«Наші молитви почули»: з полону повернувся 23-річний Назар Петрович з Теребовлянщини

07 травня 2025 р. 19:27

07 травня 2025 р. 19:27

Востаннє з родиною бачився напередодні повномасштабного вторгнення — тоді контрактник Назар приїжджав на весілля до сестри. У серпні 2022-го він потрапив у полон в Новій Каховці. Відтоді рідні бачили сина і брата лише один раз — на відео російського телеграм-каналу. Через що пройшов — не питають. Але дякують Богові, що живий і повернувся.

«Ми плакали всі. Сльози течуть, руки трусяться, самі собі не вірили, що брат повернувся. Бо скільки було обмінів — і нічого. Майже три роки ні звістки, ні згадки, жодної інформації у групах, де військовополонені, — Наталю Манчуленко з с. Лошнів, що у колишньому Теребовлянському районі, переповнюють емоції. 6 травня з ворожого полону звільнили її 23-річного брата. — Це був один з найщасливіших днів у моєму житті. Плачу так, що надвір вийти не можу. Тепер це сльози радості…»

Вже навіть сміється…

Назар Петрович народився 31 березня 2002 року у с. Лошнів. Тут навчався і проживав. Звідти пішов на строкову службу, а згодом підписав контракт з однією з частин. Влітку 2022 року потрапив в полон.
Про те, що військового звільнили і він вже в Україні, підтвердила «20 хвилин» 6 травня староста села Ольга Мазур.

— Емоції переповнюють, хочеться плакати, — каже Ольга Мазур. — Радість дуже велика для кожного з нас, односельців. Я вже зідзвонювалась з його сестрою, вона каже, брат є у списках. Їй вже дзвонили з координаційного штабу, сказали чекати, що Назар передзвонить. Ми всі чекаємо бодай якоїсь інформації. Наші спільні молитви були почуті.

Сестра Назара Наталія Манчуленко розповіла журналістці, що з братом спілкувалася вже двічі. І не може повірити та прийти до тями, що Назара таки дочекалися, він вдома. Поки на реабілітації. Перша розмова ввечері 6 травня, була дуже короткою. Вже наступного ранку Назар передзвонив, розповідав, що милується краєвидами і природою у реабілітаційному центрі, де зараз перебуває.

— Нині довго говорили, десь з півгодини. Каже, що сидить у дворі центру і милується природою, що вона казкова. Дуже скучив за цим, — розповіла пані Наталя. — Він вже веселіший, навіть трохи сміявся. А я вже збираюсь в дорогу, до нього. Тільки б дозволили.

Перше, що запитав — як мама

Брат завжди обожнював солодке. Наталя каже, спекла б його люблений торт «Наполеон» і купила би купу смаколиків, але поки що не можна — після такого харчування у полоні, через яке дуже сильно схуд, все потрібно контролювати. Але, запевняє жінка, обов’язково напече солодощів, коли брат буде вдома і частуватиме ними досхочу.

— Перше, що Назар запитав — як мама, — згадує пані Наталя. — Цікавився, як наша сестра і чи живий дядько Микола. Це рідний брат мами, і коли Назар потрапив у полон, той служив у морській піхоті. Рік тому він вже звільнився, тому все добре. Тепер Назара дочекалися, ще й дочекаюся свого чоловіка, який теж зараз служить.

Після закінчення строкової служби Назар Петрович підписав контракт із частиною, що дислокується в Мукачеві. Був помічником гранатометника. Напередодні повномасштабного вторгнення приїжджав додому — на весілля до сестри Наталі. Але за кілька днів повернувся на службу, де його застала повномасштабна війна. Де саме перебував, — рідним не казав, щоб не хвилювалися. Часом дзвонив, але частіше писав повідомлення.

Три роки пошуків і невідомості

Про те, що у серпні 2022 року потрапив у ворожий полон, рідні дізналися з російського телеграм-каналу, коли побачили відео його допиту. Він там сидів, говорив всі дані, ким був. Розказував, як потрапив полон. А рідним від побаченого серце краялося.

— Після цього ми одразу повідомили координаційний штаб у Тернополі. Потім мама їздила здавати ДНК, написали заяву у поліцію, — згадує Наталя Манчуленко. — Потім були на зібранні з представниками Червоного хреста в ОВА. Абсолютно нічого не знали, де брат. Але я часто писала йому листи. Це мені порадили на зібранні, в Інтернеті є схема, як це робити правильно. Послання перевіряють, чи нема там нічого зайвого, і передають на російську сторону. Брат казав, що жодного не отримав.

Все, що знали про Назара, що в 2024 році був в колонії в Ростовській області. Про це дізналися з кабінету військовополоненого. Більше — жодної інформації. Навіть звільнені з полону односельці показували фото Назара вчорашнім бранцям кремля, шукали, але жодного разу його ніхто не впізнав. Інформації не було жодної, і від цього просто опускалися руки. Але чекали і вірили, що обов’язково повернеться. Чекала вся велика родина — у Назара є мама, дві старших сестри і ще двоє рідних по мамі. Після смерті батька мама має другу родину, де двоє дітей.

Нарешті це сльози радості…

— Як ми пережили це все — досі не розумію, — жінка гірко плаче. — Це важко. Дуже важко. Оця невідомість… Сідаєш за стіл, коли збирається родина, і думаєш, мовляв, ти тут їси смаколики, а він там, бідний, голодує. Може катують чи знущаються. Це нестерпно… Головне знали, що він живий. Є випадки, коли люди взагалі не знають, де їхні рідні.

Напередодні в Дію прийшло сповіщення, що брат на обміні, потім інформацію підтвердили в координаційному штабі. Невдовзі подзвонила жінка, яка служить з Назаром в одній військовій частині. Вона підтвердила: Назара обміняли, і вона вже його бачила.

— Ми всі плакали, — жінка зупинила розмову і намагається опанувати себе. — Це словами не передати. У 20 років Назар потрапив у полон. У 23 вийшов. Головне, що він на рідній землі. Я ще поки нічого в нього не розпитую. Коли зустрінемося — може що й розкаже. Поки він із захопленням розповідає, що в центрі, куди їх направили, дуже смачно поїв і насолоджується красою навколо. Ще буде проходити обстеження і лікування. Головне — живий і вдома.

Жінка радить тим, котрі чекають повернення рідних, ніколи не зневірятися. Щиро вірити, що вони повернуться. Чекати, обов’язково чекати! Переконує, що полонені все відчувають на відстані і це їм вселяє віру, що невдовзі обіймуть рідних.

Наразі родина приймає вітання — люди дзвонять звідусіль і вітають з поверненням Назара додому. За нього дуже багато молилися і підтримували сім’ю. Тепер всі радіють. Часто й плачуть — але нарешті це сльози радості…

Тернопільські