Хати, як людське життя

22 грудня 2024 р. 18:27

22 грудня 2024 р. 18:27

Різдвяний етюд.

Будинки, виявляється, як і люди, живуть своїм, окремим, втаємниченим, невідомим нам життям. Споруджені молодими дужими руками, вони, як і господарі, ще повні щастя, енергії, завзяття. То все від щоденної турботи про них: там десь підфарбували, підмастили, підбілили, чисто прибрали, помили, уквітчали рушниками, – і вони весело поглядають на навколишній світ. Тішать і своїх господарів, і гостей, яким часто відкриваються двері. За широкими, щедро накритими столами, лунає пісня: «І в вас, і в нас хай буде гаразд!» І весела розмова. І сміх дітвори. А на Різдво під вікнами, щедро розмальованими морозними візерунками, щороку лунає: «Пане господарю, дозвольте колядувати!» І ллється над засніженим простором, та так, що чути аж на інших кутках села: «Ой, радуйся земле, Син Божий народився…»

Минають роки – втомлюються покриті мозолями руки. І спина вже не така, як у молодості: то згинатися не хоче, то довго вирівнюватися, як на зло, не спішить. Потихенько кудись поділися вправність, швидкість рухів, моторність, послаблюється зір. Та ще й так, що непомітними стають маленькі тріщинки у стінах та фундаменті. Все менше стає часу і бажання щось по новому відновити. Бо все клята вона: робота, робота, робота!

Разом із господарями тускніє і хата. Вже не сяє первозданною новизною, як свіжокарбована копійка. З кожним роком стає все сірішою та похмурішою. Та у Різдвяну ніч дитячий, щойно зібраний хор для такої оказії, так як і раніше, дихаючи теплом у шибки, голосно виводить: «Застеляйте столи та все килимами…».

А от і старість непомітно переповзає через стертий підошвами поріг по якому ступало не одне покоління… Вже господарям важко піднятися по облуплених цементних сходах і переступити, як через високий бар’єр, –  колись такий низенький дерев’яний брус. Діти та онуки давно роз’їхалися по світу. У кожного своє власне життя. Всі зайняті. У всіх свої проблеми. Іноді хочеться, щоб онуки приїхали, посиділи за одним столом, пощебетали, потішили бабусю та дідуся.

А хаті теж хочеться. І не менше господарів: щоб полатали дах, який протікає, бо стареньким важко вилазити на високе горище, підкладати ночви, під місця, з яких під час дощу вода цівками стікає на стелю та стіни. Та і вікна, двері не фарбували вже який рік. Бо в старих не тільки грошей, а вже й сил ніяких на це немає.

Довгими ночами, вимкнувши телевізор, не можуть заснути старенькі. Прислухаються, та який вже там слух! – чи бува не стукне хвіртка від вулиці та не заскавулить старий собака, почувши дорогих гостей. І в Різдво вже ніхто не приносить, загорнутий у квітчасту хустку, калач та не зве на вечерю. І ніхто під вікнами не нагадує, що «Прийдуть до тебе три празники в гості…»
Пустіє село, покидає його молодь, тікає у місто та на роботу за кордон.
А потім раптом наступає ВСЕ… Відспівали панотець та півчі за упокій. Віддали шану в дев’ять та сорок днів поминальним обідом. Залишилося ще не забути відвідати дім на роковини. Роз’їхалися спадкоємці кому куди лягла неспокійна дорога.

Залишається стара опустіла, нікому вже не потрібна хата. Ще висять на старих сімейних фото, покриті тоненьким шаром пилу, рушники, вишиті червоними та чорними нитками. Ще тьмяніють під ликами святих погаслі лампадки із залишками олії. Хата залишилась сама… Старенька. Сумна. Із завішаними на вікнах фіранками та шторами. Із галасливими сірими мишенятами. Тільки чорнокрилі ластівки, ніби нічого й не трапилося, щороку прилітатимуть до неї та ліпитимуть для своїх малят гнізда-кошики під почорнілим піддашком.

Самотній і двір… Він поступово заросте бур’янами та чагарниками. Ще деякий час проростатимуть посаджені господинею багаторічні квіти. А потім непомітно зникнуть. Як все живе на землі. Темними ночами над цегляним димарем кричатиме невсипущий пугач. Та скрипітиме дерев’яна хвіртка, яку нашвидкуруч, покидаючи двір, рідні забули зачинити на ковану клямку… А сьогодні у вечірніх сутінках колючий пронизливий північний вітер стукає замерзлими пальцями в темні закриті віконниці, за якими вже нема ні світла, ні тепла. Час різдвяних колядок минув…

Покидають світ люди. Доживають свій вік і назавжди покинуті ними хати…

…Початок третього тисячоліття. Від Різдва Христового.

Тернопільські