Після школи прийшла працювати підмінною дояркою, відтак і залишилася у господарстві

31 січня 2025 р. 17:44

31 січня 2025 р. 17:44

Героїнею сьогоднішньої нашої оповіді є Ганна ТУРКІЦЬ із Ридодубів, що на Чортківщині, працівниця приватного агропромислового підприємства «Дзвін». Понад чотири десятиліття ця енергійна миловидна жінка трудиться у сільському господарстві. І ніякі закордони, на відміну від багатьох ровесниць, не звабили її пошуками щастя. Щастя – воно тут, у рідному селі, в колі рідних, сім’ї, дітей, онуків…

«Щойно закінчивши десять класів, пішла працювати підмінною дояркою до рідної тітки. Це був далекий 1982-й рік, – розповідає Ганна Петрівна. – Мати рано померла, вона теж доїла колгоспних корів. Вчитися можливості не було. Тодішня завідуюча фермою Романія Миколаївна Градова мене зустріла і каже: мусиш, Ганю, йти на роботу, хто тобі поможе? П’ять років працювала дояркою. Тоді ми ще були разом з Білобожницею, доки колгоспи не роз’єднали. Спершу ридодубівський іменувався імені Постишева, пізніше – «Нива». Коли у 1987 р. головою став Віктор Олександрович Довганюк, побачивши мої певні організаторські здібності, запропонував стати завідуючою фермою. Тож у 22 роки я очолила цю відповідальну ділянку роботи, не маючи фахової освіти.

На знімку у Чортківській районній газеті Ганна Туркіць (Рекрутяк) - крайня справа

1988 року вийшла заміж за однокласника Михайла Туркіця, він працював столяром у колгоспі. Наступного року пішла в декретну відпустку. Коли вийшла з декрету, В.О.Довганюк поставив перед дилемою: якщо підеш вчитися, будеш працювати далі, оскільки закон не за тобою. Тож за направленням колгоспу вступила вчитися на зоотехніка у Бучацький радгосп-технікум. 1996 р. закінчила його з дипломом з відзнакою і знову стала завфермою. Так пропрацювала фактично до реорганізації колгоспів у 2000 р. Моє фото висіло на районній дошці пошани.

На районній концеренції тваринників, 1986 р. Фото: з архіву Ганни Туркіць

Потім ще два роки була обліковцем на тракторній бригаді. Трохи побула на біржі. Якось з Дубнівського молокозаводу приїхав представник і мене попросили, щоб я була заготівельником. Тож вісім років збирала в селі молоко.

У 2006 р. Василь Степанович Градовий, директор ПАП «Дзвін», взяв у нашому селі паї і став господарювати. Свого часу він працював ветлікарем у Звинячі, а я тут завфермою, часто брав у нас телята на відгодівлю, тож ми були знайомі. За деякий час запропонував роботу, відтоді я тут працюю.

Не скажу, що ходжу у великих начальниках, рахуюся простим підсобним робітником. Проте, яку роботу дають, ту і виконую: чи то паї видавати, чи дівчатам на кухні помагати тощо.

Завдячую цим директору господарства Василю Степановичу Градовому і керуючому відділком Олександру Володимировичу Дударю. Мабуть, не тільки я маю бути вдячна, а й всі, хто тут працює. Зарплата відповідна, повірте, за кордон їхати не треба! Коли б хто з чим не звернувся – чи до Градового, чи до Дударя, – ніколи нікому не відмовили: треба, значить треба. Будь то на лікування чи на церкву. Тільки мені двічі з коштами на операції помагав.

Ось так працюю до цієї пори. Цього року, дасть Бог, вийду на пенсію: у вересні «стукне» 60. Виходить, уже 43-й рік практично на одному місці…».

Про передову операторку машинного доїння Ганну Туркіць (Рекрутяк) неодноразово писала районна газета у серединні 80-х років

На запитання, чи ніколи не було на думці знайти в житті легшого хліба (знаємо, що її батько, Петро Михайловч Рекрутяк, 25 років очолював районний державний архів, опісля старша сестра пані Ганни – Марія Пролубнікова), відповідає, що ніколи навіть не думала про це чи десь податися у закордонні мандри. Тут дім, сім’я. Та й не мала на кого залишити дітей. Тепер вони вже дорослі. Молодший син Андрій також працює тут, у ПАП «Дзвін» – кранівником і на бетономашині. Як закінчував Чортківське ВПУ, одразу заявив: нічого не шукайте, попрошуся працювати до В.С.Градового. І чоловік досі працює в господарстві – охоронцем. Трудівників, що починали з Ганною Петрівною ще за часів колгоспу, нині можна перерахувати на пальцях однієї руки: Іван Решітко, Зеновій Кілівник, Ігор Захаревич, Ростислав Семенюк, Ростислав Заремба, котрий нещодавно вийшов на пенсію. Всього, каже, на відділку нині працює трохи більше тридцяти осіб, не те, що в колгоспні часи. Тепер новітні технології, потужна техніка, уже й не потрібно стільки робочих рух. Проте працювати треба всюди, де б не довелося. Якщо ти виконуватимеш ту працю, яку тобі дають, то буде повага як від керівництва, так і колективу. Коли бачиш, що начальник до тебе ставиться добре, то і йому теж хочеться віддячити.

Вихідні, каже, випадають рідко. Улітку, поки немає жнив, буває, у неділю дають відпочинок. Нині на елеваторі триває будівництво, потрібно годувати людей. Особливо восени було важко, коли вимикали світло. Потрібно було приходити на кухню на шосту ранку, а на 9-ту уже йти видавати паї. Але нічого, справилися.

Вихідні, якщо такі випадають, проводять разом. Син з невісткою Христиною, яка нині в декреті, і дворічним внуком Назарком живуть поруч з ними. Невістка, мовить, добра попалася, уже четвертий рік у нас за доньку, пече торти на замовлення. Донька Олеся мешкає через город, закінчила ТНЕУ, працює бухгалтером у міській поліклініці. Старший онук Іванко цьогоріч піде в школу. Щонеділі неодмінно йдуть до костелу. Чоловіковій матері 81 рік, тож часто навідують стареньку. Проте найбільше, зізнається, хочеться у такий день відпочити, адже рідко випадає подібна нагода.

– Що б ви порадили молодим з висоти своїх прожитих літ? Чи варто йти працювати у сільське господарство? – запитуємо наостанок Ганну Петрівну.

– Сміливо йдіть і нічого не бійтеся, умови праці, зокрема у нас, відповідні. Душові, їдальня, все облаштовано, гідна зарплата. Керівництво йде на уступки, коли треба. Проте, звісно, працювати треба. А хто не хоче – тоді вибачте, значить, ви не туди потрапили...

Тернопільські