Мріємо про рідний дім, та повертатися вже нікуди

06 травня 2025 р. 11:09

06 травня 2025 р. 11:09

Про свої страх війни, втечу з-під обстрілів та початок нового життя розповіла нещодавня моя знайома Юлія Щепак, яка віднайшла прихисток у Чорткові.

Юлія родом із м. Попасна Луганської області. Там народилася, вийшла заміж; у молодого подружжя 2018 року народився синочок. Війна змусила її сім’ю покинути рідне гніздечко. Рятуючи життя, доля привела їх до нашого Чорткова. Зараз Юлія працює в Чортківському ліцеї № 7 фахівцем з публічних закупівель.

У 2014-у році Попасна відбудовувалася після окупації

– Загроза окупації Попасни ворогом була ще на початку 2014-го, – розпочинає свою розповідь моя візаві. – Тоді два дні ми були окуповані «сєпарами», «зеленими чоловічками». Але наші славні воїни ЗСУ вигнали окупантів з Попасної. Саме того року я закінчила Стаханівський промислово-економічний технікум, здобувши фах «Молодший спеціаліст-юрист». Одразу ж після випускного переїхала в Харків. Працювала в ПриватБанку, потім – в Ощадбанку. В Харкові прожила майже три роки. Відтак повернулася в Попасну, де влаштувалася на роботу знову ж таки в Ощадбанк.

Автор: фото із соцмереж

2017-го року наше місто, так би мовити, ставало на ноги: відбудовувалося, бруківкою викладали тротуари, асфальтували дороги, проводили освітлення вулиць з новими ліхтарями; розквітали клумби. А десь там, неподалік, «бахкало», «гепало», проте ми були впевнені, що все буде добре, наші воїни ворога до нас не пустять. Але…

Ніхто не хотів виїжджати з міста

– Лютий 2024-го підірвав упевненість в безпеці. Десь 26-го, 27-го і так далі над Попасною загрозливо вже літали ворожі літаки. Проте ніхто з містян нікуди не виїжджав, наче звикли до вибухів. Та й розуміння «в укриття» не було. Бо всі думали, що буде так, як у 2014-му, що оркам не вдасться захопити Попасну. Ніхто й гадки не припускав, що це повномасштабне вторгнення – війна…

Потім, десь з тиждень, було певне затишшя. У 2022-му році я працювала на хлібозаводі. Як зазвичай, ходила на роботу. Коли розпочалися потужні обстріли нашого міста, я з дитиною переїхала до батьків у приватний сектор. Бо ми жили в багатоповерхівці на дев’ятому поверсі. Підвали були затоплені, укриття не було.

Автор: фото із соцмереж

Згодом оголосили евакуацію. Та знову ж таки ніхто не хотів виїжджати, автобуси їздили майже порожніми. Були такі попаснянці, котрі виїхали з міста ще в 2014-му, та за певний час повернулися в рідні домівки. О 16-й розпочиналася комендантська година і до 7-ї ранку. На заводі нам видавали посвідки-пропуски (дозвіл ходити в комендантський час), бо ж працювали в кілька змін.

Й ось йдеш додому увечері з роботи, несеш хліб рідним, сусідам… Бо в магазинах його вже не було; на один магазин випікали лише 30 буханок, черги – безкінечні. А нам, працівникам, дозволялося брати кілька хлібин у рахунок зарплати. Так ось: ідеш з тими буханками (штук 10) додому, а поруч – вибух. Падаєш на землю, фактично, повзеш попід плотами. Страшно… Паніка… Але добираєшся додому. Тільки-но пройшла повз вокзал, як за спиною – прилетіло…

Тиждень ми просиділи в підвалі

– Пам’ятаю, це було 3-го березня. Вранці збираюся на роботу, хоча всю ніч були потужні обстріли і ми сиділи в підвалі. Батько не хотів мене відпускати. В цей момент зателефонував майстер і сказав: «На завод прилетіло, потрощений. Вже нема роботи». З того дня не стало й світла; ще пів дня, як-то сказати, протримався зв’язок Київстар. Я ходила в пошуках МТС. Як не дивно, всі, не дивлячись на обстріли, платили, як годиться, за комунальні послуги, хоча ні світла, ні опалення, ні води вже майже не було. Люди, наче страху не мали…

Ми тиждень чи навіть більше просиділи в підвалі. На що чекали? Не знаю… У нас на подвір’ї була криниця, насосом качали воду, але ж і зі світлом були перебої. Брали воду з бабусиної криниці (з корбою). Від холоду нас рятувала грубка. На ній і їжу готували, і воду гріли, аби помитися. швиденько знімаєш з себе ті вісім штанів (усміхається), щоби якнайшвидше помитися поміж обстрілами. Біля грубки всі рядочком так і спали: тато, мама, сестра і я з синочком. Це так лише називається «спали»… Ти просто заплющуєш очі і прислухаєшся: «вихід» – далеко, знову «вихід» – уже близько, «прихід» – зовсім поруч…

Автор: з архіву Юлії Щепак

Синульці тоді було три рочки. Дуже переживала за нього. Намагалася пояснити малому, що це вороги-москалі стріляють.

Треба сказати, грубка була в хаті, тож у часі тиші ми бігали туди грітися. Потім знову поверталися в підвал.

Коли тікали в підвал, я загортала малого (здебільшого сплячого) в свій пуховик і з ним на руках спускалася стрімкою драбиною. Сама собі дивуюся, звідки бралися сили при моїй малій, тендітній статурі. Мною, мабуть, керував страх за дитину. А ще за мною бігло троє рідних, тож спуститися в підвал треба було чи не за долю секунди. Тоді я постійно запитувала в сина: «Як звати маму? Як твоє прізвище?». Боялася, не дай, Боже, трапиться щось таке, що ми загубимося. В часі сильних вибухів натягувала йому шапку на вуха, прикривала їх руками, щоби не отримав контузії.

Тато в нас – рибалка. Тож у холодильнику була заморожена риба. Смажили її чи не щодня, та ще й домашньої консервації трохи було.

Коли на татовому обличчі побачила страх, зрозуміла: треба виїжджати

– Якось додзвонився до мене колишній чоловік (ми розлучені). Сказав, що приїде по нас. Це було 7-го березня. Я вхопила лише сумку з речами сина (як виявилося, з літнім одягом), бо там була аптечка. Ще в Попасній змушені були дві години пересидіти в укриті, що в торговому центрі, бо дуже сильно обстрілювали. А коли виїжджали з міста, по машинах працювали ворожі снайпери. Малий лежав на підлозі автівки, я прикривала його собою. Машина гнала на шаленій швидкості, та дорога в Бахмут здавалася нескінченною…

В Бахмуті тоді ще було спокійно. Зайшли в «Сільпо», купила дитині сардельки. Бачили б ви, з якою жадністю він уперше їв ті сардельки, я не могла стримати сліз.

Слід сказати, коли в Попасній переїжджала до батьків, то забула взяти відкладені в конверті гроші. Так вони й згоріли з квартирою. Нема не те що квартири (за яку, до речі, я чемно заплатила орендодавцям), будинку – немає.

Автор: з архіву Юлії Щепак

А в Бахмуті – 8 березня! Я була шокована: ми, як бомжі, дитина сидить біля магазину їсть сардельки, а вони (бахмутівці) продають тюльпани, бо в них – свято! (Сльози навернулися на очі моєї візаві – авт.) Їм байдуже, що буквально за 30 км «гепає», там місто знищує ворог, люди гинуть, а в Бахмуті, бач, святкують!..

Ніяк не могла додзвонитися до батьків. Нарешті вдалося, і перші татові слова: «Доню, ми їдемо до тебе». Зрозуміла: будинку нашого вже немає… Старенькою «Таврією» приїхали: тато, мама, сестра і мамина сестра з дитиною. У невеличкій двокімнатній квартирі (яку орендували) нас було вже десятеро.

… Ще 6-го березня батько був на роботі (працював на газовні). Під обстрілами вони перекривали газопостачання, аби полатати прострелені труби… 8-го березня, повертаючись з роботи, батько зайшов до своєї мами, а звідти він уже повз попід плоти додому. Добрався до будинку, а там – руїни. Він стрімголов почав розбирати завали, бо там – дружина і донька. Шалено кричав, кликав їх… Виявилося, приліт стався не в ту частину будинку, де вони перебували. (До слова, в Бахмуті я ще витягувала осколки віконного скла у сестри з волосся, її контузило). Коли валився будинок, мамі з сестрою вдалося вискочити і добігти до бабусі, котра жила неподалік. А батько того ж не знав; думав, що вони в підвалі, що їх завалило…

І при таких обставинах мої рідні все-таки були впевнені, що в Бахмут приїхали всього на три дні.

Виїзд з Бахмута

– Одного дня зателефонував перевізник, який їздив у Дніпро, і сказав, що в перевезенні є черга, чекайте. Чотири дні чекання. Батьки вирішили зупинитися в якомусь селі побіля Дніпра, а я евакуаційним потягом далі. Куди їхати – не знала…

У Дніпрі на залізничному вокзалі людей море, голці ніде впасти. Якимось дивом «еменесники» мене спровадили в намет, де були матері з дітьми. Нам пощастило не потрапити в щільний натовп при посадці в потяг, бо, направду, затоптали б. Їхали довго-довго. Коли і де виходити, не знала… Дивлюсь – Хмельницький. У дорозі мені постійно телефонувала знайома, котра виїхала з Попасної ще 23 лютого 2022-го р. Тож казала, що вони в Тернопільській області, і щоби я їхала до них. На зупинках у потяг заходили волонтери, приносили нам їжу. Саме вони й сказали, що нам краще їхати до Тернополя. Там нас знову-таки нагодували волонтери, зустріла знайома і машиною привезла в Чортків. Ось так ми тут і опинилися.

Автор: Тетяна Лякуш

Облаштовуємо життя в Чорткові

– Чортківська міська рада поселила нас у гуртожитку медичного коледжу, де ми прожили місяць. Грошей у мене на той час не було, довелося позичати в знайомих, родини. З усім необхідним нам допомагала міська рада: продукти, засоби особистої гігієни. У соборі Петра і Павла нам давали одяг.

Прикро про таке говорити, але дехто з місцевих докоряв: чого я сюди приїхала, сиділа би там, боронила своє місто…

Одного дня пішла на базар, і тут – тривога. Нас там, у Попасній, ніхто не попереджав про небезпеку; ніякої тривоги, відразу – обстріли, ракети, бомбардування… А тут у часі тривоги життя триває безупинно; не бачила, щоби хтось (з базару) поспішав в укриття.

За кілька днів перебування в Чорткові я влаштувалася на роботу в косметичний салон. Сина брала з собою. Та якось сусідка (старшого віку жінка) запропонувала, що залюбки доглядатиме за малим, допоки я працюватиму.

Автор: з архіву Юлії Щепак

У червні ми почали отримувати фінансову допомогу як ВПО; синульку оформила в дитсадок. Але й в садку трапилися такі батьки, котрі казали мені, що не хочуть, аби мій син бавився з їхньою дитиною, бо він здебільшого розмовляє російською. Після чого моя дитина і в школу не хотіла йти, бо, як казав, там також будуть ображати і називати москалем. Так і було, на жаль. Одна дитина казала на нього «москаль» (бо її так навчив тато, який, до речі, знаю, ухиляється від мобілізації). Чи не образливо?! Як на мене, найбільшу шкоду роблять оті «диванні патріоти». Боюся, щоби мій син не замкнувся в собі від такого ставлення окремих до нього. Проте я дуже вдячна тим батькам і дітям, які нас підтримують і розуміють. У сина, на щастя, є друзі.

Спочатку ми спробували навчатися онлайн у нашій Попаснянській школі. Проте, як на мене, то не є нормальним навчанням для першокласника. Тому все-таки вступили до тутешнього ліцею № 7. Згодом у цьому ж ліцеї з’явилася вакансія на посаду фахівця з публічних закупівель, ось тут я і працюю.

У Чорткові ми живемо всією родиною. Батьки, сестра і бабуся приїхали сюди в проміжку більше місяця з часу мого перебування тут. Спочатку мої рідні проживали в «Домі милосердя».

Батьки також влаштувалися на роботу. Орендуємо будинок. На широку ногу, як кажуть, не живемо. Доводиться економити, бо і оренда, і комунальні послуги обходяться нам дуже дорого.

Що далі? Не знаю. Попасни нема, територія окупована, повертатися нікуди. Далі – життя покаже…

Тернопільські