Бувальщини від діда Опанаса

28 грудня 2024 р. 23:15

28 грудня 2024 р. 23:15

Любов робить розумних дурними, тихих буйними, а сердитих смирними.

– Але ж і холодно нині, – бурчить дід Опанас і тягне до хати велику ялинку.

– Ледве з базару доніс, аж в руки запарі зайшли. Дід залишає ялинку біля порога та й давай руками бити об поли – грітися.

– На, ось, запхай руки в зимну воду. Враз відпустить – баба подає дідові миску з холодною водою. Дід слухняно опускає руки в миску, кривиться.

– Діду, ходіть вже! – не витримує малий Устим.

– Треба ялинку вбирати, бо завтра Святий Вечір. В нас ніц не готово, а Ви руки мочите.

Поки дід ладнав кріплення під ялинку, баба принесла ялинкові прикраси і ми всі дружньо взялися до роботи.

– Діду, – невгавав Устим. – А чому Різдво – родинне свято?

– Бо в Пресвтої Родини – Йосифа і Марії народилося дитятко, тому й збираються всі в родинному колі, щоб віддати шану новонародженому Спасителю.

– На якусь мить в хаті запанувала тиша усі прибирали ялинку мовчки, аж тут малий Устим і питає.

– Діду, а що треба, щоб створити свою родину?

– Та що треба – роздумує дідо. – Треба зустріти дівчину, яку ти полюбиш, потім одружитися, а от коли у вас народяться діти, тоді і буде у вас велика родина.

– Діду, а розкажіть, як Ви нашу бабу зустріли і полюбили – попросила Юстинка. Ви нам обіцяли!

– Розкажіть, розкажіть! – гукали навперебій.

Дід Опанас погладив вуса та й мовив поважно.

– Як ви вже знаєте, був я парубок на все село і жених завидний…

– З вівцями, кіньми і коровами… – додає баба Степанида. Усі сміються, дідо ж продовжує.

– Одного вечора пішов я з парубками на вечорниці. Забавляємося, жартуємо, аж тут дівчата заходять і Степанида з ними. Вона мені зразу в око впала. Очі чорні, як ніч, брови шнурочком, стан тоненький і коса довга.

Вивідав я у хлопців, що то вона з сусіднього села, як звати. Цілий вечір очей з неї не зводив, а підійти не наважився. Вона ж на мене за всі вечорниці і не глянула. З іншими жартує, а мене ніби не бачить, мабуть це мене і зачепило.

Вечорниці закінчуються, підходжу я до Степаниди та й кажу:

– Я тебе додому проведу.

– Мені поводир не потрібний! – як відрізала. Ото, думаю дівка з перцем.

А подружка її вчепилася мені в руку та й регоче:

– Мене проведи, Опанасику, ох і лячно мені, чуєш аж душа в пʼяти втекла, – вхопила мене за руку і до грудей свої тулить.

От, думаю на зло Степаниді і піду з її подругою. Дуже вже мене її відмова зачепила. Мені ще жодна дівка не відмовляла.

З сусіднього села, ще хлопці і дівчата були, тож йшли ми всі компанією, а повертатися мені додому мені самому, то вже десь біля опівночі було.

Холодно, мороз ще й, як на зло, хурделиця почалася. Сніг в очі сипле, світа білого не бачу, йду та й йду, а села нема. Згадав собі, як колись ще мені дідо мій розказував, що біля «трьох кіпців» (то так долина у нас називається) блуд людей не раз чіпався

– Діду, діду, а як то «вчепився блуд»? – перебив діда Устим.

– Як, як – каже дідо, – а во людина втрачає орієнтацію в просторі, йде в один бік, а опиняється в іншому. Отак і зі мною було. Йду, йду, а додому дійти не можу. Ходив я так доки в селі перший півень не заспівав, тоді блуд з очей і спав. Дивлюсь, а я ходжу дорогою біля цвинтаря по колу. Ось таке то було перше знайомство з вашою бабою прийшов я додому злий, замерз, як пес, ще й блуд на рівній дорозі вчепився.

– «От думаю, чортова дівка. Ніби й не дурний, а таку дурню утнув! І чого я за тою Василиною попхався?»

– Діду, а далі що було? – питає Яринка

– Ви ялинку будете прибирати? Чи будете дідові теревені слухати?! – удавано сердито каже баба.

– Та ми вже майже прибрали – каже Юстинка – діду, то як там далі було.

– Як, як… – каже дідо. На слідуючі вечорниці був «мордобій».

– Ну діду, Ви даєте! – випалив зачарований Устим.

– Так от, прийшов я на вечорниці, дивлюся Степанида з моїм другом витанцьовує, раз, другий. Я тоді йому й кажу:

– Грицю, залиш її, вона – моя. По доброму його прошу, по дружньому. Я взагалі по натурі спокійний, тихий.

– А він мені так єхидно:

– А що, може ти до неї старостів заслав? – от я йому і врізав по пиці. Він мені звичайно віддав, отак ми й зчепилися за барки.

Устим від почутого, аж рот роззявив.

– Діду, то ви, що за бабу Степаниду з кращим другом побилися?

– То виходить, що так. – зітхнув дід Опанас.

– А далі, що було?

– А далі прислав я восени до вашої баби старостів, а після Різдва весілля відгуляли, а потім появилися у нас діти (ваші батьки) і стали ми великою родиною. Отак і живемо з бабою. Колись був парубок на все село, а тепер вона з мене мотузки вʼяже. Отака то вона – любов. – закінчив дідо свою розповідь.

– Давайте, гірлянду чіпаємо на ялинку і спати, бо завтра ще приготування до Святвечора на нас чекає.

Тут раптом обзивається малий Устимко:

– Знаєте, що діду? Ото слухав я Вас слухав і зрозумів одну річ:

– Виходить, що та любов – дивна штука. Вона робить розумних дурними, тихих буйними, а сердитих смирними.

– Ну Устимку, ти точно професором будеш, як виростеш. Такий малий, а такий тямущий!

Тернопільські