«Переселенці в Сумах»: як сумчанка Анна об’єднала людей у спільноту взаємодопомоги

07 жовтня 2026 р. 13:48

07 жовтня 2026 р. 13:48

Коли людина змушена залишити свій дім, позаду лишаються не тільки рідні стіни, а й звичне життя. Попереду — незнайоме місто і десятки питань: де оселитися, знайти лікаря, оформити документи, до кого звернутися за допомогою. На Сумщині таких людей за роки великої війни — тисячі. І в цей момент особливо важливо знати, що зі своїми проблемами ти не сам.

Анні 33 роки. До повномасштабної війни вона працювала медсестрою в дитсадку. Любить тварин, вивчає нутриціологію, а в її сумочці завжди лежить турнікет і корм для безпритульних котів.

Фото: з особистого архіву Анни

«Я не знала, що саме робитиму. Просто розуміла: треба допомагати»

— Анно, волонтерство у Вашому житті з'явилося з початком війни?

— Ні. Мені ще зі шкільного віку подобалося щось робити для інших. Організовувала поїздки у дитячий будинок, інтернат, возили туди допомогу: іграшки, памперси, а ще гуляли з дітками. Це була основна мета - трохи полегшити роботу людей, котрі дбали про діток. А з початком повномасштабної просто розуміла, що теж щось робитиму. Не знала, що саме, але відчувала потребу допомагати людям.

Усе почалося з ліків. У перші дні війни побачила в соцмережах, що кияни шукають волонтерів у Сумах. Зв'язалася з ними, і мені передали велику партію L-тироксину, якого тоді в місті практично неможливо було знайти. Три дні я роздавала його на різних локаціях. Препарат отримали близько 500 людей. І що цікаво — ще, мабуть, років три після того мені телефонували й запитували саме про той L-тироксин. Він був швейцарський, якісний, люди його запам'ятали.

Видача гуманітарного L-Тироксину. Березень-квітень 2022 року. Фото: з особистого архіву Анни

Від ліків — до спільноти

Згодом Анна почала помічати, що в Сумах стає дедалі більше людей, які через війну залишили свої міста і села. Для багатьох Суми були незнайомими.

— Я бачила, що люди мають схожі проблеми й запитання. Хтось не знає, де знайти лікаря, хтось шукає житло, комусь потрібні речі чи продукти. І подумала: потрібен чат, де вони могли б спілкуватися, щось підказувати одне одному. Так у липні 2022 року з'явилася Telegram-спільнота «Переселенці в Сумах».

Перший запит Анна пам'ятає досі. До Сум із Харківщини приїхали дві родини з п'ятьма дітьми.

— Мама просила будь-якої посильної допомоги. І люди відгукнулися: хтось пропонував дитячий одяг, хтось взуття, продукти. Так усе й почалося.

Анна поширювала посилання на чат у соцмережах, надсилала друзям, ті — своїм знайомим. Спільнота росла, а разом із нею змінювався і сам принцип допомоги: люди почали допомагати одне одному.

Тут можна попросити, а можна запропонувати

Спочатку у спільноті запитували, де можна купити певні продукти, знайти лікаря чи куди після евакуації переїхала потрібна установа. Згодом коло запитів розширювалося: у чаті почали обмінюватися речами та продуктами, шукати меблі й побутову техніку, ділитися врожаєм із городу. Якщо хтось хотів віддати меблі, Анна шукала, кому вони були потрібні, і зв'язувала людей між собою. Через чат почали шукати й житло — оголошення від власників квартир публікують напряму, без рієлторів та комісії.

— Коли ти приїжджаєш у фактично чуже місто, не знаєш, де і кого шукати. А в нашому чаті людину почують, зрозуміють і підкажуть. Це може бути просте запитання — якою маршруткою доїхати до потрібної вулиці, а можуть бути й набагато серйозніші проблеми.

Якось до Анни звернулася мама дитини, якій не встановлювали інвалідність.

— Я спілкувалася з волонтерами, працівниками соцзахисту, лікарями. Ми розбиралися, що робити. І зрештою вдалося домогтися, щоб дитині встановили інвалідність.

З часом навколо чату сформувалася мережа корисних контактів. Тут діляться інформацією про лікарів, гуманітарну допомогу, заняття для дітей, перевірених майстрів.

— Майстер із ремонту пральних машин — це в нас постійно актуально, - усміхається Анна. – Але я завжди раджу лише тих, чиїми послугами користувалася сама. Бо якщо вже рекомендуєш людину іншим, маєш бути в ній упевнена.

Певний час волонтерка проводила збір одягу, потім підбирала речі за розмірами й передавала тим, хто їх потребував. Але згодом від такого формату відмовилася.

— На жаль, серед хороших речей дедалі частіше приносили дуже зношені, затерті, такі, що роками лежали десь у підвалі чи на горищі. Усе це треба було перебирати, частину просто викидати. Я не могла віддавати людям речі в такому стані.

Тепер у спільноті діють адресніше: хтось має конкретну річ – пропонує її в чаті. Кого вона зацікавила – сповіщає про це її власника і люди домовляються про зустріч.

«Простіше сказати, звідки людей у нас немає»

— Жителі яких громад сьогодні є у Вашому чаті?

— Мабуть, простіше сказати, звідки немає. Краснопільська, Миропільська, Хотінська, Білопільська та інші громади... Є люди з Донеччини, Харківщини, Бахмута, Херсонщини та Запоріжжя.

Дехто з тих, хто свого часу шукав безпеки в Сумах, змушений був їхати далі — до Києва чи за кордон. Та зв'язки не обриваються. Одна знайома Анни нині живе в Норвегії і звідти надсилає одяг для родин, яким допомагає волонтерка.

Допомагають у спільноті не лише внутрішньо переміщеним людям, а й малозабезпеченим, багатодітним родинам, тим, хто опинився у складних життєвих обставинах. І межа між тими, хто допомагає, і тими, кому допомагають, тут давно стала умовною.

Борошно, повидло — і допомога фронту

У чаті також є волонтерка Наталя, яка вдома пече смаколики для військових.

— Вона випікає свої вироби просто в неймовірних об'ємах! А наші учасники допомагають продуктами. У когось є зайве борошно, у когось — олія, повидло. Віддають Наталі, вона пече, а потім усе їде нашим захисникам.

Люди, які самі були змушені залишити домівки і колись прийшли в чат зі своїми проблемами, тепер підтримують інших. І не обов'язково грошима — хтось має банку повидла, хтось трохи борошна чи зайві овочі.

До речі, овочам Анна радіє особливо. Вона багато років не їсть м'яса, тож тішиться, коли хтось із людей, із якими познайомилася завдяки спільноті, пригощає її врожаєм зі свого городу.

Весілля, після якого подарунки поїхали до дітей

За кілька років таких історій назбиралося чимало. Одну з них Анна згадує з особливо приємним подивом.

— Якось мені написала незнайома жінка й повідомила, що за три дні у них весілля. Вони з нареченим попросили гостей не дарувати квітів чи грошей, а принести подарунки для дітей. Й уже після свята все привезли мені: дитячі суміші, підгузки, розмальовки, конструктори, олівці, м'які іграшки… Я була вражена. Зовсім стороння людина якимось чином мене знайшла і запропонувала таку допомогу. Дуже їм за це вдячна.

Бували й менш урочисті, але не менш цікаві подарунки.

— Яку тільки допомогу мені не доводилося передавати людям! Одяг, взуття, іграшки, ліки, памперси, засоби гігієни – то вже звична справа. Але були навіть гарбузи! Якось телефонує мені знайомий військовий: «Аня, нічого не знаю, везу тобі десять мішків гарбузів». Ну що робити? Довелося роздавати моїм переселенцям, — сміється Анна.

«Кожна дитина має право на свято»

У 2024 році Анна познайомилась із представниками благодійного фонду «STVORENI», до якого згодом долучилася. Відтоді з’явилося більше можливостей підтримувати родини, які через війну були змушені залишити свої домівки. Разом проводили свята для дітей-ВПО — з аніматорами, подарунками, розважальною програмою.

Свято для дітей ВПО, організоване спільно з благодійним фондом Фото: з особистого архіву Анни

Тепер такі зустрічі, на жаль, довелося поставити на паузу.

— Дуже хочеться подарувати дітям хоча б трохи свята серед усього цього хаосу. Але зараз безпекова ситуація не дозволяє збирати багато родин. А запрошувати лише частину дітей і вирішувати, кому можна прийти, а кому відмовити, я не хочу. Це неправильно. Кожна дитина має право на свято.

Свято для дітей ВПО перед Новим роком (2023 рік) Фото: з особистого архіву Анни

«Так і кажу: мої переселенці»

За роки існування чату його учасники для Анни давно перестали бути просто ніками в Telegram.

— Ви так дивно висловилися: «мої переселенці». Чому саме «мої»?

— Так і кажу — «мої», — усміхається співрозмовниця. — Бо за ці роки ми багато пережили разом. І людей у цьому чаті поєднала не тільки спільна біда — те, що вони втратили можливість жити у своєму домі, а й підтримка і допомога одне одному.

Якось знайомі розповіли Анні, що почули розмову пасажирів у тролейбусі. Говорили про неї.

— Вони називали мене «мать переселенців», — сміється Анна.

Сьогодні у спільноті понад 3800 учасників. Анна хотіла б, щоб про чат знало більше людей — не заради кількості підписників, а щоб його знаходили ті, кому він справді потрібен.

«Просити про допомогу — не соромно»

— Що б Ви сказали людям, які переживають труднощі, але соромляться попросити про допомогу?

— Найголовніше — якщо є потреба, ніколи не соромно просити про допомогу. Сьогодні у людини може бути все добре, а завтра ми не знаємо, які випробування підкине життя. Якщо хтось має можливість допомогти і йому це неважко — він допоможе. А той, кому нецікаво, просто пройде повз. Так, зараз вистачає різних хейтерів, але думаю, що на них не варто звертати увагу. Я вірю, що добрих людей у світі більше. І серед них обов'язково знайдеться той, хто простягне руку допомоги.

Анна з дітьми, для яких свого часу організовували цікаві свята Фото: з особистого архіву Анни

Не лише спільна біда

У слові «переселенці» легко загубити окремих людей. втім, за ним — тисячі різних історій: хтось залишив дім із однією сумкою, хтось вивозив дітей, рятуючи від війни. Але спільнота Анни показала ще один бік вимушеного переселення: людина, яка сьогодні просить про допомогу, не перестає бути людиною, здатною допомагати іншим.

Для цього не завжди потрібні великі гроші чи великі можливості. Іноді достатньо підказати адресу лікаря, віддати «зайвий» стілець, допомогти знайти житло, передати борошно волонтерці, поділитися овочами зі свого городу або просто відповісти людині, яка опинилася в чужому місті й не знає, до кого звернутися.

Мабуть, саме в цьому і є головна цінність спільноти «Переселенці в Сумах». Вона починалася як чат для людей зі схожими проблемами, а з часом стала місцем, де люди не лише знаходять підтримку, а й самі стають опорою для інших. Тут не діляться назавжди на тих, хто дає, і тих, хто отримує. Бо сьогодні допомога може бути потрібна тобі, а завтра саме ти матимеш змогу підтримати когось поруч. І коли є кому відгукнутися, навіть у чужому місті людина вже не почувається зовсім сама.

«Матеріал підготовлено в рамках проекту «Підсилення місцевих ЗМІ в Україні», який виконується за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу та NIRAS Sweden AB, та завдяки фінансуванню від Шведського інституту».

Сумські