Про Великий піст в проєкції війни – з уст отця Богдана Слоня з Чортківщини

05 березня 2025 р. 20:11

05 березня 2025 р. 20:11

Війна змінила практику Великого посту в Україні. Таку тезу вже сьогодні, з настанням цьогорічного 48-денного відтинку часу щирого покаяння, молитви та духовного очищення, чуємо з уст духівників та зустрічаємо в рядках ЗМІ. Вона ж заслугувала підтекстом традиційної бесіди (бо, як і щороку – о цій порі) з однією з осіб духовного сану нашого регіону. Нині це – священник зі с. Залісся, що в Заводській громаді на Чортківщині, Богдан СЛОНЬ.

Автор: Орест Лижечка

Отець Богдан служить на тамтешній парафії, настоятелем церкви святого Архістратига Михаїла, від 1998 року, загалом маючи за плечима майже чотири десятки літ духовної праці. Задоволено розповідає, що вже виросли, поодружувалися і приносять до хрещення, приводять до храму своїх дітей покоління залісян, яких він хрестив. Тобто не переривається нить спадкоємності віруючих.

Від 2015 року отець Богдан має статус військового капелана – згідно з наказом Генерального штабу ЗСУ. Йому випадало перебувати з такою місією у формуваннях ОСС (принагідно наголошує, що військові називають той період війною). А напередодні нашої розмови душпастир з групою інших священників Тернопільсько-Кременецької єпархії ПЦУ упродовж тижня здійснював місію духовної реабілітації в Заліщицькому обласному госпіталі інвалідів війни та реабілітованих.

Фото: зі Facebook-сторінки Заліщицького обласного госпіталю інвалідів війни та реабілітованих

– У нашій єпархії налічується понад п’ятнадцятеро капеланів, – розповідає отець Богдан. – Є діючі, хто уклали контракти з армією і служать на офіцерських посадах, навіть на передовій, опікуючись винятково духовною місією для військових. Наприклад, у 44-й Тернопільській артилерійській бригаді, у 80-й Галицькій десантно-штурмовій. Наша місія в Заліщицькому госпіталі була зумовлена попередньою пропозицією до її здійснення директора госпіталю Анатолія Кноля та домовленістю з владикою. Нас мало бути одинадцятеро отців-капеланів, однак прибуло вдвоє менше – п’ятеро. Розділилися по палатах, але і обмінювалися, і взаємно доповнювали бесіди з тими, хто водночас з тілесною потребує ще й духовної реабілітації. Треба було дати їм, вчорашнім воїнам, тим, хто зазирав смерті у вічі і дістав поранення, зазнав відчутних травм, можливість виговоритися, виплеснути назовні негатив, стурбованість, невдоволеність, звільнитися від емоційно-психологічного навантаження. Часом бесіди переростали у спір, дискусії. Серед нас були і медичні капелани – їх зараз навчають та готують для реабілітації в госпіталях у Волинській православній богословській академії. А поміж тими, хто проходить реабілітацію, вчорашні воїни родом з Полтави і Чернігова, Одеси й Чернівців, Тернополя.

Отець-капелан загострює увагу ось на чому. Хлопці, що прибули до госпіталю після ампутації частин тіла чи важких поранень, не знають, як тепер з цим жити. Звикнувши довіряти насамперед своїм бойовим побратимам, які були готові ризикувати життям задля кожного з них, тепер втрачають точку опори, замикаються в собі. Потрібен час і дохідливе слово, щоб увійти до них в довіру, звільнити з психологічної пастки. Допомогти сконцентруватися на іншому чиннику людського буття – душі, а не понівеченому війною тілу. Це нелегко і непросто, тривалий процес. «Ми домовилися з директором, щоб після посту, в часі якого у кожного з нас багато парафіяльної праці на місцях, знову приїхати до госпіталю на ротацію, – деталізує отець. – І продовжувати духовну реабілітацію тамтешніх пацієнтів упродовж тижня – з понеділка по суботу». Розповідає, що наразі Заліщицький госпіталь має не просто капличку, а навіть невеличку церкву з іконостасом, де чотири дні на тиждень відправляються Служба Божа душпастирями двох конфесій. «Не всі відразу приходять до Господа, – зауважує. – Воістину правильні слова: прийде час і вашої молитви».

Фото: зі Facebook-сторінки Заліщицького обласного госпіталю інвалідів війни та реабілітованих

– Чи нині, в час війни, безкінечних втрат і розчарувань, жалоби й смутку, можна назвати Великий піст ліками для душі, зціленням від хворобливого, а іноді й розпачливого стану? – насамперед запитую отця Богдана, коли переходимо до розмови власне на провідну тему.

– Святі отці називають піст весною для душі, часом для покаяння, оновлення, – мовить він. І, як зауважує сам, намагається сконцентрувати увагу на кількох найбільш слушних моментах. Від богослужінь, що мали радісні слова, в час тривання посту Церква переходить до таких, що стимулюють нас замислитись над своїм життям, зосередитись на внутрішньому покаянні. Загальні необхідності передбачають більше молитися, сповідатися, замовляти сорокоусти за спокій рідних. «Тому більшість віруючих старається на кінець першого тижня Великого посту, впродовж якого служиться Велике Повечір’я, відвідати церкву, посповідатися, причаститися. І взагалі посповідатися хоча б раз у піст. Ця практика добра, але вона вже більш традиційна», – зауважує священник. Додає, що знову ж таки більшості властиво зосереджуватись на зовнішньому факторі – обмеженні в їжі – і щонайперше докоряти собі, чи дотримався цього як належить, чи ні. Добре, що людина прагне себе змінити, проте така поведінка засвідчує: піст – не весна для душі, а суцільні обмеження. Нівелюється мета, задля чого все це потрібно.

– Ми готуємо себе до свята зі свят, яке називається Воскресінням Христовим, – каже отець. – У традиції нашій – зібрати і посвятити пасхальний кошик, веселитися з рідними, помолитися на гробах. Але Воскресіння Христове – не тільки і не стільки традиція. Це насамперед усвідомлення, що як Христос Воскрес, так і кожен з нас у відповідний час воскресне, незважаючи на те, що тіло віддане землі. Бо стержнем нашому тілу є душа, дана від Бога. «Зродивши тіло, вдихнувши дух, і стала людина живою», – так сказано у Святому Письмі. Для того людина живе, щоб за призначений їй час земного буття приготуватися до того екзамену, який настане при її воскресінні. Апостол Павло завжди каже нам: «Біжіть так, щоб досягнути мети – вічного життя, Царства Небесного». Це не лише причина земної тілесної радості, а втіхи духовної: «Господь дає мені надію, що моє буття не закінчиться смертю, воно продовжиться для вічності».

Фото: Чортківська районна військова адміністрація

– Піст в час війни має свої особливості, – резюмує отець Богдан. – Їх не можна узагальнити для всіх однаково. Хіба воїн на передовій може відвідувати Службу Божу? Чи обмежуватися в їжі? Для нього достатньо таких слів, які розбійник сказав на хресті: «Пом’яни мене, Господи, у Царстві Своїм». І Господь відповів: «Будеш зі Мною сьогодні в раю». Ми маємо Героїв, які жертвують своїм життям, тих, хто дійсно готовий помирати. Цих людей потрібно підтримувати в молитві і пості.

Тут же з прикрістю зауважує, що війна чомусь нас всіх озлобила – замість того, щоб консолідувати. Озлобила не на ворога, бо це природно, а поміж себе. Один на одного, на владу, на обставини, що спонукають до обмежень у звичних раніше веселощах, розвагах. Суттєве й інше: власне їжа – не дієта в пості. Це необхідно, щоб задуматися і дати верх душі над своїми страстями і тілом. Один зі святих отців каже: «Ми в пості не є вбивцями тіла, а знищувачами страсті, яка діє в нас». Навіщо нищити здоров’я, а в поведінці чи в словах товариша з’їдати? Предстоятель ПЦУ, митрополит Київський і всієї України Епіфаній наголошує, що війна, у вогняному вирі якої ми нині живемо, кардинально змінює форму посту, але не змінює його сутності – самообмеження заради духовної досконалості.

Фото: Чортківська районна військова адміністрація

Ціль посту – це найперше потреба звернути увагу на самих себе. Тут нема: хтось праведний, а хтось грішний. І треба починати з найменшого, поглянути: а що ж я? Якщо я вдоволений собою, то не допоможуть поклони, обмеження в їжі і т. п. Я повинен відчувати себе в чомусь недосконалим і намагатися виправити ту хибу.

– Життя з Христом – це є життя не по закону, а по благодаті, – підсумовує отець Богдан Слонь. – Що це означає? Виконати весь закон неможливо. Якраз тому грішник, розбійник, розіп’ятий на хресті, був прощений і йому дароване Царство Небесне. Різними шляхами Господь приводить нас до розуміння свого життя.

Тернопільські