Окупанти замінили йому тарганів: історія розвідника з Тернопільщини

15 січня 2025 р. 23:15

15 січня 2025 р. 23:15

Сьогоднішній герой проєкту «Героям слава!» — розвідник тернопільської артилерії на псевдо Віндовс. До війни він займався дезінфекцією та дератизацією, борючись зі шкідниками в Україні та за кордоном. Тепер витравлює окупантів із української землі.

Родом із Тернополя, він уперше був мобілізований у 2015 році, в часи АТО. Тоді він потрапив до підрозділу артилерійської розвідки, там, каже, пройшов і фахову, і бойову підготовку.

Тоді, під час навчань, і з’явився позивний «Віндовс».

— У групі було 24 хлопці, і 23 з них були інформатиками, — пригадує. — Зауважили, що моє прізвище дуже схоже на назву однієї з операційних систем.

У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення росії, він вдруге вирішив стати до лав Захисників, мобілізувався уже за власним бажанням.

— Це моя країна, тут мій дім, моя сім’я, — каже. — Тому навіть не роздумував, коли почалася ця війна. Думаю, кожен дорослий чоловік у перший рік війни мав би бути в армії.

Військову підготовку Віндовс пройшов за кордоном, у Польщі.

Навчання були для нього додатковою мотивацією. Поляки ставилися до наших солдатів дуже тепло. Американці теж підтримували. Дехто навіть хотів воювати разом із ЗСУ, але їхні контракти цього не передбачають.

— У 2015 році я пройшов базову військову підготовку, а потім 1 рік і 4 місяці служби, — пригадує герой. — Тоді звільнився одним із останніх.

У 2022 році він знову повернувся до того самого дивізіону, — відразу пішов у бригаду на свою посаду. І не думав, що буде довше, ніж перший раз.

— Зараз це зовсім інша війна, — ділиться співрозмовник. — Порівняти ті часи й нинішні просто неможливо, тепер б’ють зі всіх видів озброєння. Це війна на знищення.

Коли пішов вдруге, казав дружині: «Йду, як і перший раз, на півтора року максимум». Та реальність виявилася іншою.

Упродовж війни він побував на різних напрямках — Житомирщина, Запорізький та Донецький напрямки.

Він разом із командою займається визначенням географічних координат для артилерійських ударів.

— Ми глибоко закопані, нас не видно, не чути, — розповідає те, що можна сказати, розвідник. — Ведемо спостереження, фіксуємо, звідки ворог планує обстріл, визначаємо координати, а далі працює наша артилерія.

Згадуючи навчання, розповів історію, яка запам’яталася найбільше.

— У нашій групі був хлопець із Донецької області. Я якось купив два прапори — червоно-чорний і синьо-жовтий. І запропонував йому, бо вдома він би точно не зміг їх придбати. Особливо червоно-чорний. Для нього ці прапори були важливі, — розповів він.

До війни Віндовс працював дезінфектором. Закінчив фінансовий інститут за спеціальністю «Банківська справа», але знайшов своє покликання в іншій сфері. Спочатку спробував працювати за кордоном — в Іспанії разом із партнером займався дезінфекцією. Після повернення до України запустив власний бізнес із дезінфекції, дератизації.

— Колега запропонував: «Давай, як в Іспанії», — розповідає військовослужбовець. — Це була цікава робота: спілкування з людьми, поїздки по країні. Ми обробляли заводи, кафе, бари, готелі, хлібокомбінати. Навіть сховище Нацбанку у Львові під час коронавірусу дезінфікували. Інакше б я там ніколи не побував.

Від 2016 до 2022 року його фірма стала надійним партнером для багатьох українських підприємств. Робота вимагала ретельності та професіоналізму: захисний костюм, генератор гарячого й холодного туману, протигаз.

— Щодня працювали з хімією, травили шкідників: бліх, тарганів, мишей, блощиць, — розповідає співрозмовник.

24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, він повертався з Костополя, вирішив їхати до військкомату.

— Травив шкідників, але тепер настав час витравити окупантів з нашої землі назавжди — вони завдають шкоди всій планеті і ця шкода для світу більша, ніж від будь-яких гризунів, — каже Віндовс.

З окупантами працювати важче, вважає розвідник. Злість підсилюють самі ж загарбники: бомблять цивільних, катують, вбивають полонених.

На запитання про найяскравіші спогади з війни, Віндовс відповідає з усмішкою: «Тут постійно небезпечно, важко щось конкретне згадати. Я — оптиміст, тішуся, що маю злагоджену команду».

І додає:

— Таких, як я, «старичків», небагато, молодь переважає, та швидко знайшли спільну мову. У нас хороший колектив, часто жартуємо, бо на жартах тримається війна. Ніхто не ображається. Вважаю, що мені вдруге пощастило: виключно позитивні емоції, багато нових друзів. Війна швидко показує, хто є хто.

Попри небезпеку і труднощі життя в бліндажах стало звичною рутиною.

— Ми працюємо за вахтовим методом: три дні в полі, три дні в селі, — описує свій побут артилерист. — У полі закопуємося глибоко, станція замаскована. Умови, звісно, не дуже приємні, але ми звикли. У селі трохи краще: є душ, самі собі готуємо. Привозять їжу, воду. Село майже порожнє, залишилися лише кілька стареньких. Із місцевими у нас хороші стосунки: вони — проукраїнські, говорять суржиком.

Говорячи про різницю між місцями дислокації, він помічає, що у селах люди моск@лів не люблять, бо ті їх постійно обстрілюють. Солдати допомагають стареньким, які залишилися, мовляв, є багато рутинної роботи, кожен день схожий на попередній, але роблять те, що повинні, це — обов’язок.

Найбільше, що гнітить нашого героя, — це цинізм ворога. Його вражають розстріли наших полонених. Коли наші годують їхніх, лікують — вони знущаються, розстрілюють.

— Це історія росії: вони ніколи не були людьми, — зневажливо обурюється співрозмовник. — Вони скрізь змітали цілі нації. Цього варто було очікувати.

Такі роздуми стають додатковим стимулом боротися до кінця. З гордістю згадує контрнаступи ЗСУ, завдяки яким вдалося звільнити частину окупованих земель.

— Ми працювали 24/7, — розповідає. — Наші йшли в атаку, а ми забезпечували їхню точність: все гуділо, горизонт горів, колони ворога знищувалися одна за одною. Це було ефектно. Численні поголів’я моск@лів ішли на концерт до Кобзона.

На його станції контрбатарейної боротьби бачать усе. В озброєнні сторін є різниця.

— У своєму квадраті ми фіксуємо всі снаряди, міни, ракети, РСЗВ, що летять звідти, — веде далі розвідник. — У них техніка гірша, ніж американська, але засікти нас вони можуть і дати відповідь. Ми якісно в плюсі, але кількісно з росією не зрівняємося. Вони беруть масовістю, купують снаряди у корейців, іранців. Але на нашому напрямку ми стоїмо міцно і не відступаємо. Це артилерійська війна, така як є.

Він не приховує здивування, що вороги не шкодують ні мільярдів доларів, ні людей, ні техніки. Мовляв, вони могли б побудувати дві нові росії, розвиватися, створювати для себе краще життя, а витрачають усе на війну.

— У нас варіантів немає — маємо захищатися, — зітхає Віндовс.

Вдома на нього чекають найрідніші — дружина і восьмирічний син.

— Ми одружилися у 2016 році, коли я ще був на службі, — розповідає про щасливий період у житті. — А коли звільнився, народився син.

Коли почалася повномасштабна війна, дружину відправив за кордон. Пів року вона пробула в Іспанії та повернулася до Тернополя. Завжди каже чоловікові: «Поскоріше вертайся, будь обережний».

— Із сином у нас дуже дружні стосунки, каже, що він — моя копія. Хоча схожий на маму, характер у нього мій, — з приємним щемом ділиться військовослужбовець. — Часто доводиться пояснювати про життя по телефону. Це страшна річ — виховання на відстані, але сучасні технології скорочують дистанцію. Щодня, якщо я не на позиції, ми спілкуємося по кілька разів у день.

Герой зізнається, що дуже сумує за своїми близькими, мовляв, не так бачив своє батьківство.

— Я хочу бачити, як росте мій син, хочу бути поруч із ним, — додає, — але поки треба виконувати обов’язок.

На запитання про мрії після Перемоги перше і головне — повернутися до сім’ї. Щодо роботи — він має чіткий вектор, ним і піде.

— Я бачив, як живуть за кордоном, — каже. — Нам треба прагнути до кращого, розвиватися і вчитися на їхньому досвіді. У нас є всі можливості, головне — використати їх після Перемоги.

Джерело: “20 хвилин”

Тернопільські