Від підвалу міськкому до тиші в ефірі: майже 100-річна історія проводового радіо на Сумщині

16 листопада 2026 р. 09:13

16 листопада 2026 р. 09:13


Цьогоріч на Сумщині офіційно завершилася ціла медійна епоха — епоха проводового радіомовлення. Напередодні Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку, який в Україні відзначають 16 листопада, представниця Національної ради у Сумській області Ларисою Якубенко згадала історію «радіоточок» регіону: від перших ефірів у підвалі до останніх рішень медіарегулятора.

Від підвалу міськкому до тиші в ефірі: майже 100-річна історія проводового радіо на Сумщині

Остання крапка у столітній історії

Влітку Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення скасувала реєстрацію проводового радіо комунального підприємства «ТРК «Охтирка», яке виходило в ефір із позивними «Говорить Охтирське міське радіо». Із відповідною заявою звернувся сам місцевий мовник. Раніше таке ж рішення ухвалили і щодо шосткинського КП «ТРК «АКЦЕНТ».

Причиною закриття останніх місцевих редакцій проводового мовлення стало те, що з 1 квітня 2026 року АТ «Укртелеком» остаточно припинило надавати цю послугу на території Сумщини, а також ще в низці областей та обласних центрів України.

Так завершилася історія технології, яка майже століття була джерелом новин для жителів регіону.

Шостка та Ромни дали старт радіофікації

Сто років тому світ переживав справжню технологічну революцію. Радіо здавалося чимось на межі фантастики — «голосом із повітря», здатним миттєво долати сотні кілометрів. У грудні 1920 року в Україні вже діяли три приймально-передавальні та 27 приймальних радіостанцій. Настала епоха вуличних репродукторів, біля яких на площах скупчувалися люди, щоб почути термінові повідомлення.

Радіофікація Сумщини почалася того ж 1920 року із Шостки та Ромен. Приймальна радіостанція в Шостці розміщувалася у приміщенні робітничого гуртожитку.

«Зацікавлених було так багато, що вони заважали людям працювати. Бажано перевести радіостанцію у більш ізольоване місце», — писав тоді завідувач радіо П. А. Бойко.

Роменська радіостанція також мала неабияку популярність і безперебійно приймала інформацію з Харкова та Москви. Наприкінці 1922 року на Сумщині з’явилися ще чотири станції — у Кролевці, Сумах, Лебедині та Охтирці.

Справжній прорив стався у 1924 році, коли в Україні запрацювало власне мовлення. Проводові радіоприймачі могли працювати навіть без електрифікації, тому в багатьох селах вони стали єдиним вікном у світ. Прокладати радіоточки в кожну хату доручили місцевим колгоспам і кооперативам. Так згодом з’явився легендарний кухонний «брехунець».

У 1944 році створена контора «Союзтехрадіо» почала активно відновлювати зруйновані війною мережі, і Сумщина увійшла до лідерів республіки за темпами радіофікації. Вже на початку 1944-го в області працювало 8585 радіоточок, а довжина ліній сягала 439 кілометрів. Після війни дротову радіомережу зобов’язали прокладати в усіх нових та відремонтованих будинках. У 1991 році в Україні триканальний приймач був майже на кожній кухні — 19,5 мільйона радіоточок на 52 мільйони жителів.

Від підвалу міськкому до власного телебачення

Власна обласна структура — «Сумський обласний радіокомітет» — запрацювала у 1939 році, одразу після утворення Сумської області. Умови старту були більш ніж скромними: радіовузол тулився у підвалі міськкому партії, а весь штат налічував лише трьох людей. Звукозаписувальної техніки ще не існувало, тож у щоденних 15-хвилинних випусках диктори просто зачитували свіжі газети.

Під час німецької окупації мовлення припинилося і відновилося лише у 1943 році. Тоді радіо очолив колишній вчитель Андрій Домбровський, якому підпорядковувалися лише два працівники: діловод-бухгалтер та помічник із техніки. Навіть у 1944 році штат був укомплектований лише на 40%, а в штатному розписі існувала окрема графа: «робота, яку виконував під час окупації». Згодом до створення передач залучили акторів Сумського драмтеатру та викладачів педінституту.

До 1959 року проводове радіо залишалося єдиним недрукованим медіа для жителів Сумщини. У 1950–1960-х роках редакцію поповнили фронтовики: головний редактор, Федір Чепеленко та голова радіокомітету капітан третього рангу Костянтин Калітаєв. Саме завдяки ініціативі останнього в області з’явилися виїзні редакції та запрацювало обласне телебачення.

За часів СРСР кореспондентська мережа під керівництвом Тетяни Літняк охоплювала всі 18 районів області, а гонорар за одну замітку становив 1 карбованець (90 копійок після вирахування поштових витрат).

Техніка на санчатах та «млинці» у продуктових кошиках

Сучасним журналістам важко уявити, наскільки важкою фізично була робота радійників кілька десятиліть тому. Перші портативні магнітофони важили стільки, що інженеру Віктору Кондратенку взимку доводилося возити їх на санчатах. А вага стаціонарних студійних магнітофонів МЕЗ взагалі сягала 120 кілограмів. Завдяки інженерній винахідливості Кондратенка в області обладнали мініапаратні в оркестровій ямі філармонії та у Палаці культури Сумського машинобудівного науково-виробничого об’єднання (колишній палац культури ім. Фрунзе), а також створили пересувну студію на базі автомобіля УАЗ.

Рулони магнітної плівки працівники між собою називали «млинцями». Щоб переносити їх між поверхами, журналісти використовували звичайні продуктові кошики, позичені в сусідньому магазині «Океан». Траплялися й курйози: одного разу в редакторки Валентини Василець, яка віддала радіо 55 років життя, за годину до ефіру такий «млинець» випав із рук і повністю розмотався. Врятувати випуск вдалося лише завдяки неймовірній швидкості всієї команди.

Комп’ютерних таймерів тоді не існувало, тому хронометраж передач вимірювали спеціальними лінійками-лекалами, прикладаючи їх до рулону плівки. А залишок часу в прямому ефірі звукорежисери показували дикторам на пальцях.

Жодного слова без візи цензора

У радянські часи кожен текст перед ефіром проходив сувору перевірку в закритому органі — Облліті (Управлінні з охорони державних таємниць у пресі). Через режим секретності ця установа не мала ані вивісок, ані згадок у телефонних довідниках, а її кабінети розміщувалися в центральних адмінбудівлях Сум поруч із редакціями газет та друкарнею на вулиці Петропавлівській. Щодня після обіду спеціальний посильний відносив туди тексти передач: без штампа цензора жодне слово не могло прозвучати в ефірі.

В обласному архіві зберігся цілком таємний протокол засідання бюро обкому партії від 1939 року. У ньому керівництво радіокомітету попереджали, що вихід в ефір матеріалів без візи цензора потягне за собою партійне покарання «аж до самої судової відповідальності».

Проте іноді звукорежисерам доводилося буквально рятувати високопосадовців уже після затвердження текстів. Звукорежисерка Ніна Саліван, яка пропрацювала на радіо понад 40 років, згадувала, як один із секретарів обкому під час запису «проковтнув» закінчення у слові «партії». Потрібні звуки довелося вручну вирізати з іншого шматка плівки та підклеювати на місце помилки.

Від підвалу міськкому до тиші в ефірі: майже 100-річна історія проводового радіо на Сумщині

Звукорежисер Ніна Саліван пропрацювала на радіо 40 років

Водночас недбалі керівники відверто боялися радійників, адже реакція влади на критичні «записи у звуці» була миттєвою. Старожили згадували, як деякі голови колгоспів, побачивши в коридорі редактора Віктора Скакуна, тікали зі своїх кабінетів через вікна.

Голоси ефіру та «бібліотека шумів»

Понад два десятиліття позивними «Говорять Суми» слугувала мелодія пісні «Ой, Сумщина, червона калина» роменського композитора Андрія Воліковського. А головними зірками ефіру були диктори, чий робочий день починався о 6:30 ранку. Першою дикторкою обласного радіо стала Віра Плачковська, а згодом естафету підхопили легендарні Вікторія Соколовська, Андрій Дейниченко. Потім – Тетяна Коноз та Дмитро Будянський.

Від підвалу міськкому до тиші в ефірі: майже 100-річна історія проводового радіо на Сумщині

Диктор Вікторія Соколовська та кореспондент Володимир Провороцький працюють в студії обласного радіо

Редакція отримувала тисячі листів від слухачів. Одного разу дописувач у зверненні замість «дорогі диктори» помилково написав «дорогі диктатори» — так до майстрів слова приклеїлося жартівливе прізвисько. А у 1970-х роках до студії під час ефіру Вікторії Соколовської завітав дідусь із віддаленого села. Він низько вклонився дикторці та зізнався, що дружина відправила його до Сум подивитися, «яка вона, та Вікторія, і як вона влазить у такий маленький приймач».

На радіо працювала й династія Народицьких: кореспондент Абрам Народицький та його доньки-близнючки Олена й Наталія, які стали звукорежисерками. Сестри виросли буквально на роботі: їхній дитячий садок і територію редакції розділяв паркан, через який вихователька передавала дівчаток батькам, коли ті затримувалися на ефірах.

Від підвалу міськкому до тиші в ефірі: майже 100-річна історія проводового радіо на Сумщині

Корреспондент Абрам Народицький з поративним репортерським магнітофоном бере інтерв’ю у генерал-лейтенанта авіації Івана Кожедуба під час його візиту на рідну Сумщину

Саме Абрам Народицький започаткував фонотеку та «Золотий фонд» радіопередач. Журналістка Галина Семенова згадувала, як колектив поповнював «бібліотеку шумів»: «Я записувала і скрип снігу, і звуки звірів, коли приїздили мандрівні зоопарки. Ходила на залізничний вокзал, записувала, як прибуває потяг, як гуркотять і скриплять його колеса… Потім під час монтажу йдеш у фонотеку і кажеш: “Мені, будь ласка, отакий і отакий звук”. Накладали їх на текст — і матеріал одразу оживав, його ставало набагато цікавіше слухати».

Від підвалу міськкому до тиші в ефірі: майже 100-річна історія проводового радіо на Сумщині

Галина Семенова та Андрій Дейниченко ведуть ефір.

Сьогодні архів обласного радіо — передачі «Золотого фонду» та унікальні музичні записи — налічує 99 гігабайтів інформації, збереженої на 145 CD-дисках. Проводове радіо остаточно поступилося місцем FM-хвилям, подкастам та онлайн-платформам. Проте живі голоси, записані на старих магнітних «млинцях», назавжди зберегли звукову історію Сумщини.

Від підвалу міськкому до тиші в ефірі: майже 100-річна історія проводового радіо на Сумщині

Андрій Дейниченко бере інтерв’ю

Від підвалу міськкому до тиші в ефірі: майже 100-річна історія проводового радіо на Сумщині

Тетяна Литвяк проводить інтерв’ю з Людмилою Федевич, науковим працівником Сумського художнього музею.

Від підвалу міськкому до тиші в ефірі: майже 100-річна історія проводового радіо на Сумщині

Джерело: sumypost.com

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua