До 179-ї річниці написання Тарасом Шевченком «Заповіту»

28 грудня 2024 р. 10:14

28 грудня 2024 р. 10:14

В останні місяці року патріотична громадськість відзначає важливу культурно-мистецьку й історичну подію -н аписання Тарасом Шевченком 1845 р. низки видатних поезій. Серед них — поеми «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», вірші «Холодний яр», «Минають дні, минають ночі», «Три літа», «Як умру, то поховайте…». Названі твори в числі 24-х поезій ввійшли до складу збірки Т. Шевченка «Три літа». Фахівці вважають її вершиною поетичної спадщини геніального митця.

«Три літа» – книга-заповіт. І книга-послання. Його, як найвищу Святиню, залишив великий син нашого народу всім нам своїм духовним спадкоємцям. Суспільно-політичні ідеї, закладені у збірці, допомагають правильно зрозуміти творчість видатного мислителя й поета.

Завершує збірку «Три літа» вірш «Як умру, то поховайте…», який отримав назву «Заповіт». У найвідомішій поезії Т. Шевченка, написаній 179 років тому, яскраво, гранично коротко, сконцентровано і чітко висловлені його світоглядні, історіософські, політичні і громадянські ідеї. Викладена смілива, революційна програма визволення Батьківщини.

У «Заповіті» з великою силою синівської любові до України й рідного народу автор переконливо обґрунтовує неминучість переможної всеукраїнської національно-визвольної революції, покликаної –з метою самозахисту і відновлення в суспільстві Божої правди– назавжди знищити на рідній землі всюдисуще, багатолике зло. Передусім– запеклих його творців, нахабних носіїв і затятих поширювачів. Т. Шевченко впевнений: тільки після революційного звільнення Вітчизни від антинародної нечисті збудуться споконвічні мрії українців про майбутнє справедливе суспільство, яке постає в його уяві могутньою національною родиною, сконсолідованою величною і світлою метою.

Аналіз ідейного змісту твору розкриває все найголовніше, найбільш сок р овенне, що хотів сказати рідному народові молодий Тарас у фатальну для нього мить. Вірш написано 25 грудня 1845 року в м. Переяславі, якраз на Різдво Христове. Незадовго до великого свята поет застудився і важко захворів на двостороннє запалення легенів. Його життя висіло на волосинці. Очевидно, ні сам Тарас, ні його приятель–лікар Андрій Козачковський, в якого він гостював і лікувався, не мали великих сподівань на одужання. Антибіотиків тоді не існувало, медицина часто була безсила проти цієї підступної хвороби, тому багато людей помирали від неї у розквіті сил.

Усвідомлюючи небезпечно-важкий, майже безнадійний стан свого здоров’я, 31-річний Т. Шевченко звернувся до рідного народу з передсмертним посланням. То був геніальний вчинок нашого поета, безпрецедентний у світовій літературі! Щоб його здійснити, важко хворому Тарасові довелося на короткий час мобілізувати всі вольові, фізичні, духовні й інтелектуальні зусилля. Він усвідомлював: життя може обірватися будь-якої миті. Тому за лічені хвилини мусить сказати сво є му народові коротке, останнє, але дуже вагоме слово. Прощальне слово!

Поет і мислитель блискуче впорався з надскладним завданням. У 24-х рядках тексту він вказав українцям на дієвий, єдино правильний спосіб остаточного визволення від жорстокого гноблення. В одному короткому геніальному вірші, написаному впродовж декількох хвилин, Т. Шевченко зробив це виразніше, чіткіше й переконливіше за всіх менш талановитих своїх попередників і сучасників. Тому геніальний «Заповіт» є і завжди буде для нас набагато ціннішим за десятки найкращих їхніх творів. Чимало з яких з плином часу втрачають актуальність і забуваються. Тарасів «Заповіт»–вічний, як Український народ! Як наше велике прагнення до волі, правди і добра на рідній землі,

У лапідарному стилі Т. Шевченко звернувся в «Заповіті» до всіх українців з чіткою і зрозумілою програмою революційного визволення Батьківщини. Стан величезного напруження волі, духу й інтелекту, жага до життя настільки позитивно вплинули на фізичне єство самого Тараса, що смерть, яка занесла була над ним щербату косу, відступила. З Божою допомогою молодий організм здолав небезпечну хворобу.

«Заповіт»–різновид вірша-пам’ятника, літературного жанру, відомого з часів античності. У різні епохи, з різних причин, іноді з метою марнославства, до цього жанру зверталися Горацій, Беранже, Пушкін та інші літератори. У «Заповіті» Т. Шевченко виступив новатором, поєднавши традиційний поетичний заповіт із бунтівним закликом до своїх земляків підняти національно-визвольне повстання проти ненависної Московщини– жорстокого окупанта, осоружного гнобителя й визискувача не тільки українців, але й десятків інших поневолених народів.

Вірш написано у формі монологу ліричного героя-поета, зверненого до всіх українців. Завдяки художній довершеності та величезному ідейно-патріотичному потенціалові він належить до найдосконаліших зразків не тільки національної, але і світової політичної лірики!Тяжка, виснажлива хвороба, думки про наближення смерті спонукали Т. Шевченка поставити у центр твору екзистенціальні проблеми сенсу власного життя–короткочасного, швидкоплинного– і тривалого, багатотисячорічного суспільно-історичного й духовного буття рідного народу. Автор упевнений: нація–невмируща, український народ—непереможний. Але волю, власну державу і щасливу долю він зможе здобути тільки у важкій, упертій і безкомпромісній боротьбі проти лукавого, жорстокого ворога.

Після смерті й поховання поета українці мусять– як заповіт– виконати останню його волю: звершити велику справу політичного, національного й соціального визволення. Щоб вільно, мирно, щасливо і заможно зажити у «Вкраїні милій». Вірш пройнятий глибоким почуттям нерозривної єдності індивідуальної долі автора та історичної долі українського народу, впевненістю в його нездоланній духовній могутності, великою вірою в остаточну перемогу над темними, зловорожими, сатанинськими силами. Т. Шевченко також висловлює надію на те, що сучасники і майбутні покоління гідно оцінять непроминальне значення його творчості. І назавжди збережуть пам’ять про поета як вірного сина України.

Композиційно «Заповіт» складається з трьох частин, пов’язаних між собою інтонаційно. Перша частина твору містить думки про власну смерть автора і прохання, звернене до сучасників, бути похованим в особливому місці. Але не на цвинтарі поруч з могилами найближчих, найрідніших людей. Навіть не в духовній і політичній столиці України. А на давній високій могилі серед широкого степу, на березі Дніпра. Саме там, де впродовж багатьох тисячоліть творилася українська історія, де покрили себе вічною славою багато поколінь героїчних захисників Батьківщини, передусім славні козаки. Де багато їх полягло в боях за волю рідного народу, за державність України.

Бути похованим «на могилі» означало для поета успадкувати долю мужніх оборонців рідної землі, прилучитися до безсмертних подвигів українського козацтва. Цим самим Т. Шевченко справедливо зараховує себе до стану козаків, оскільки є гідним продовжувачем святої їхньої боротьби. Адже свою літературну і громадську діяльність вважає її різновидом в інших, ще важчих історичних умовах (Січ розгромлена царизмом, козацтво ліквідоване, беззахисна і розтерзана Україна поневолена Московщиною; лютий ворог, не зустрічаючи спротиву, нахабно й жорстоко знущається з уярмлених українців).

Величний образ України у цій частині ві р ша створено завдяки майстерному переміщенню зорових і слухових картин та асоціацій від окремих елементів до цілісного образу. Геніальний Іван Франко писав: «Уже слово «поховайте» будить у нашій уяві образ гробу; одним замахом поет показує нам сей гріб як частину більшої цілості—високої могили; знов один змах, і ся могила являється одною точкою в більшій цілості—безмежнім степу; ще один крок — і перед нашим духовним оком уся Україна, огріта великою любов’ю поета».

Усі деталі рідного українського пейзажу—ревучий Дніпро, безмежний степ, високі кургани-могили, широкополі лани– сповнені глибинного символічного змісту. Саме вони є свідками невмирущої козацької слави (вона–головний мотив історіософських поезій Т. Шевченка). Слуховий образ ревучого Дніпра посилює відчуття грізної могутності великої ріки, яка уособлює не тільки рідну Україну, але й непереборну, нестримну визвольно-переможну енергію нації, яка швидко нагромаджується й чекає свого вулканічного, вибухового виходу.

Динамічний рух інтонаційної хвилі твору найвище підносить вислів «на Вкраїні милій» і цим виділяє його як смисловий центр першої частини вірша. Саме до цього, найголовнішого вислову «Заповіту» спрямовані всі атрибути образу улюбленої Батьківщини. Загалом, смисл першої частини поезії полягає у відчутті вічного духовного злиття безсмертної душі й потужного інтелекту автора з рідним краєм, з прекрасною, коханою, але пригнобленою нелюдами Україною. З її волелюбним народом, який неминуче порве накинуті кацапським ворогом ганебні кайдани.

Центральна частина вірша — апокаліптичне видіння поетом-пророком кривавого революційного насильства, яке гнівно, безжально, але справедливо чинить повсталий український народ над усіма ворогами. Хто ж такі–вороги України? Під «ворогами» Тарас Шевченко розуміє всіх нелюдів, від яких українці зазнають національного, соціального і політичного гноблення, економічного визиску, фізичних і моральних знущань, принижень і зневаги. Тих, хто– через невігластво, пихатість, бездуховність і сатанинство— самочинно наділяє себе правом загарбати Україну. Щоб поневолити наш народ, тримати його у важкому рабстві, неуцтві й духовній темряві, підло обкрадати, обманювати і зраджувати. Хто, цинічно потоптавши Божі й людські закони, паразитує і розкошує на тлі великого народного горя.

У ворогів України не тільки вчинки злі. Навіть їхня кров «зла». Цим поет натякає на генетичну, природжену схильність окупантів і грабіжників поширювати у світі зло.

У Шевченкові часи до числа ворогів України належали представники окупаційної московської влади: передусім цар, його міністри, губернатори, всі чиновники, жандарми й різнонаціональне панство. А також їхні місцеві прислужники й посіпаки. В минулому сторіччі ними були кремлівські диктатори, всіх рівнів комуністичні вожді й численні репресивні органи — організатори і виконавці антиукраїнської політики тотального пограбування й лютого терору–фізичного й духовно-морального.

У наш час це—не тільки агресивна, антиукраїнська кремлівська кліка, але й московська агентура, що, міцно вкорінившись, до останнього часу вільно, безпечно і впевнено почувала себе у всіх сферах суспільного життя України . А також огидні олігархи (але не чесні, законослухняні підприємці!), які, злочинно прибравши до рук колишню державну власність, захопили владу економічну. З метою стати владою політичною і посилити грабіж України, вони за допомогою власних ЗМІ донедавна намагалися перешкодити формуванню в нашій державі політичної нації і розвитку громадянського суспільства. Шляхом тривалого інформаційного зомбування намагалися перетворення наш народ у тупий, слухняний електорат. У бездумне стадо, яке б слухняно, за командою «з телевізора» голосувало за виразників інтересів своїх грошовитих господарів і ляльководів, а не за незалежних, компетентних і чесних кандидатів.

Т. Шевченко наполегливо закликає українців–задля цілковитого визволення улюбленої Батьківщини, утвердження святої Правди на рідній землі, своєї людської й національної гідності – відважно, одним могутнім зусиллям, раз і назавжди рішуче й безжально змести з України всю огидну наволоч. І на віки–вічні очистити Вітчизну від сатанинської зграї лиходіїв. Утвердити в Україні найвищі мо р альні цінності й виплекані, вимріяні багатьма поколіннями національні ідеали—волю, добро, рівність, справедливість, братерство і взємопідтримку. Й запровадити у вільній державі такий політичний лад, утвердити таку суспільну мораль, при яких поява нових ворогів стане неможливою.

Для Т. Шевченка–людини глибоко віруючої– пристрасне бажання визволити рідний український народ виявилося у надзвичайно драматичний момент написання «Заповіту», набагато сильнішим за потребу врятувати власну безсмертну душу. Тому, перебуваючи на порозі смерті (вона, хвала Всевишньому, відступила і Тарас одужав), він у творі не благає в Бога прощення й відпущення гріхів (віримо: він зробив це в молитві). Через те слова нашого поета стали виявом величезної, небаченої у світовій літературі, громадянської мужності. Яскравим доказом його безмежної саможертовності в ім’я України задля визволення і щасливого майбуття нації.

Всі, хто вважає себе послідовником Тараса Шевченка й хоче, як і він, жити гідно, хай завжди пам’ятають про це і беруть з національного генія приклад повсякденного щирого, вірного і безкорисливого служіння найвищим цінностям — Богові, Україні та рідному народові!

Завершальна, третя частина «Заповіту» починається енергійними, рішучими навіть бойовими закликами: «поховайте», «вставайте», «порвіте», «окропіте», зверненими до всіх українців, поневолених, уярмлених і принижених лютими ворогами–людськими і Божими. Пристрасні поетові слова спрямовані до розуму й сумління кожного земляка з метою високо піднести хвилю народного протесту проти носіїв зла і викликати масове зростання бунтівних, революційних настроїв.

Адже Т. Шевченко, як людина інтелігентна і миролюбна, неодноразово пересвідчувався: раціональні, логічно обґрунтовані заклики до нахабних визискувачів–істот бездуховних (слуг нечестивого ворога—«по ділах їхніх пізнаєте їх!»), ненажерливих і звіроподібних у намірах і вчинках — схаменутися і, покаявшись перед Богом і людьми, добровільно припинити злодіяння проти нашого народу й України — залишаються проігнорованими.

Сатанинське владолюбство, людиноненависництво, безпричинна жорстокість, тупа віра в безкарність, ненаситна тваринна жадібність засліпили недолюдків настільки, що вони, втративши властиві людям розум і сумління, перетворились на звірів — лютих, хижих та агресивних. Тому не заслуговують ні жалю, ні співчуття. Через це-як втілення найбільшого зла– підлягають суворій, безпощадній революційній карі!

Поет упевнений: кривава помста тим жорстоким гнобителям українського народу, які вперто не каються в жахливих гріхах, затято йдучи пекельною дорогою зла, є справедливою і морально виправданою. Ця жертва на вівтар народної свободи і торжества вселенської справедливості стане останньою, оскільки боротьбу за визволення Батьківщини буде переможно завершено. Після неї запанують у Вільній, заможній і сильній Україні омріяні десятками поколінь спокій, мир, народовладдя, братолюбство, соціальна справедливість. У пошані буде чесна праця кожної людини задля власного добробуту, а також — розквіту, могутності й безпеки нашої держави. Настане гармонія людських стосунків. Український народ, як і його сусіди, здобувши волю, обов’язково досягне ідеального суспільного буття.

Запропонована молодим Тарасом революційна програма визволення України спи р а є ться на історичну практику грізних козацько-гайдамацьких повстань, живиться щоденними народними наст р оями, сокровенними мріями і сподіваннями. Вона також базується на висновках світової політичної думки, яка обґрунтовує невід’ємне, природне право пригнобленого народу на повстання проти окупантів, узурпаторів і поневолювачів. Повалення й покарання жорстоких, пихатих правителів, які, потоптавши Божі закони, тримають народи в рабстві, бідності й темряві, є морально виправданим. Тому Т. Шевченко наголошує: тільки суворо покаравши всіх нелюдів, створять українці умови для реалізації в нашій Батьківщині суспільного ідеалу, омріяного багатьма поколіннями нашого народу. Адже він підтримується також християнською етикою і передбачає остаточну перемоги добра, утвердження волі, рівності прав, соціальної справедливості і братерства.

Цей ідеал генетично закладений у колективній пам’яті українців — миролюбного, працьовитого, розважливого, дбайливого хліборобського народу, який завжди брався за зброю тільки для самозахисту від грабіжницьких нападів лютих ворогів. Від усіх лиходіїв, хто намагався нас загарбати, уярмити, пограбувати і принизити. Українці ніколи не прагнули захопити чужі землі, поневолити, пограбувати й визискувати інші народи!

Лише наприкінці вірша Тарас Шевченко висловлює надію на те, що, переможно завершивши національно-визвольну війну, розправившись із ворогами, український народ –у своїй вільній державі й у всьому світі сущий – із почуттям глибокої вдячності гідно вшанує його як найвірнішого свого сина. Автор вірить: ставши нарешті єдиними повноправними господарями милої Вітчизни, українці побожно, тихими, щирими словами, що йдуть із глибини серця, згадають його як великого національного поета, як рідну людину і свого духовного брата.

Революційні ідеали Шевченкового «Заповіту» були і нині є близькими нашому народові й суголосні суспільним настроям найкращих синів і дочок Вітчизни. Упродовж 179-ти років пробуджують вони в мільйонів земляків національну свідомість і людську гідність. Допомагають знайти відповіді на запитання: хто ми є, що зобов’язані робити, як жити, щоб стати достойними високого звання Людини й Українця. Дороговказом стали для нас Тарасові заклики бути людьми високоморальними, плекати в собі вільний козацький дух, ніколи не коритися неправді, завжди бути непримиренними до зла і всіх, хто його уособлю є. Понад усе любити Істину, Батьківщину і рідний народ.

«Заповіт» перекладено понад 160-ма мовами. Покладений на музику композитором Гордієм Гладким, твір набув величезної популярності як високодуховна революційна пісня. Співаючи або слухаючи «Заповіт», ми віддаємо данину пам’яті Т. Шевченку — найвеличнішому українцю, геніальному, світової слави поетові, мислителю, художнику, відважному борцю за волю Батьківщини. Проймаємося думками про його коротке подвижницьке, сповнене випробувань життя і безсмертну творчу спадщину.

Звітуємо перед невмирущим образом національного Пророка, Поета, Духовного Вождя нації про те, як виконуємо вічні його Заповіти. Щиро дякуємо Богові за те, що в лиху історичну годину, коли доля українства висіла на волосинці, послав нам Тараса Шевченка, який геніальною творчістю і власною життєвою долею згуртував і сформував націю, врятував її від загибелі.

Щороку 9 і 10 березня, 22 травня і 25 грудня українці всього світу «тихим словом» поминають найвідомішого сина нашого народу. І цим підтверджують: Тарас Шевченко належить до числа небагатьох історичних діячів, чиї ім’я і творча спадщина –безсмертні.

Анатолій Ковальчук,
учасник боротьби за Незалежність України у 20-му столітті

Тернопільські