де взяти сили самій жінці? Де можна не бути сильною хоча б годину – поговорити, поплакати, зізнатися, що страшно, боляче чи просто більше немає ресурсу?

Саме таким місцем для багатьох жінок став Безпечний простір у Сумах, створений громадською організацією «Ліга сучасних жінок». Тут можна отримати психологічну допомогу, прийти на індивідуальну консультацію, долучитися до груп взаємопідтримки чи тренінгів. Іноді першим кроком до відновлення стає навіть не пошук відповіді, а можливість нарешті сказати вголос те, що довго тримала в собі.

Про те, з чим сьогодні найчастіше приходять жінки до психолога, чому не треба соромитися сліз, як не доводити свою внутрішню «чашу» до переповнення і чому навіть під час війни ми маємо право на відпочинок, красу та маленькі радощі, говоримо з психологинею ГО «Ліга сучасних жінок» Тетяною Кулижкою. Вона має 15-річний досвід психологічної практики та вже понад рік співпрацює з організацією. Серед її клієнток – представниці різних поколінь: від юних дівчат до жінок поважного віку.

– Пані Тетяно, наскільки змінилися проблеми, з якими жінки зверталися до психолога раніше і з якими приходять після початку повномасштабної війни?

– Змінилися суттєво. Раніше це були переважно конфліктні ситуації в сім’ї чи на роботі, особисті проблеми, питання самооцінки, пошуку себе та свого місця в житті. Зараз дуже часто працюємо з тривожністю, панічними атаками, невизначеністю, сильним емоційним напруженням.

Настає момент, коли людина розуміє: самій упоратися вже складно, потрібна підтримка. Тоді вона йде до психолога. Зокрема – до нашого жіночого Простору, робота якого стала можливою завдяки підтримці донорів.

Суми – порівняно невелике місто, тому тут дуже добре працює особиста рекомендація. Жінка приходить до нас, отримує позитивний досвід, а потім розповідає про нього сестрі, подрузі, знайомій. І згодом вони також реєструються на наші заходи чи консультації.

За словами психологині, тут проводять індивідуальні психологічні консультації, працюють у групах взаємопідтримки, організовують тренінги, зокрема курс із розвитку самооцінки та впевненості «Смілива я».

– Один із важливих напрямів – робота з собою. Ми вчимося виходити з позиції «я нічого не можу, в мене нічого не вийде» у дорослу позицію, де людина запитує себе: «Чи справді я живу тим життям, яким хочу? А якщо мене щось не влаштовує – що я можу змінити?»

Ще з часів пандемії, а особливо під час повномасштабної війни, надзвичайно актуальною стала тема цінності життя. Ми почали більше цінувати кожен день, спілкування з близькими, якісь невеликі, але яскраві особисті моменти. Війна дуже гостро нагадала: життя не можна постійно відкладати на потім.

– Чи бувають випадки, коли під час консультації Ви розумієте: психологічної підтримки вже недостатньо і людині потрібна допомога психотерапевта чи психіатра?

– Так, звичайно. Якщо під час роботи я бачу, що конкретний випадок потребує глибшого втручання на рівні психотерапевта чи психіатра, рекомендую клієнтці відповідного спеціаліста.

Буває й навпаки. Частина дівчат приходить до мене вже після звернення до психотерапевта чи психіатра, хтось приймає призначені лікарем препарати. Тоді моє завдання – допомогти людині налагоджувати повсякденне життя, працювати з комунікативними навичками, вибудовувати та захищати особисті кордони.

– Якось Ви сказали дуже просту, але сильну фразу: «Іноді дівчата приходять до мене тільки для того, щоб поплакати». Невже іноді й цього достатньо?

– Часом саме це людині й потрібно найбільше.

Кілька років тому, коли я працювала в одній із клінік, жінка привела до мене сина-підлітка. За кілька днів до того в їхній родині було поховання. Мама дуже хвилювалася за психологічний стан сина, хоча й сама була глибоко пригнічена.

У якийсь момент я попросила хлопця ненадовго залишити нас із його мамою наодинці. Вона опинилася в середовищі, де могла нарешті не триматися. І хвилин сорок просто плакала. Не пояснювала, не виправдовувалася — просто виплакувала свій біль.

Потім її син дякував мені. Він говорив, що йому самому було дуже важко бачити маму такою, але поруч із ним вона намагалася залишатися сильною. А він не знав, що зробити, аби їй стало хоч трохи легше. І такі випадки зовсім не поодинокі.

Тому сьогодні кабінет психолога у нашому Просторі – це ще й місце, де можна поплакати, проговорити те, що болить, вивантажити емоції, з якими самотужки вже важко впоратися.

І йдеться не лише про втрату близьких. Травмуючих ситуацій дуже багато, і кожна людина переживає їх по-своєму. Іноді стається щось раптове, надзвичайне. А іноді напруження накопичується місяцями – маленькими порціями, день за днем. І врешті починає руйнувати нас ізсередини. Тоді цим емоціям потрібно дати вихід. Тут ми намагаємося цей вихід знайти.

– Але психолог теж людина. Ви так само живете у прифронтових Сумах, чуєте вибухи, переживаєте тривоги й безсонні ночі. Як не стати заручницею чужого болю, коли щодня вислуховуєте важкі історії інших?

– Найбільше нас часто виснажують навіть не самі події, а думки, які постійно рояться в голові: страхи, сумніви, невпевненість. На це витрачається величезна кількість енергії.

Я часто говорю жінкам і сама дотримуюся цього правила: треба стежити за наповненістю своєї емоційної чаші. Не варто чекати моменту, коли вона переповниться і все почне вихлюпуватися назовні.

Якщо розумієш, що ресурсу майже не залишилося, треба про себе подбати. Зробити паузу. Поставитися до себе ніжно. У моєму випадку – іноді самій звернутися до психотерапевта. Недарма говорять, що кожному психологу потрібен свій психолог.

Для мене дуже важливо залишатися в ресурсі. Якщо відчуваю, що його бракує, можу поїхати хоча б у коротку подорож. Крім того, дуже люблю театр. Нещодавно брала участь у виставі-перформансі, де грають не професійні актори, а глядачі. Для мене це теж стало способом емоційного розвантаження.

Взагалі зміна «картинки», нові відчуття, можливість хоча б ненадовго опинитися там, де почуваєшся спокійніше й безпечніше, дуже цілющі.

Для кожної людини це щось своє. Хтось їде в інше місто зустрітися з подругами, хтось вирушає з наметами на природу чи катається на сапах. Комусь допомагає саджати квіти біля будинку, комусь – пекти тістечка.

У мене є клієнтки, яким дуже допомагає турбота про наших захисників. Вони збирають і везуть військовим їжу, смаколики, необхідні речі. Це дає відчуття, що ти можеш діяти, бути корисною, впливати хоча б на щось. Але треба пам’ятати, що постійне волонтерство також забирає багато сил. Тому навіть тим, хто допомагає іншим, необхідно знаходити власні способи відновлення.

– Тобто універсального рецепта немає?

– Немає. У кожного свої «ліки» для відновлення ресурсу. Головне – знайти те, що працює саме для вас.

Це може бути курс масажу, танці, йога, фітнес, фотосесія, театр. Усе, що повертає контакт із власним тілом та емоціями. Навіть коли ми просто усміхаємося чи тихенько співаємо наодинці із собою, мозок перемикається і хоча б ненадовго отримує сигнал: «Зараз усе добре».

Дуже часто заборона на відпочинок існує лише в нашій голові. Нам здається: зараз не час. Як я можу відпочивати, коли війна? Як можу радіти, коли комусь набагато важче?

Але важливо правильно розставити пріоритети й усвідомити: ми теж маємо право на себе. Маємо право відновлюватися. Треба не відкладати власні потреби на якесь міфічне «колись», а шукати можливості подбати про себе вже зараз.

Це ми намагаємося доносити й відвідувачкам нашого Безпечного простору. Використовуємо також різні практики, які допомагають знижувати внутрішнє напруження та повертати відчуття опори.

– З якими найскладнішими життєвими рішеннями сьогодні доводиться працювати під час консультацій?

- Одне з найболючіших питань, яке сьогодні не дає спокою моїм клієнткам: залишатися вдома чи виїжджати. Але тут немає відповіді, однозначної для всіх. Кожна людина повинна оцінити власний стан: наскільки я виснажена? Чи можу ще функціонувати в цих умовах? Чи почуваюся достатньо безпечно? Де моя особиста межа?

Тільки сама людина може відчути момент, коли ресурс вичерпано і продовжувати жити так стає занадто важко.

— Що Ви радите жінці, яка говорить: «Я більше не справляюся»?

— Насамперед — не вмикати внутрішнього критика. «День минув, а я нічого не зробила». «Знову не встигла». «Забула». «Не змогла зробити те, що планувала». Ми дуже часто говоримо із собою саме так. Але коли ми себе сваримо, легше точно не стає. Навпаки, у такі моменти треба подбати про себе. Запитати: що я зараз можу зробити для себе? Яке рішення буде для мене кращим? Що залежить від мене?

Коли ми повертаємо собі здатність діяти, поступово з’являється шлях. Саме для цього, зокрема, працює наш Простір — допомогти жінці побачити власні можливості та повернути відчуття впливу на своє життя.

Страх, сумніви, невпевненість, безнадія часто породжують думки: «Я нічого не можу», «У мене не вийде», «Я боюся», «Не хочу брати відповідальність, бо раптом помилюся». У такому стані величезна кількість енергії витрачається не на пошук рішення, а на переживання власної безпорадності.

Тому моя основна порада — повертати собі відповідальність за власне життя. І водночас дозволяти собі відпочивати, радіти, робити те, що хоча б трохи повертає відчуття життя.

Ми проходимо величезне випробування війною. Але якщо, живучи тут, у прикордонній області, ми все одно знаходимо причини усміхатися, працювати, щось створювати, комусь допомагати, чомусь радіти — значить, безнадія нас іще не перемогла.

— Як тоді Ви ставитеся до відомої фрази Ніцше: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими»?

— У мене досить двояке ставлення до цього вислову. Особисто я точно не хочу, щоб мене щось «убивало».

Зрозуміло, що йдеться про те, що життєві труднощі можуть загартовувати людину, робити її витривалішою, мудрішою. Але це добре звучить, коли людина сама обирає, проходити їй це випробування чи ні. Тоді це справді схоже на квест: спробую — подивлюся, чи зможу.

Але коли на людину одна за одною обрушуються біди, яких вона не обирала, коли сил протистояти їм уже немає, ці випробування можуть не зробити сильнішою, а навпаки – зламати.

Мені більше подобається думка про те, що наше життя — це певна гра, в якій ми теж є учасниками. І якщо щось у тих умовах, на які я можу впливати, мене не влаштовує, я маю право спробувати їх змінити.

Я розумію, скільки зараз у людей безсонних ночей. Але навіть тоді можна ставитися до себе з ніжністю. Дати собі довше полежати в ліжку, прийняти ванну, зробити маску для обличчя, вдягнути те, в чому почуваєшся красивою, нафарбувати губи яскравою помадою. Створити маленький особистий ритуал, який приносить задоволення.

Здається, що це дрібниці. Але вони перемикають наші думки, хоча б ненадовго відсувають проблеми на другий план. І ми вже трохи інакше відчуваємо себе.

Кожен із нас певною мірою обирає хвилю, на яку налаштовується. Це як радіоприймач: крутиш ручку, шукаєш свою частоту, свою мелодію — повільну чи запальну. І потім ідеш із нею далі.

Ми не знаємо, скільки життя нам відведено. Тому маємо робити все можливе, щоб воно було наповненим, «смачним», соковитим. І, безумовно, наскільки це можливо сьогодні, — безпечним. Зокрема – у нашому Безпечному просторі.

Треба не просто існувати й чекати, коли настануть кращі часи, а вчитися жити зараз. Берегти себе, чути себе, дозволяти собі радість. Навіть тут. Навіть сьогодні. Навіть у проміжках між КАБами…

Сумські