Тарас Шевченко став творцем української літературної мови

09 березня 2025 р. 15:02

09 березня 2025 р. 15:02

Тарас Шевченко став творцем української мови. Про це пише Місто .

У шкільні роки на все життя запам’ятовуємо незаперечну істину: Тарас Шевченко— наш найвидатніший поет, незламний борець за волю рідного народу, за державність України. Як духовний батько, великий національний Пророк і творець української нації, він став для нас – всіх поколінь своїх земляків і послідовників–прикладом величезної, аж до самопожертви, любові до рідного народу й Богом даної Батьківщини. Істино-щирої, палкої, вічної, нічим непереборної і ніким нездоланної.

Ідеї, закладені в Тарасових поезіях, — золоте ядро, міцний і непорушний фундамент української національної свідомості. Поетична творчість Т. Шевченка – явище унікальне, непроминуще, історичне і планетарне. Про духовну силу його слова добре сказав Іван Огієнко: «..за своєю огненною емоційністю Шевченко … неповторний поет. Його вірші політично-революційні кожним своїм реченням: він сильно бив панщину, бив царат, бив усіх гнобителів українського народу та України. Такого політично-революційного поета до Шевченка не було і по ньому нема — він єдиний неповторний народний революціонер на всю Слов’янщину!»

Тарас Шевченко став творцем української мови

Очевидно, знають про це наші й Шевченкові закляті вороги, які люто ненавидять Україну і всіх нас–її волелюбний народ. Щоб знищити суверенну Українську державу, знову політично підкорити, духовно поневолити й морально занапастити наш народ, а також викорчувати ненависну для них українську мову, кремлівські покидьки підло пішли війною на нашу миролюбну Батьківщину.

Ми всі маємо памятати: Великий Кобзар посідає одне з провідних місць в історії нової української літературної мови. Він її основоположник і найвидатніший творець. Адже дошевченківська (слов’яно-українська) літературна мова ґрунтувалася на македонському діалекті староболгарської мови в її київській редакції. Й сягала корінням і джерелами періоду Києворуської держави. Крім української народно–розмовної мови, вона містила також деякі елементи латинської і польської. Тією мовою володів невеликий прошарок населення, передусім служителі церкви. Її вивчали в тодішніх школах, нею складали документи, писали наукові трактати вчені Києво-Могилянської Академії, полемічні й художні твори письменники 16-18 століть. Але через штучний характер її майже не розумів простий народ, вона не була поширена в суспільстві, тому не мала жодної історичної перспективи.

В основу нової української літературної мови було покладено національну народно-розмовну мову, створену впродовж багатьох сторіч генієм українського народу. Адже щонайменше півтори тисячі років на великих просторах– від Сяну до Дону, від Прип’яті до Чорного моря– лунала репрезентована декількома спорідненими говірками народна українська мова. Вона відображена в усно-розмовному й пісенному фольклорі. Зокрема, в казках, легендах, прислів’ях, колядках, щедрівках, обрядових, народних піснях та історичних думах.

У довготривалому процесі історичного розвитку літературної української мови завжди домінувала закономірність: дедалі частіше і ширше використання в писемній мові народно-розмовних елементів, які стали головним джерелом її збагачення. Творення єдиної літературної мови– складова частина масштабного процесу духовно-етнічного творення української нації. Адже єдина, унормована літературна мова – одна з найважливіших ознак будь-якої нації.

Занепад староукраїнської мови

У 18 ст. відбувався закономірний занепад староукраїнської писемної мови. Водночас стрімко розпочався і безперервно тривав бурхливий розвиток української мови на основі національної народно-розмовної мови. Інтенсивний процес поєднання писемної мови з народно-розмовною ще більш прискорився в 19 ст. Зачинателем нової української писемної мови став полтавець Іван Котляревський. Його найвідомішими попередниками були Григорій Сковорода та Іван Некрашевич (проживав у с. Вишеньки, нині Бориспільський р-н, Київської обл.). Твори обох письменників –важливий етап у розвитку української мови.

У словесно-художній творчості І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка та Є. Гребінки, незважаючи на деяку обмеженість у використанні компонентів загальнонаціональної мови, українська літературна мова відразу постала важливим суспільним явищем. А також могутнім духовним знаряддям вираження думки, збереження історичної пам’яті, відтворення національного характеру і світогляду. Вона стала виявом морально-етичних, соціально-політичних і державницьких прагнень українського народу.

Завдяки геніальному обдаруванню Т. Шевченко здійснив творчий синтез української літературної мови з народно-розмовною мовою. Використавши найбільш життєздатні елементи літературної традиції, він у своїх безсмертних поезіях підніс українську мову до рівня найбільш розвинутих і багатих літературних мов світу.

Мовно-історична й естетична концепція Т. Шевченка свідчить: добре розуміючи потребу в єдиній загальнонаціональній українській літературній мові на народній основі, він, усвідомлено, ретельно й цілеспрямовано її творив. За висновком І. Огієнка, Т. Шевченко був першим серед наших літераторів, хто глибоко усвідомив «…вагу літературної мови в письменстві і тому творив її, пильнуючи, щоб була вона якнайкращою…». Завдяки цьому мова творів Т. Шевченка назавжди стала наріжним каменем у міцному, непохитному фундаменті української літературної мови.

Шевченко заклав у літературну мову елементи наукового й публіцистичного стилів

Т. Шевченко заклав у літературну мову елементи наукового й публіцистичного стилів. Розробляв наукову, політичну й публіцистичну лексику і фразеологію. Він запроваджував у мову своїх творів чіткі синтаксичні конструкції, збагачував стильові грані, підняв її до європейського рівню соціальних та естетичних висот. Завдяки цьому відчутно посилилися виражальні можливості української мови. Мовна діяльність Т. Шевченка стала видатним культурним і духовним, але насамперед націєтворчим, отже й суспільно-політичним явищем.

Тарас Шевченко – творець політичної поезії в нашій літературі

Т. Шевченко – творець політичної поезії в нашій літературі. Він запровадив у мову своїх поезій революційно-бойову суспільно-політичну термінологію і фразеологію. До золотого фонду слів-зброї в боротьбі за волю України належать заклики: «громадою обух сталить та добре вигострить сокиру», «вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте», «борітеся — поборете, вам Бог помогає». І вислови: «бодай кати їх постинали отих царів-катів людських», «царя до ката поведуть». Якщо Тарасові не вистачало слів із живої народної мови, він, як і всі видатні поети, сміливо створював нові слова: «широкополий»–лан, «сторукий», «крутоберегий»- Дніпро, «сторіки» – дуже широкі водні потоки.

Саме в Шевченковій інтерпретації входили у свідомість українського народу слова і словосполучення: «воля», «воленька святая», «правда», «братерство», «доля», «розплата», «розбити кайдани», «свобода». Діапазон Шевченкового слова – надзвичайно широкий. Він містить лексику і фразеологію філософського, історичного, суспільно-політичного, мистецтвознавчого та естетичного визначень.

Мовною творчістю Т. Шевченко назавжди утвердив саме розмовну народну мову як основу української літературної мови. Завдяки йому провідну й формувальну роль у загальнонародній українській мові стали відігравати мовні масиви центру української мовної та етнографічної території — народні говори середньої Наддніпрянщини. Адже до появи Тарасових поезій українська літературна мова творилася на Лівобережних землях Харківщини й Полтавщини. Завдяки Т. Шевченку до цього процесу долучилася Правобережна Україна.

За висновком науковців, Т. Шевченко обробляв зразки народнопоетичного мовлення в дусі геніального давньогрецького поета Гомера, виявляючи при цьому високу талановитість і культуру, вишуканий естетичний смак. Мова Тарасових творів не містить ні діалектизмів, ні вузьких провінціалізмів і вульгаризмів.

Чому саме Т. Шевченко–українець без гімназійної та університетської освіти, який безперервно прожив у рідному краї тільки перші 15 років, а згодом лише три рази з чужини приїздив на Батьківщину,– став фундатором української літературної мови? Тарас народився і зростав у географічному центрі нашої землі–на Звенигородщині, мова жителів якої віддавна збереглася в первісній чистоті. Вона ніколи не зазнала чужомовних впливів.

Очевидно, вона найповніше ввібрала в себе особливості мови згадуваного в літописах могутнього й високоцивілізованого слов’янського племені полян, яке проживало у Середньому Подніпров’ї. Згодом мешканців того краю, які заснували Київ і державу Русь, стали називати русами і русичами, а землю-Руссю, потім- відповідно українцями й Україною. Хоча незалежно від самоназви, йдеться про один і той самий народ в різні історичні періоди.

Мелодійність та краса української мови

Ще в дитинстві Тарас закохався в мелодійну красу рідної мови. Він мав добрий слух, гарний голос і з уст земляків назавжди засвоїв багато народних пісень. Саме пісенна народна мова стала найголовнішим джерелом Шевченкової мови. Тому мова його творів була дуже чистою, найчистішою серед мов творів усіх інших тогочасних українських письменників. Лише Марко Вовчок, яка тільки в дорослому віці вивчила українську з уст народу – і під благодатним впливом чоловіка-українця почала нею писати– за чистотою і красою мови оповідань і повістей зрівнявся з мовою творів Т. Шевченка. Читаючи «Кобзар», багато поколінь українців удосконалювали, збагачували й очищували свою мову, назавжди ставали свідомими патріотами рідної землі і нашої божественної мови!

Завдяки високохудожнім і патріотичним поезіям Т. Шевченка за порівняно короткий час серед усіх етнографічних груп нашого народу набули поширення й остаточно утвердилися національні самоназви: Україна, українець, україночка, український.

Отож, вдумливо, уважно читаймо й вивчаймо безсмертні твори Великого Тараса. Вони й нині служать для нас джерелом патріотизму, гуманізму, віри в могутню революційну і творчу силу українського народу. В його непереможність і незборимість під час жорстокого протистояння з лукавим кремлівським ворогом. Війна московщини проти нашого народу з різною інтенсивністю, в різних формах ( геноциду, етноциду та лінгвоциту, навіть-екоциду) триває багато століть.

Любімо отриману від Т. Шевченка рідну вкраїнську мову, поглиблюймо і вдосконалюймо її знання, очищуймо наше мовлення від чужомовного непотребу. Пам’ятаймо заклики відомих поетів М. Рильського «чистішою сльози вона хай буде!» і В. Сосюри «любіть Україну …і мову її солов’їну!». Мова–одна з найголовніших ознак нації; чия мова—того й держава. мова–показник рівня нашої культури, національної самосвідомості, громадянської гідності й суспільної цінності, відданості Батьківшині.

Тому найкращим, найвеличнішим подарунком Тарасові Шевченку до дня славного його 211-річчя стане ще одне уважне прочитання «Кобзаря» й, безперечно, наша чиста, досконала, багата, божественна солов’їна мова.

Анатолій Ковальчук

Тернопільські