Отець Андрій Левкович: «На Святій Горі Афон здійснилась моя мрія»

26 жовтня 2024 р. 11:19

26 жовтня 2024 р. 11:19

У тій місцині, де громадиться це святе місце, тобто в Автономній чернечій державі Святої Гори, що знаходиться на східному виступі Халкідонського півострова Айрос-Орос в Егейському морі і так іменується в системі адміністративних районів Греції, душпастир уперше побував шість років назад – в жовтні 2018-го. Відтоді мав заповітну мрію – самотужки подолати найвищу точку тамтешнього рельєфу, гору Афон – заввишки 2033 метри над рівнем моря.

Перемогти самого себе

Чому самотужки? – мабуть, запитаєте. І що значить в цьому контексті таке означення? Та те, що піднятися від нуля на висоту 1500 метрів, тобто здолати 3/4 шляху, можна, осідлавши мула, до чого зазвичай вдається чимало охочих взяти її. Це якщо мати на меті лиш піднятися на гору. А якщо – отримати перемогу над самим собою, здійснивши власний подвиг? Тим більше, долаючи сильні перепони.

Фото: з архіву Андрія Левковича

У отця Андрія давно, ще в юності, травмована нога, колінний суглоб навіть потребує заміни. Тож багато хто з близьких людей, прочувши про його дерзновенну мрію, неприховано сумнівався, що з такою серйозною вадою вдасться її реалізувати. Однак він тривалий час наполегливо готував себе і тілесно, й духовно. І коли наблизився до здійснення наміченого впритул, поруч виявилися й однодумці, ще двоє священників з наших теренів. То отець Андрій Гаджала з Тернополя – настоятель тамтешніх храмів Вознесіння Господнього та Апостола Андрія Первозванного, з ним вони разом навідували Афон минулого разу. А ще – отець Михайло Кокора, капелан Тернопільсько-Кременецької єпархії ПЦУ.

Фото: з архіву Андрія Левковича

Перші два дні перебування отців у Греції виявилися не надто сприятливими до скелелазіння – дощило. Тож вони відвідували монастирі Метеори (у перекладі з грецької «висячі в повітрі»), недарма іменовані восьмим чудом світу. То шість неймовірних грецьких православних монастирів. А потім паромом вирушили на острів Корфу, де прикладалися до мощей покровителя острова – святителя Спиридона Тримифунтського. Ця духовна постать помітна в християнському світі як тим, що святий Спиридон був присутній на Першому Вселенському Соборі в Нікеї в 325 році, так і тим, що вже 1676 років поспіль його тіло залишається нетлінним. Також відвідали монастир, де настоятелем учень одного з найбільш шанованих грецьких святих та духовних світил ХХ століття (спочив у Бозі 1994 року), старця та монаха Афонської гори, відомого своїми духовними повчаннями Паїсія Святогорця – на ім’я Полікарп. Там навіть дістали дозвіл фотографувати (бо в інших монастирях робити це суворо заборонено). «Ми щиро молилися і до Спиридона Тримифунтського, і до Паїсія Святогорця, щоб закінчилася війна в Україні, щоб ці потужні святі випросили в Бога мир і спокій для нашої держави», – наголошує отець Андрій.

Фото: з архіву Андрія Левковича

«Душа раділа і плакала…»

А потім, після отримання візи (чекати на неї доводиться кілька днів), попливли кораблем до святої землі Афону. Дорогою пощастило зустрітися з трудівником-українцем, що допомагає відбудовувати келію Святих Архангелів. (Справді: нашого цвіту та й по всьому світу!) До мети вже було зовсім близько. Як розповідає отець Левкович, на Святу Гору є два виходи. Перший – від скиту святої праведної Анни: там шлях коротший, проте підйом дуже крутий. Другий шлях – від монастиря Велика Лавра. Отці обрали перший шлях і в полудень почали підніматися догори. На висоту 1500 метрів треба було подолати 1852 сходинки.

– Я мав дві палиці, заготовані заздалегідь, – деталізує душпастир. – Шлях був дуже важкий, ми його долали впродовж п’яти годин. Свята Гора Афон – це не Говерла, то – Еверест, хоча я там і не бував. Каміння загрозливо сунеться під ногами, кожної миті треба проявляти надзвичайну обережність та витривалість, щоб не посунутися і не скотилися стрімголов донизу. О сьомій вечора ми добралися до храму Панагія, де мусіли спинитися на нічліг. І це був оптимальний час – адже вже сутеніло, а долати шлях крізь хащі в темряві небезпечно. Ледве знайшли собі місце, де б примоститися, серед маси інших паломників (багато хто, як я вже говорив, добираються на ту висоту на мулах – там є й така послуга). Запримітивши наші підрясники, люди пропонували спеціально звільнене для цього ліжко. Однак ми відмовились, вирішивши ночувати в спальниках на бетонній долівці – навіть найстарший віком отець Михайло, військовий капелан.
Наступного ранку о пів на восьму почали підніматися на вершину – «останні 500 метрів Евересту!». За словами отця, скеля практично гола, стежки є довші й коротші, та йти ними дуже складно і небезпечно: під ногами – гранітний щебінь. Але, каже, воно справді того вартує через пережиті відчуття, коли врешті виходиш нагору. «Цей 500-метровий ривок я йшов дві години. Отець Андрій Гаджала – на 15 хвилин довше, а отець Михайло відстав на сорок п’ять хвилин. Коли я вийшов, душа раділа і плакала. Через те, що це зроблено, вершину підкорено, що хмари стеляться десь значно нижче…».

Фото: з архіву Андрія Левковича

Перевівши дух, отці взялися підносити до Господа молитву за Україну. Розгорнули жовто-синє знамено. На самому піку вершини понад століття з четвертю назад (1897-го року) встановлений хрест. А збоку збудований храм, в якому періодично моляться монахи. Кажуть, ті, хто піднімається, не втомлюються дивуватися, як сюди доставляли все необхідне для спорудження Божої домівки, якщо ці п’ятсот метрів і мули не йдуть.
– Там практично завжди все навкруги оповите хмарами, – каже душпастир. – Але нам надзвичайно пощастило. Бо на диво хмари перебували десь по боках, Афон же лежав перед зором, мов на долоні. Проглядалося буквально все це найсвятіше місце на землі.

Там витає й український дух

Ближче до полудня почали спускатися. Начебто швидше за підйом, проте й важче, бо щебінь під ногами надто рухливий. Спускалися зі всієї висоти, без зупинок, як нагору. І вже іншим шляхом – до Великої Лаври. За скинутими паломникам геоданими, це – 16 кілометрів, хоча насправді, враховуючи звивистість стежок, набагато довше. Тож до обителі добралися на восьму вечора, коли сутінки помітно густішали. Там і переночували. А наступного дня вже автомобілем вирушили по монастирях Афону. Отець справді соковито розповідає, як вражають красою та глибокою святістю монастирі Філофей, Кутлумуш, Іверський. Іллінський же козацький або ж запорозький скит свого часу заснований уродженцем Полтави ієромонахом – преподобним Паїсієм Величковським. Відвідали монастир Пантократор, побувавши в україномовній келії Святих Архангелів – духовному осерді українства на Святій Горі.

Фото: з архіву Андрія Левковича

Адже поява її на Афоні, в найбільшому осередку православного чернецтва, є справді важливим кроком для збереження ідентичності української православної традиції та знаковою подією для українців всього світу.

«Там ми провели багато часу, – пристрасно розповідає отець Андрій. – Помолилися, пожертвували. І подалися до монастиря Ватопед, де я дуже хотів побувати. У тій обителі є чудотворна ікона Всецариці – грецькою «Пантанасса» (а в нашій церкві Святої Покрови у Чорткові, де служу, – капличка, де 2004-го року була чудодійна з’ява Богородиці). Хотів припасти до цієї ікони. Є там і частинка пояса Діви Марії».
У монастирі Ксенофонт зустріли послушника з України – з міста Суми, на ім’я Владислав. І там, внаслідок отриманих вражень, в отця Андрія, який у форматі віртуальної мандрівки нині провадить нас святими місцями, зародилася нова мрія – не менш дерзновенна, ніж щойно реалізована. Але про неї – під завісу публікації.

Доторк до святості

Загалом паломницька поїздка священників по Греції вмістилася в десять діб. У Салоніках прикладалися до мощей великомученика Димитрія Солунського. Відтак вирушили до грецького села Суроті, де похований святий Паїсій Святогорець. Там знаходиться заснований ним жіночий монастир Івана Богослова, де важкохворий святий перебував під доглядом черниць аж до смерті. Принагідно отець Андрій повідав, що старець Паїсій заповів: його тіло із землі не виймати. Річ у тому, що на Святій Землі за видобутими з могили останками розрізняють, чи особа досягла святості. Зокрема – по забарвленню черепа: золотисте – потрапила в Царство Небесне, біле (як звичайна кістка) – душа її в раю. А якщо забарвлення чорне – перебуває душа в пеклі. Спостерігають також, чи тлінні мощі, чи нетлінні. А Паїсій Святогорець заповів не виймати його останки. Тож чимало приїжджого люду перед відкриттям церкви з десятої до першої години дня, впродовж трьох годин, намагається потрапити на гріб святого, прикластися до гранітної плити і навіть взяти жменьку землі з його могили.

Фото: з архіву Андрія Левковича

Монастир святої Анастасії, де також прикладалися до мощей, зокрема й Андрія Первозванного, одного з дванадцяти апостолів Ісуса Христа, став передостаннім з-поміж тих, що відвідали наші священники-паломники з Тернопільщини. Вже дорогою додому, в Румунії, вступали в Сучаві до монастиря святого великомученика Івана Сучавського, мощі якого повністю збережені. До слова, майже ціле століття, поміж 1685-м роком і до 1783-го, вони перебували в Галичині. Потрапили душпастирі на богослужіння, приклалися й до його мощей.

Фото: з архіву Андрія Левковича

Спізнати послушницьку місію

– Я здійснив одну мрію і відразу молився за здійснення другої – за нашу Перемогу у війні та мир в Україні, – каже отець Андрій Левкович. – Мав намір на самій вершині Святої Гори Афон помолитися до Бога. Не кажу, що Господь не чує наші молитви внизу, а почує вгорі. Проте Афон – це свята земля, особливе місце. Там монахи розповідають, що сам острів стоїть на трьох стовпах. І коли настане кінець світу, він має рушитись, піти під землю. А вершина залишиться над водою. Це – найвища точка, де є храм Божий. І в тому храмі буде здійснена остання Літургія.
І тут же «в тему» згадує зустрінутого в одному з монастирів послушника Владислава з України. Його очі, каже, проміняться таким добром і світлом, що відчувається: ця молода людина вже знайшла спасіння. І головне – не втратити той життєвий рівень святості, який вже є.

Фото: з архіву Андрія Левковича

– Якщо буду живий-здоровий, планую в майбутньому податися до монастиря Ксенофонт і хоч десять днів пожити там, послужити, відчувши на собі ступінь послушницького чернечого життя, – ділиться ще однією мрією, тісно пов’язаною з паломництвом на Афон. – Спізнати послушницьку місію. Набратися більше благодаті від ченців, поживши в середовищі, куди не можна будь-кому увійти і там перебувати. Відчуваю потребу в такій місії для душі.

Тернопільські