На щиті: ДНК-експертиза підтвердила загибель 20-річного Владислава Юрченка з Ворожби

27 вересня 2026 р. 13:47

27 вересня 2026 р. 13:47

Надія жила до останнього. Поки Владислав Юрченко значився зниклим безвісти, рідні, друзі, вчителі чекали й вірили: можливо, поранений, можливо, у полоні, можливо, ще повернеться додому. За кожною новиною, кожним дзвінком могла бути та сама довгоочікувана звістка. Але одного дня очікування обірвала страшна звістка: результати ДНК-експертизи підтвердили: 20-річний Владислав Юрченко загинув, захищаючи Україну.

Спогадами про захисника - колишнього учня і друга - діляться класний керівник та однокласники на ресурсах Ворожбянської громади .

Владислав Русланович Юрченко народився 7 червня 2003 року. Закінчив 9 класів Ворожбянського ліцею № 1 і вступив до Білопільського ВПУ, здобувши професію помічника машиніста.

Його класна керівниця Наталія Андрущенко пам’ятає Владислава ще п’ятикласником.

- Це був хлоп’чик чи не найменший з усіх дітей, які були в класі. Такий невеличкий на зріст, худенький… - згадує Наталія Миколаївна.

Особливого захоплення певними шкільними предметами, розповідає педагог, Владислав не мав. Натомість був активним на фізкультурі й трудовому навчанні, відвідував шкільний хор. Але найбільше він запам’ятався вчительці своєю вдачею: небагатослівний, самостійний, завжди готовий допомогти.

- Він залишається у моїй пам’яті щирою, ввічливою, самостійною і безвідмовною дитиною. Якщо була потрібна допомога, просимо: «Владік, зроби, будь ласка» - він обов’язково допоможе. А ще він був мовчазним… І з такою начебто сором’язливою усмішкою й поглядом, ніби він у чомусь був винен. Але ж не винен був ні в чому, розумієте?

Ще до початку повномасштабної війни у Владислава померла мама. У нього залишилися батько та старша сестра.

25 вересня 2023 року Владислав Юрченко підписав контракт. Коли про його рішення дізналися знайомі та вчителі, хлопця намагалися відмовити. Наталія Миколаївна також не могла зрозуміти, чому її колишній учень у досить юному віці вирішив іти на війну.

- Коли я почула, що Владік іде воювати, не могла в це повірити. Його відмовляли багато людей, бо настільки був худенький, що дехто навіть жартував, мовляв, навіщо ти йдеш, автомат важить більше за тебе… А він, здавалося, пишався тим, що стане на захист країни. І все таки пішов…

На війні Владислав пробув трохи більше трьох місяців. 30 грудня 2023 року він загинув поблизу Мар’їнки на Донеччині внаслідок артилерійського та мінометного обстрілу ворога. Але його загибель тривалий час не була підтверджена офіційно. Владислава внесли до списків зниклих безвісти. Почалося довге очікування.

Час минав, а близькі продовжували сподіватися. За відсутності певної звістки залишалася думка: а раптом живий? Сподівалась на це і його вчителька.

- Іноді думалося, можливо, він у полоні. Принаймні це було б краще, ніж отримувати звістку про його загибель. Але ні… Дива не сталося.

Особу Владислава Юрченка встановили за результатами ДНК-тесту.

Для Наталії Миколаївни звістка про загибель колишнього учня стала болючою. Вона пам’ятає його не військовим, а передусім школярем, який колись прийшов до її класу. Тепер до цих спогадів додався біль від усвідомлення, що її учня більше немає серед живих.

Для однокласників Владислав залишився не лише хлопцем зі шкільних фотографій. Вони пам’ятають спільний футбол і спортзал, жарти, випадкові зустрічі після школи, розмови про роботу та майбутнє.

Про свого однокласника-тезку Влад Сіднін говорить просто і тепло:

- Владислав був спокійним, веселим, чуйним, таким собі добрячком. Таким усі ми його пам’ятаємо. За потреби завжди приходив на допомогу і підтримував будь-який «двіж»: грав з нами у футбол, ходили разом до спортзалу.

Після дев’ятого класу Владислав Юрченко пішов власним життєвим шляхом, але зв’язок із однокласниками не обірвався. Час від часу вони бачилися і спілкувалися. А випадково зустрівшись десь у місті, ніколи не проходили один повз одного.

- Завжди «Привіт - привіт», перекидалися парою слів, дізнавалися, як справи. Тримали певний зв’язок. Влад був відкритим у спілкуванні, любив пожартувати, поговорити по-дружньому. Розповідав нам про своє життя, роботу, ділився планами на майбутнє. Певний час він працював у Білопіллі, у магазині «Київстар». Іноді я заходив туди просто привітатися та запитати, як справи, - згадує Влад Сіднін

Однокласник теж добре пам’ятає, яким маленьким Владислав був у молодших класах. Але з роками хлопець дуже витягнувся, став високим і худорлявим. І вже коли вирішив підписати контракт, розповідав друзям, що йому навіть відмовляли через недостатню вагу. Однокласники радили не поспішати. Та Владислав свого рішення не змінював.

Звістка про те, що контракт він усе-таки підписав, стала для них несподіванкою. Про бажання піти на військову службу Владислав говорив і раніше, однак друзі сподівалися, що він передумає.

- Коли ми про це дізналися, були просто в шоці, хоча раніше він говорив про свої наміри. Та думалося, що не зважиться, адже вважали, що йти на війну в такому віці надто рано. Але рішення його було твердим. Це був мужній, справді дорослий вчинок чоловіка. Він лишив роботу, змінив свої погляди та плани і пішов захищати країну, - розповідає Влад Сіднін.

Після цього однокласники стежили за його службою через соціальні мережі. Владислав публікував фотографії з навчання. Друзі бачили вже знайомого їм хлопця у військовій формі, зі зброєю і пишалися ним.

- Пам’ятаю, якось побачили, що Владислав в Інстаграм виклав допис про свого загиблого побратима. А невдовзі не стало і його самого… І знову - шок. У нас у голові не вкладалося, що людини, з якою ще недавно навчалися, дружили, мали спільні інтереси, досягнення у спорті, спілкувалися, пили каву, обмінювалися новинами, - більше немає.

Напевно, саме такі прості речі після втрати згадуються найчастіше. Не якісь особливі події, а футбол після уроків, спортзал, кава, кілька слів під час випадкової зустрічі. Звичайне «Привіт, як справи?», на яке колись майже не звертали уваги. Тепер ці маленькі епізоди стали частиною пам’яті про друга й однокласника.

- В усіх нас, однокласників, залишилися про нього дуже світлі й теплі спогади… - говорить Влад Сіднін.

Владиславу Юрченку було 20 років. У нього залишилися батько, старша сестра, друзі, знайомі, вчителі. І багато людей, для яких звістка про його загибель стала болючою та важкою.

Коли людина йде так рано, особливо гостро відчувається все те, чого вже не буде. Владислав тільки починав доросле життя - працював, зустрічався з друзями, думав про майбутнє. Попереду мало бути ще багато звичайних років, подій і зустрічей. Не судилося.

Залишилася тільки пам’ять про людину, яка була поруч із рідними, друзями, однокласниками. І саме таким він залишиться для тих, хто його знав, - щирим, веселим добрячком.

Світла пам’ять Владиславу Юрченку – земляку, якому назавжди залишилося двадцять.

Сумські