Про залізничне сполучення, яке ми частково втратили, і людей, відданих професії

04 листопада 2026 р. 09:08

04 листопада 2026 р. 09:08

З нагоди Дня залізничника — про те, чого нас позбавила війна, і про наших земляків, які продовжують працювати на залізниці, попри обстріли, небезпеку та особисті втрати.

У День залізничника хочеться говорити не стільки про досягнення, нові маршрути чи професійні успіхи, скільки про втрати. Про те, що ми мали десятиліттями, сприймали як належне і лише тепер по-справжньому зрозуміли, наскільки важливою частиною нашого життя була залізниця. Згадайте, скільки претензій ми колись мали до залізничників. Поїзд запізнився на десять хвилин — уже незадоволені. Постіль волога, чай недостатньо гарячий, у вагоні холодно або спекотно, квитки дорогі, розклад незручний, вокзал брудний. І все це здавалося нам великими проблемами. Ми скаржилися, сперечалися, вимагали кращого обслуговування. І навіть не замислювалися, що одного дня можемо взагалі залишитися без поїздів.

А сьогодні жителі Білопілля та Ворожби фактично позбавлені звичного залізничного сполучення. І тепер ми розуміємо, що втратили значно більше, ніж можливість купити квиток і сісти у вагон. Ми втратили зручний спосіб дістатися на роботу, навчання, до лікарні, у гості. Можливість поїхати до дітей чи батьків, зустріти рідних на вокзалі, провести когось у далеку дорогу. Для багатьох залізниця була чи не єдиним доступним транспортом, який пов'язував наші міста й села з обласним центром та всією Україною.

Залізниця була частиною нашого повсякденного життя. Настільки звичною, що ми просто перестали помічати її значення. А тепер, коли для поїздки доводиться шукати попутну машину, домовлятися зі знайомими, добиратися кількома видами транспорту, ми згадуємо навіть ті поїзди, на які колись нарікали. І, мабуть, уже не так переймалися б десятихвилинним запізненням чи недостатньо гарячим чаєм.

Для Білопільщини залізниця — це не просто транспорт. Понад 150 років тому залізничне сполучення прийшло до Ворожби, згодом залізниця стала невід'ємною частиною життя Білопілля. Навколо станцій розвивалися населені пункти, працювали підприємства, будували житло, виростали цілі покоління залізничників. Для багатьох родин залізниця була не просто місцем роботи, а справою всього життя. Тут працювали батьки, діти, а потім і онуки. Передавалися професійні знання, досвід, традиції, формувалися залізничні династії.

Скільки жителів Білопілля, Ворожби та навколишніх сіл працювали провідниками, машиністами, колійниками, черговими по станціях, ремонтниками, диспетчерами! І сьогодні ми ризикуємо втратити не лише залізничне сполучення, а й людей, які десятиліттями його забезпечували. Бо коли закриваються маршрути, змінюються місця формування поїздів, працівники змушені їздити на роботу за десятки й сотні кілометрів, виникає загроза втрати робочих місць, професійних колективів, накопиченого досвіду.

А відновити все це значно складніше, ніж просто відремонтувати колії чи будівлю вокзалу. До того ж, росіяни продовжують атакувати залізничну інфраструктуру. На Сумщині пошкоджені й зруйновані вокзали, станційні будівлі, інші об'єкти. Під ударами опиняються поїзди, пасажири та працівники залізниці. Залізничники гинуть і зазнають поранень, виконуючи свою звичайну роботу — перевозячи людей.

Але залізниця продовжує працювати. І тримається вона насамперед на людях.

Сьогодні хочеться розповісти про трьох наших земляків — двох провідниць і молодого залізничника. У них різний вік, різний професійний досвід, різні життєві історії, але об'єднують їх любов до своєї справи, витривалість і бажання працювати, допомагати пасажирам та зберігати професію, яка буде потрібна нам і після війни.

ОЛЕНА ЖИГАЛОВА: збиралася повчитися рік, а залишилася на залізниці на 32 роки

З Оленою ми зустрілися у вагоні поїзда, яким я їхала. І, власне, не стільки познайомилися, скільки згадали наше спільне минуле. Ми знаємо одна одну ще з кінця 80 — початку 90 років. Тоді Олена навчалася в Білопільській школі ¹1, а я працювала там учителькою. У її класі я не викладала, але добре пам'ятаю ту активну, старанну дівчину. Олена була відмінницею, старостою класу, брала участь у шкільному житті. Мріяла вступити до інституту, але трохи не вистачило балів. Вирішила не втрачати рік і пішла до Білопільського залізничного училища. А наступного року планувала знову спробувати вступити до вишу. Та життя розпорядилося інакше.

Після закінчення училища Олена прийшла працювати провідницею. І залишилася в професії на три десятиліття.

— Я не шкодую, що так склалося. Хто знає, яким було б моє життя, якби тоді вступила до інституту, — говорить вона.

За плечима цієї невисокої білявої жінки - величезний досвід, сотні тисяч кілометрів, безліч рейсів і пасажирів. Раніше Олена працювала на рейсах до Москви, Луганська, Києва. Тепер вона працює на маршруті Конотоп — Рахів. За словами Олени, фактично вся колишня сумська бригада перейшла працювати на цей напрямок.

Робоча зміна триває близько п'яти діб, а іноді й довше. І це без урахування дороги на роботу й додому. Адже Олена живе в Білопіллі, де її чекає мама. Спочатку потрібно дістатися до Конотопа, а після рейсу повернутися назад.

Із Конотопа до Сум залізничників довозять автобусом. А далі — як пощастить. Хтось знаходить попутну машину, когось забирають рідні чи знайомі. А якщо немає можливості доїхати додому, доводиться залишатися ночувати в Сумах.

Приїхала в Білопілля, побула вдома, допомогла мамі — і через день-два знову в рейс. Нещодавно в одному з рейсів вона зустріла свій День народження. І це не вперше в дорозі. Донька, яка вже давно кличе маму залишити цю небезпечну роботу, замовила квіти, які Олені принесли на зупинці одного з вокзалів безпосередньо у вагон! Подруги зняли це на відео. Дивитись без сліз на ці моменти важко. Це сльози радості і вдячності, і любові від доньки!

АНДРІЙ КАЛЬЧЕНКО: наймолодший залізничник у родині, який уже пережив російську атаку

На відміну від Олени, Андрій лише починає свій професійний шлях. Він народився і виріс у Білопіллі, навчався в місцевій школі, потім — у Білопільському залізничному училищі. Продовжив освіту в Конотопському технікумі, а зараз навчається у залізничній академії в Харкові.

Попри молодий вік, Андрій уже кілька років працює поїзним електромеханіком. Зараз він також їздить на напрямку до Рахова, вирушаючи в рейси з Конотопа. І хоча його професійний стаж значно менший, ніж у старших колег, пережити йому довелося чимало.

Один із найстрашніших моментів — масована російська атака на залізничний вокзал у Сумах з 30 на 31 жовтня 2025 року. Андрій разом із колегами саме повернувся з рейсу. Залізничники перебували в приміщенні для провідників, коли почався обстріл. Кілька російських ударних безпілотників влучили у приміщення, де вони перебували. Всім вдалося врятуватися.

Уявіть: люди повернулися після тривалого рейсу, благополучно довезли пасажирів, а смертельна небезпека наздогнала їх уже на вокзалі. Такі події неможливо забути.

Але Андрій не збирається змінювати професію. Навпаки, продовжує навчатися, здобувати нові знання, хоче краще розуміти роботу залізниці й бути корисним своїй країні, обраній справі та продовжити сімейну традицію, адже на залізниці працювали його прадідусь та батько. Він знає, наскільки складно працювати в умовах постійної загрози, як багато залежить від злагодженості дій усієї поїзної бригади.

ТЕТЯНА ГРИНЕНКО: «Повертаюся з рейсу — а повертатися вже ні до кого і ні до чого»

Ще одна наша землячка — Тетяна Гриненко (на знімку третя праворуч). Вона народилася у прикордонному селі Волфине, закінчила школу, потім навчалася у Білопільському залізничному училищі. Провідницею працює з 2004 року. Понад 20 років у дорозі. Але в її житті є втрата, яка сьогодні знайома багатьом жителям нашого прикордоння. У 2022 році росіяни зруйнували батьківський будинок Тетяни у Волфиному, і власне, все село вже спалене і знищене. Той самий дім, де минуло дитинство, куди завжди можна було повернутися після далекої дороги.

— Їду в рейс, а коли повертаюся, то вже ні до кого і ні до чого, — говорить Тетяна.

Ці слова важко слухати. Особливо коли розумієш, скільки наших земляків сьогодні переживають те саме. Люди продовжують працювати, їздять у відрядження, виконують свої обов'язки, але їхнього рідного дому вже немає.

Запитую Тетяну, чому залізничники залишаються працювати, хоча професія стала такою небезпечною.

— Це люди, які працюють на витривалість. Ми вже професійно загартовані. Комусь треба допрацювати до пенсії, комусь, чесно кажучи, діватися нікуди. А хтось просто любить свою роботу.

— А Ви чому залишаєтеся?

— Та, мабуть, діватися нікуди, — спочатку відповідає Тетяна. А потім додає:

— Ні, все-таки люблю свою роботу. Інакше понад двадцять років не працювала б.

Тетяна Володимирівна не встигла розповісти про один із найважчих і найбільш пам’ятних для всіх залізничників Сумщини рейс, який тривав 42 дні. Бригада поїзда Суми - Рахів виїхала із Сум 23 лютого 2022 року і повернулась із рейсу 4 квітня. У складі цієї бригади тоді працювало кілька наших земляків-залізничників: Тетяна Гриненко, Марина Твердохліб, Дмитро Позняк, Валентина Буцькова, Валентина Чухліб, Олена Винниченко, Альона Федоткіна.

На сторінках газети ми вже розповідали про цей рейс, про умови роботи евакуаційного поїзда, про 42 дні на колесах, про неможливість побачити рідних і довгоочікуване повернення додому. І сьогодні, виходячи в рейс, залізничники не можуть бути впевнені в тому, що приїдуть вчасно. Головне - повернутись неушкодженими.

Сьогодні їхня робота стала зовсім іншою. Якщо раніше головним було дотриматися розкладу, забезпечити комфорт пасажирів, то тепер найважливіше — безпечно довезти людей. Під час загрози російських атак доводиться зупиняти поїзди, евакуювати пасажирів, допомагати людям виходити з вагонів, чекати завершення небезпеки. А потім знову повертатися до звичних обов'язків.

Тетяна говорить, що особливо важко дізнаватися про загибель колег. Згадує повідомлення про трагедію в Дніпрі, де загинули п'ятеро залізничників. І це далеко не всі втрати серед колег.

— Дуже важко, коли дізнаєшся про загиблих і поранених. Але виходимо на роботу і працюємо.

І мріє Тетяна про прості речі. Щоб знову відновилося залізничне сполучення з Білопіллям і Ворожбою. Щоб провідники не мусили думати про евакуацію пасажирів під обстрілами. Щоб їхніми найбільшими проблемами знову були холодний чай чи волога постіль. Щоб держава усвідомила важливість їхньої роботи. А всім колегам бажає впевненості, безпечної роботи та перемоги.

У цьому й особливість історій наших героїв. Олена Жигалова прийшла в професію понад три десятиліття тому майже випадково. Тетяна Гриненко працює понад двадцять років і, попри втрату рідного дому, продовжує виходити в рейси. Андрій Кальченко свідомо обрав залізницю, пережив небезпечні обстріли, але не відмовився від своєї мрії.

Три різні долі. Три різні історії. І одна спільна справа.

Залізниця — це насамперед люди

Коли ми говоримо про залізницю, найчастіше уявляємо поїзди, колії, вокзали, розклад руху. Але сьогодні дедалі більше розуміємо, що залізниця — це насамперед люди. Провідники, машиністи, диспетчери, колійники, ремонтники, чергові по станціях, працівники вокзалів. Усі ті, завдяки кому поїзди продовжують рухатися навіть під час війни.

Особлива відповідальність сьогодні лежить на провідниках. Адже саме вони найближче до пасажирів. Їм висловлюють претензії через затримки, ставлять запитання, на які не завжди можна відповісти, до них звертаються за допомогою під час тривог та евакуацій. Вони мають не лише перевірити квитки, підготувати постіль чи запропонувати чай, а й допомогти людям зорієнтуватися в небезпечній ситуації, заспокоїти, організувати вихід із вагонів, перевірити, чи всі пасажири повернулися.

І я щиро дивуюся, як після всіх цих випробувань наші провідниці знаходять сили залишатися охайними, усміхненими, привітними й уважними до людей. Ми часто не бачимо, скільки втоми, переживань і тривоги стоїть за їхньою звичайною роботою.

Сьогодні хочеться подякувати не лише героям цієї розповіді — Олені Жигаловій, Тетяні Гриненко та Андрію Кальченку. Велика вдячність нашим землякам Інні Єрмоленко, Григорію Похильку, Світлані Цілик, Наталії Кочерзі, Вірі Пугач, Світлані Комісар, Вікторії Куксі, Тетяні Піскун, Василю Федорченку, Наталії Кальченко, Світлані Колежко та всім залізничникам Білопільщини, які залишаються у професії, продовжують працювати, зберігають свій досвід і роблять усе можливе, щоб люди могли подорожувати Україною.

Ми не знаємо, коли знову відновиться повноцінне залізничне сполучення з Білопіллям і Ворожбою. Але дуже хочемо вірити, що цей день настане. Що знову оживуть наші вокзали. На перонах чекатимуть пасажири, прибуватимуть і відправлятимуться поїзди. А ми знову зможемо сісти у вагон у рідному місті, поїхати до близьких, зустріти дітей, повернутися додому. І що всі ті люди, які сьогодні, попри небезпеку й величезні труднощі, продовжують працювати на залізниці, будуть потрібні тут, на рідній землі. Бо залізниця — це не лише те, що ми втратили. Це ще й те, що ми повинні зберегти.

З Днем залізничника, дорогі наші земляки! Дякуємо за вашу працю, витримку і відданість професії. Нехай кожен рейс буде безпечним, а кожна дорога веде додому.

Сумські