«Втратив ногу, але не бажання служити»: історія захисника з Миропілля Володимира Тарасюка

24 жовтня 2026 р. 15:16

24 жовтня 2026 р. 15:16

«З армії звільнятися не планую», — ці слова Володимир Тарасюк сказав своєму командиру після тяжкого поранення. Тоді 34-річний захисник із прикордонного Миропілля вже розумів, що втратив ногу. Але навіть у ті хвилини не сумнівався: хоче й надалі бути корисним своїм побратимам та Україні. Попереду були складні операції, місяці лікування, реабілітація і нові життєві випробування. Та сьогодні Володимир знову будує плани, займається спортом, навчається і мріє повернутися на службу.

Із будівництва — до захисту рідного села

Володимир народився і виріс у Миропіллі колишнього Краснопільського, нині Сумського району. Навчався у місцевій школі. Після одинадцяти класів здобути вищу освіту не вдалося, тож у ПТУ опанував професію лицювальника-плиточника і почав працювати.

— На строкову службу мене з якихось причин не брали. І медогляди проходив, і хотілося служити, але не взяли. Тож поїхав із друзями до столиці, де близько восьми років, аж до повномасштабного вторгнення, працював на будівництві.

24 лютого 2022 року застало його неподалік Києва.

— Виїхати додому не було можливості, тому разом із хлопцями об'єдналися і близько тижня патрулювали місто, стежили за порядком. Пізніше таки знайшов можливість повернутися до Миропілля, бо розумів, що вдома теж війна, що там залишилася моя родина…

У рідному селі, розташованому всього за кілометр від кордону з росією, чоловіки також організували добровільні патрулі.

— На кожну вулицю припадало по три-чотири чоловіки. Зброї у нас не було. Хіба що в когось – мисливські рушниці. А так — брали якісь ножі, аби мати хоч щось.

Коли почалося формування територіальної оборони, Володимир намагався долучитися, але тоді перевагу надавали людям із військовим досвідом.

— Цивільних, грубо кажучи, «з вулиці» не брали. Не взяли і мене.

Тоді чоловік поїхав до Сум і влаштувався на будівництво фортифікаційних споруд.

«Від мобілізації не ховався»

Працюючи на будівництві оборонних укріплень, Володимир мав бронювання від мобілізації. Однак згодом усе-таки потрапив до війська.

— Одного дня, повертаючись до Сум зі свого села, мене перевірили на блокпості й повідомили, що я в розшуку. Дуже здивувався… Але одразу поїхав до лікарні, пройшов ВЛК і згодом, у призначену дату, поїхав в учебку. А за тиждень після повернення до Сум вирушив на фронт.

За розподілом Володимир потрапив до піхотного підрозділу Національної гвардії України. Спочатку його направили на Донеччину, а звідти — на Харківський напрямок, де він прослужив майже два роки.

Один із бойових виходів, 29 січня 2026 року, назавжди змінив його життя.

Володимир Тарасюк (справа) з побратимом Фото: З особистого архіву В.Тарасюка

Десять метрів до виходу з лісу

День поранення Володимир пам'ятає до дрібниць — і погоду, і тривогу, яка не давала заснути напередодні.

— Кожен захід на позиції та вихід звідти — це завжди складно. Того разу не спав фактично всю ніч. Трохи вдалося поспати під ранок. А потім отримали команду виходити. Зібрали речі і втрьох пішли.

Далі все сталося за лічені секунди.

— Йдемо один за одним — навколо сніжок, туман, тиша. До виходу з лісу залишалося метрів десять. Я йшов крайнім. Побратими пройшли вперед, а в мене перед очима спалах — і я лежу.

Володимир майже одразу зрозумів, наскільки серйозне поранення отримав.

— За кілька секунд зрозумів — відірвало ступню. І в голові одразу думки: так, ноги немає. Протез поставлю. Головне, аби хлопці звідси витягли. Бо попереду ще було п'ять кілометрів відкритої зони.

Ці кілометри стали випробуванням і для пораненого, і для побратимів, які не залишили товариша.

— Краще не згадувати, як вони мене тягнули, але я вдячний, що таки довели до КСП. Там мені надали першу медичну допомогу і доправили в Харків.

Чотири місяці лікування і ще одне випробування

У Харкові Володимир провів кілька днів. Для подальшого лікування йому запропонували обрати Львів або Київ.

— Я попросився до Києва. Там живе менша сестра, куми — близькі люди, які могли бути поруч: щось купити, привезти, провідати… Лікар не відмовив.

У столичному медзакладі захисник провів чотири місяці. Переніс дві операції, проходив лікування та реабілітацію. Проте відновлення ускладнилося через нещасний випадок.

— Десь через місяць палиці, за допомогою яких я пересувався, зіслизнули, і я знову впав на хвору ногу, яка ще остаточно не зажила. Довелося робити реампутацію, майже під коліно.

Навіть про цей болісний епізод Володимир згадує з гумором:

— Пам'ятаю, як лікар говорив: «Володя, ти так не шуткуй, щоб не довелося ще вище ногу відрізати…»

Після цього чоловік став обережнішим, пересувався на кріслі колісному. Через чотири місяці пройшов ВЛК, яка продовжила термін лікування ще на 120 днів.

Володимир Тарасюк (посередині) з побратимами Фото: З особистого архіву В.Тарасюка

«Я одразу сказав командиру: звільнятися з армії не планую»

— Є воїни, які після тяжких поранень та ампутацій втрачають віру в життя. Що допомогло Вам не здаватися?

— Після поранення не розстроївся, не впав духом. Я загалом позитивна людина. Не бачив у цьому катастрофи. Не було думки депресувати чи впадати у відчай. Це вже сталося, і я мав це прийняти. Адже могло статися й гірше. Люди з цим живуть, і зараз я нічим не відрізняюся від інших.

А потім додає:

— Маю тверді наміри знову повернутися на службу. Хоч мені й написали у висновку ВЛК — до служби непридатний.

Про це рішення Володимир говорив ще в перші хвилини після поранення.

— Коли командир допомагав хлопцям мене витягувати, я одразу йому сказав: з армії звільнятися не планую. Так, звісно, вже не в такій зоні відповідальності, але чим зможу, тим допомагатиму своїм хлопцям. Це моє рішення.

Родина, за яку болить серце

За зовнішнім спокоєм Володимира — і непрості особисті переживання.

Його мама ще до повномасштабного вторгнення виїхала до Ізраїлю, де нині живе і працює. А здоров'я батька серйозно погіршилося після того, як син вирушив на військове навчання.

— Тато дуже за мене переживав. І коли залишалося днів три до повернення з навчань, мені подзвонили й сказали, що його паралізувало.

Нині батько Володимира не ходить. За ним доглядають працівники закладу цілодобового перебування.

Є в житті захисника й інша непроста сторінка. У 2022 році його дружина із сином поїхали в гості до її батьків. Там їх застала повномасштабна війна, і там вони й залишилися. Зараз синові дев'ять років. Спілкуватися з ним, на жаль, вдається не так часто, як хотілося б.

Спорт, який повернув дитячу мрію

Після лікування у Києві Володимира перевели до Сумського госпіталю. Саме там відбулося знайомство, яке відкрило для нього нові можливості.

— Як Ви потрапили у ветеранський спорт?

— У госпіталі спілкувався з фахівцями із супроводу ветеранів. Дуже професійні, приємні жіночки, дівчатка, які допомагали впорядкувати документи, перевіряли довідки, виписки… Вони й розповіли про адаптивні види спорту. Раніше якось не доводилося про це чути.

Але допомога фахівчинь не обмежилася документами та знайомством із ветеранським спортом.

— А ще мені допомогли вступити до педагогічного університету! — радіє Володимир. Виявляється, спорт — його давнє захоплення і дитяча мрія.

— З самого дитинства я займався спортом і ще школярем мріяв стати вчителем фізичної культури. Мій викладач постійно возив мене на змагання: атлетика, футбол, волейбол, баскетбол, туризм — я цим жив, мені подобалося і подобається досі. Я бачив себе у спорті.

Свого часу обставини не дозволили здобути омріяну освіту. Тепер, через багато років, Володимир отримав шанс реалізувати дитяче бажання.

Три дні тренувань — і перші перемоги

На початку серпня Володимир вирішив спробувати себе у волейболі сидячи.

— Буквально за три дні познайомився з іншими ветеранами, ми провели кілька тренувань і поїхали на змагання в Одесу.

Попри невеликий досвід спільних тренувань, команда виступила успішно.

— Здобули дві перемоги й отримали можливість поїхати до Києва. Але через масовані обстріли змагання перенесли в інше місто. На жаль, поїхати я не зміг — сильно захворів… Трохи обідно, що наче підвів хлопців, але так склалося.

Ветеранський спорт повернув у життя Володимира командну гру, азарт змагань і спілкування з людьми, які мають схожий досвід.

«На риболовлю — хоч щодня!»

Є у Володимира й інше захоплення, яке допомагає відпочити та відволіктися від щоденних турбот.

— А чи маєте якесь «мирне» хобі?

— Безумовно — риболовля! Ходжу чи не щодня, — усміхається чоловік.

— І який же ваш найбільший улов?

— Це було на Харківщині, коли ми перебували на ППД. Поїхали з побратимами на ставок, і за ніч я впіймав двох товстолобів по 12,5 кілограма кожен. Це найбільші мої трофеї.

«На риболовлю — хоч щодня!» Фото: З особистого архіву В. Тарасюка

Про той улов Володимир згадує з помітним задоволенням. Бо риболовля для нього — це не лише азарт і радість від спійманої риби, а й можливість побути з друзями й бодай ненадовго відволіктися від тривог і відчути смак звичайного, мирного життя.

«Будемо щось думати… Головне, аби був мир»

Нині Володимир живе у Сумах. Повернутися до рідного Миропілля не може. Прикордонне село зазнало масштабних руйнувань від російських обстрілів. Знищений і будинок захисника.

Тепер чоловік винаймає житло в обласному центрі та оформлює документи за програмою «єВідновлення». Сподівається отримати компенсацію за зруйноване помешкання, щоб згодом придбати власне житло.

У його планах — продовжувати відновлення, навчатися, займатися спортом і, якщо з'явиться можливість, знову бути корисним війську.

— Будемо щось думати… Головне, аби був мир…

Володимир не намагається переконати когось у власній силі й не шукає особливих слів для своєї історії. Він просто живе далі, знаходить нові заняття, підтримує зв'язок із побратимами, вчиться і будує плани. Можливо, саме так і виглядає справжня стійкість — коли після всього пережитого людина не перестає бачити своє майбутнє і знаходити в ньому місце для мрій.

Сумські