Між домом і безпекою: три історії жінок із прифронтових Сум

08 листопада 2026 р. 19:58

08 листопада 2026 р. 19:58

Суми щодня під ударами російських дронів і КАБів . Одні місцеві виїжджають, інші лишаються. Тетяна Петльована принципово не збирається нікуди їхати: «Куди б ми не виїхали, так комфортно, як удома, не буде ніде». Анна Едель із двома доньками переїхала до Полтави, щоб діти ходили до школи й садочка очно. Вероніка Онищенко після влучання КАБу поруч зі своїм будинком обрала Луцьк, де безпечніше і повітряних тривог менше.

У цих історій різний початок, але в одному вони сходяться: рішення, їхати чи лишатися, ніхто не ухвалює легко. Страх у всіх спільний, а його міра в кожної своя.

Тетяна Петльована: «Якщо постане питання окупації міста, то я буду однією з останніх, хто звідси виїжджатиме»

Тетяна — майстриня манікюру, яка працює на себе, і водночас працює медсестрою в лікарні. З початку повномасштабного вторгнення нікуди не виїжджала, хіба що на два тижні в гості до батьків, які теж живуть у Сумській області. За кордон не розглядає виїзд узагалі.

«На даний момент Суми для мене – це дім, з якого я не хочу їхати, бо не бачу безпечного місця будь-де в Україні. Мені навіть страшніше виїхати в інше місце й опинитися там у невідомості, з незнайомими людьми, яким до тебе нема діла. Суми невелике місто, але воно комфортне», – каже вона. Тетяна не заперечує, що страшно. Просто, на її думку, у кожного своя міра страху.

«Звісно, страшно, коли летять КАБи, ховаєшся в коридорі чи укритті, коли є така можливість, але я залишаюся тут. Мабуть, це ще не такий сильний страх, щоб я кудись виїхала. Я не бачу себе на даний момент ні за кордоном, ні в інших містах. Там потрібно заново себе реалізовувати, шукати нових клієнтів або йти працювати в іншу лікарню. Я до цього не готова. Поки я маю можливість жити тут, то я тут і живу», – розповідає вона.

До відключення світла Тетяна вже підготувалася. На роботі користується зарядною станцією, вдома – павербанками. На найгірший випадок вона купила спальний мішок: «Маю надію, що він хоч на якийсь період врятує».

Про тих, хто виїжджає, говорить без осуду: «Я не засуджую людей, які їдуть, бо це їхній вибір». Розуміє й батьків, які вивозять дітей.

За яких обставин вона все-таки поїхала б? Лише якби лишилася без дому. «Це була б вагома причина, бо тоді вже, мабуть, було б усе одно, де орендувати житло. Але й тоді не на захід України: до батьків в область. Мені здається, якщо постане питання окупації міста, то я буду однією з останніх, хто звідси виїжджатиме».

Анна Едель: «До матеріальних речей прив’язуватися – справа дурна»

Анна народилася в Охтирці. Після школи навчалася в Сумах. Вийшла заміж. Народила двох доньок. Про другу вагітність Анна дізналася в січні перед повномасштабним вторгненням, народжувала вже під час війни. Її чоловік — Максим служить у війську. Нині Анна — тренерка з пілатесу у Полтаві. Про виїзд із Сум подружжя думало давно. Рішення ухвалили у червні 2026 року. Головна причина – діти й навчальний рік, який наближався.

«Якби не діти, ми б нікуди не поїхали й жили б до останнього, ми б закривали місто Суми, розумієш, виїжджали б останніми. Не знаю, як зараз діти в Сумах навчаються. Пам’ятаю, як торік щось станеться або в когось з’явиться інформація про обстріли – усе, школи на онлайн, діти сидять удома. А я хотіла б, щоб Єва й Софія нормально ходили в садочок і школу», – каже Анна.

Обрали Полтаву, бо вона ближче до Сум. Для родини головне – бути разом, тож відстань мала значення. Найважчим, за словами Анни, виявився пошук житла.

«Це те, що вимотало нам нерви неймовірно. Заходиш на OLX – там купа шахраїв. Вони виставляють прекрасні квартири за гарними цінами, а потім не відповідають, а ти чекаєш. Або зв’язуєшся з рієлтором, а він: “Зараз на ринку нічого немає”», – описує вона.

Головна складність – двоє дітей. Квартиру в гарному районі їм погодили, а наступного дня зателефонували з відмовою.

«Власник поговорив зі своєю дружиною, а вона сказала: “У нас вікна в підлогу, діти, щоб не розбили «. Або одразу пишуть: «Без дітей». З однією дитиною ще пустили б, а з двома – ні. І відчуття було дуже сумне. Це ж живі люди, я беру відповідальність, я плачу вам гроші. Вони страхують себе з усіх боків, беруть заставу. А вони все одно не погоджуються», – розповідає Анна.

Урешті двокімнатну квартиру знайшли випадково. Заставу внесли, навіть не побачивши її наживо: у квартирі була дитяча кімната з двоповерховим ліжком. Район виявився майже в центрі, поруч школа й садочок. Зі школою та садочком проблем не було: вільні місця знайшлися.

«Єва почала сумувати. Школа, нові люди, друзі – не друзі, незрозуміло що. Вона постійно повторювала: “Я хочу додому, я хочу до бабусі”. Я розуміла, що їй потрібно якось заземлитися, прив’язатися до цього місця гарними заняттями, які їй будуть до душі», – згадує мама.

У Сумах Єва займалася карате, тож продовжила й тут. Ще дівчинка хотіла грати на гітарі, але керівниця гуртка порадила почати з домри – українського народного інструмента. Тепер Єва ходить на неї двічі на тиждень. У її класі навчаються ще кілька переселенців, у садочку також є діти-ВПО.

Роботу в Полтаві Анна знайшла, коли відчула себе готовою, і тепер працює зі студії для пілатесу.

«Виявилося, що можна не вкалувати на мільярд відсотків, а інколи призупинятися. Я продовжувала заробляти, мені на все вистачає. Кажуть, що будь-яка криза – це ріст і розвиток. Мені здається, у мене якраз це й відбувається», – ділиться Анна.

У Сумах лишилася їхня квартира зі свіжим ремонтом, який подружжя зробило на початку війни, коли Анна була вагітна. Там же – їхні рідні.

«Я зрозуміла, що до матеріальних речей прив’язуватися – справа дурна. Квартири, роботи, люди… де б ти не був, усе одно знайдеш своїх. Життя триває, поки ти живеш і дихаєш. Просто ти робиш вибір, як жити. Боятися переїздів не варто. Кожен робить вибір сам і за свій вибір треба брати відповідальність. Просто. І все», – підсумовує Анна.

Станом на листопад 2026 року в Полтавській громаді зареєстровані 2309 переселенців із Сум та Сумської області, з них 604 — діти . За цей рік на облік взяли 267 жителів саме міста Суми. У Полтаві діє окрема програма підтримки ВПО, а також є комунальне підприємство для їхнього тимчасового розміщення та визначили три місця проживання на базі колишніх дитсадків. За десять місяців 2026 року 250 переселенців отримали одноразову матеріальну допомогу на лікування на загальну суму 902 тисячі гривень, ще 566 ВПО скористалися соціальними послугами, зокрема психологічною підтримкою, соціальною адаптацією. Крім того, упродовж 2025–2026 років Департамент соціального захисту залучив гуманітарну допомогу для ВПО на понад 6,8 мільйона гривень. Про це Суспільному повідомили у відповідь на запит в Полтавській міській раді.

Вероніка Онищенко: «З трьох коробок дві збереглися, а одна згоріла. Виявилося, що згоріла моя»

У Вероніки за плечима кілька переїздів. У 2021 році вона поїхала вчитися до Києва й там зустріла повномасштабне вторгнення. Потім виїхала до Німеччини, пробула там рік і повернулася до Сум. Нині Вероніка розвиває власні соцмережі, займається монтажем відео та веденням сторінок. За її словами, перший рік у Сумах був спокійний. Потім почалася операція ЗСУ в Курській області, з’явилися FPV-дрони на оптоволокні, а далі КАБи. Останньою краплею став удар поруч із її домом.

Вероніка вирішила, що їхати треба на захід країни.

«Там тихіше, менше тривог. А для людини з Сум контраст, коли тривог менше чи їх немає, – це як інший світ», – пояснює вона. Рішення разом із хлопцем ухвалили на користь Луцька.

Пошуки житла розпочали в серпні 2026 року. Бюджет визначили приблизно в 20 тисяч гривень: «Щоб знайти з нормальними умовами, ремонтом і не 30 квадратних метрів». За півтора тижня знайшли варіант, але дистанційний пошук обернувся проблемами.

Компанія рієлторів, за словами Вероніки, виявилася недобросовісною. Пара внесла завдаток і домовилася про заселення за тиждень, але власниця раптом висунула інші вимоги щодо дат. Речі на той момент уже були відправлені у Луцьк.

«Ми розуміли ризики, думали, може, трохи пощастить. Пощастило, але не сильно. Власниця телефонує – починаються крики: “Як це через тиждень, я не зможу, я ще маю пожити”. Ми в шоці, а речі вже поїхали», – розповідає вона.

Після цього тиждень безуспішних пошуків: нормальних варіантів не з’являлося, і стало зрозуміло, що шукати треба на місці. Саме тоді зателефонували з пошти.

«Сказали, що з трьох коробок дві збереглися, а одна згоріла. Виявилося, що згоріла моя», – згадує Вероніка. За її словами, пошта повернула оціночну вартість. Але речі – це не лише гроші.

«Ти не можеш оцінити цінність речей, які збирав два-три роки. Коли намагаєшся врятувати своє життя й перевезти його частину, речі – це як ресурс. Ти тримаєшся за спогади, за особисте».

Вишиванку, якій понад сто років, Вероніка не відправляла поштою. Вона поїхала в «тривожну валізку», яка вціліла. У Луцьк пара приїхала першого вересня й спершу жила в друзів. Пошуки тривали 17 днів, за які вони побували лише на одному огляді – у квартирі, яку зрештою орендували.

«Щодня моніториш, щодня щось пишеш. На OLX – одразу рієлтори. Я намагалася шукати через Threads, але в Луцьку його практично немає. Виявилося, що тут дуже популярний Facebook, і саме в його групах вдалося знайти цю квартиру», – розповідає Вероніка — «Рієлтор одразу попередив, що пріоритет – без дітей і без тварин. Це жахливо. Я не уявляю, як люди з дітьми й тваринами шукають квартиру, це ще в сто разів складніше».

Про найбільше розчарування говорить відверто: «Я хотіла зробити цей крок як щось свідоме, не тікаючи від війни. Але обставини склалися так, що в 22-му я тікала від війни, і зараз я тікаю від війни. Це сумно. Коли тобі вже й страшно вдома, коли страх переміг бажання бути вдома – це знак. Міра для кожного своя».

Луцьк за настроєм нагадує їй рідне місто Суми: тут багато парків і зелені. «Скрізь бачиш рідне місто. Ти не можеш відрізати цю частину свого життя», – каже Вероніка.

Чи залишиться в Луцьку надовго, не знає: «У мене максимально змилися рамки, де я буду. Мені здається, я ще не всюди побувала, щоб знати, де моя фінальна точка».

Нині 368 переселенців із Сумщини живуть в Луцькій громаді, серед них 139 дітей . Про це Суспільному повідомили у Луцькій міській раді у відповідь на запит. 58 сумських сімей отримали соціальні послуги через «ВОНА Хаб» за 2022–2026 роки. У Луцьку немає окремої програми забезпечення ВПО житлом і немає вільного фонду тимчасового чи соціального житла. Переселенці можуть отримувати гуманітарну, соціальну, психологічну, юридичну та медичну допомогу, а також підтримку з працевлаштуванням.

Сумські