Для цієї роботи треба народитися

01 листопада 2026 р. 09:53

01 листопада 2026 р. 09:53

Коли над містом кружляють ворожі дрони, а на вулицях майже немає людей, вони все одно вирушають у дорогу. Бо в когось закінчилися ліки, комусь треба принести води, а хтось уже не має сил самостійно розпалити піч. Для 387 жителів Білопільської громади соціальні робітниці — це люди, без яких сьогодні важко уявити своє життя.

Напередодні Дня працівників соціальної сфери про щоденну роботу під обстрілами, своїх колег і тих, кого вони доглядають, говоримо з директоркою Білопільського територіального центру соціального обслуговування Наталією Циганок . Установу вона очолює вже сімнадцятий рік.

Жодна не залишила своїх стареньких

— Пані Наталіє, скільки людей сьогодні працює у Терцентрі?

— Маємо 34 соціальних робітниці. Обслуговуємо Білопілля та всі населені пункти громади, крім Нових Вирків, Павлівки, Рижівки, Ободів і Гуринівки. І знаєте, чим я найбільше пишаюся? За час повномасштабної війни жодна з наших дівчат не покинула роботу. Всі залишилися зі своїми старенькими.

Серед тих, хто найдовше працює в Терцентрі, — Надія Потетня, Олена Таран, Ірина Мартиновська та Наталія Лук’янова. Майже тридцять років вони присвятили цій справі, стояли біля витоків створення установи. А вже під час великої війни до колективу прийшли Олена Захарова, Тетяна Шефер, Наталія Тверезовська, Олена Волосовець і Світлана Ніженець.

— А скільки людей нині отримують допомогу?

— На обслуговуванні маємо 387 підопічних. Це люди з інвалідністю, немічні, самотні пенсіонери, ті, хто проживає один. Практично ніхто з наших підопічних не виїхав із рідної домівки під час війни, всі залишаються вдома. Є й переселенці з Рижівки, Нових Вирків, Павлівки, Іскрисківщини.

Нашій найстаршій підопічній торік виповнилося сто років. А нещодавно іншу бабусю ми вітали з дев’яносторіччям. Приходили з символічними подарунками, продуктовими наборами. Для стареньких це справжня подія.

Дрон перечекала під вишнею — і поїхала далі

— Що сьогодні входить до обов’язків соціальної робітниці?

— Усе найнеобхідніше: купити й доставити продукти, ліки, принести води, забезпечити підвезення паливом до двору, допомогти обробити присадибну ділянку — до двох соток. Роботи вистачає.

— Але ж тепер навіть дорога до підопічного дуже небезпечна…

— Буває дуже тяжко. Та дівчата сідають на електровелосипеди й їдуть. Навіть у найнебезпечніші мікрорайони, зокрема на Проруб. Ось їде наша робітниця, бачить — дрон летить. Сховалася під вишнею, перечекала. І знову на велосипед, бо треба до бабусі.

Усі робітниці забезпечені транспортом, однак із часом електровелосипеди зношуються, ламаються. А взимку нашими дорогами взагалі не проїдеш. Тоді йдуть пішки. Під загрозою дронів, без мобільного зв’язку та інтернету.

Та попри все, за весь час повномасштабної війни ми не припиняли роботу жодного дня.

Є люди, які без нас просто не виживуть

Окрім допомоги вдома, Терцентр надає санітарно-гігієнічні та перукарські послуги всім, хто звертається. Тож постійно потрібні засоби гігієни.

Окрема турбота — стаціонарне відділення цілодобового перебування.

— Зараз там 19 людей, — розповідає Наталія Циганок. — Це ті, хто опинився у складних життєвих обставинах, не має родичів або потребує постійного догляду. Бо навіть коли соціальна робітниця приходить три-чотири рази на тиждень, цього іноді недостатньо.

Є люди, які живуть у відділенні до восьми років. Когось свого часу привезли практично безпомічним, загорнутим у покривало. А сьогодні вони нагодовані, доглянуті, у теплі. Найближчими днями ще двох людей приймемо на зимовий період.

— Чого найбільше потребує відділення?

— Продуктів, підгузків, мийних засобів. Раніше багато допомагали благодійники й волонтери. Тепер допомоги в рази менше: наша територія для немісцевих стала надто небезпечною. Але і досі є відчайдухи, які все-таки приїжджають, привозять продуктові набори, підгузки. Я безмежно вдячна їм від себе й наших підопічних. А нещодавно рішенням сесії міської ради стаціонарному відділенню виділили генератор — на випадок відключення електроенергії.

Робота, яку обирають серцем

— Пані Наталіє, напередодні професійного свята що хотіли б сказати своїм колегам?

— Знаєте, я переконана, що для соціальної служби треба народитися. Бо не кожен зможе щодня виконувати таку роботу, тим більше зараз. Наші дівчата за стільки років уже стали майже рідними для своїх підопічних. Знають їхні характери, звички, проблеми. І навіть коли страшно, коли навколо літають дрони, вони все одно думають про своїх стареньких: чи є в них їжа, вода, ліки. І не залишають їх до останнього дня.

Я дуже ціную своїх дівчат. За їхню сміливість, працьовитість, чесність, порядність. За те, що не шукають причин не йти, а знаходять можливість допомогти. Хочу привітати кожну з Днем працівників соціальної сфери, побажати здоров’я, терпіння, родинного тепла. І найбільше — щоб нарешті настав час, коли вони зможуть спокійно їздити до своїх підопічних, не вдивляючись щохвилини в небо. Щоб після кожного робочого дня всі поверталися додому живими й здоровими. Дякую вам, мої дорогі, за вашу працю і за ваші великі серця!

…А завтра знову буде звичайний робочий день. Хтось повезе ліки, хтось принесе води, хтось допоможе розпалити піч. І десь у Білопіллі старенька жінка виглядатиме у вікно свою соціальну робітницю. Бо знає: та обов’язково прийде. Навіть якщо дорогою знову доведеться ховатися від дрона.

Сумські