Галина Барчишак із Чортківщини: «Чужих дітей немає, вони всі – наші»

11 травня 2025 р. 10:02

11 травня 2025 р. 10:02

Так ствердно засвідчує мати і господиня Будинку сімейного типу, що діє у селі Палашівка Чортківського району.

Наближається свято Матері, яке щорічно відзначаємо у другу неділю травня. Тож ми, журналісти Чортків.City, вирішили розповісти вам, шановні читачі, про неймовірно велику дружню родину сімейства Барчишаків, яке ось уже 18 років опікується дітьми, на долю яких (у різному віці) випали нелегкі випробування.

У вересні 2007 року відбулося урочисте відкриття Будинку сімейного типу. Тоді подружжя Галини та Михайла Барчишаків взяло на виховання дев’ятеро дітей. У затишному будинку віднайшли батьківську любов і ласку Іринка, Андрійко, Ромчик, Олежик, Максимко, Дмитрик, Оленка, Алінка, Сашко. У когось із них батьки рано відійшли в засвіт, а хтось з певних причин був позбавлений батьківського піклування. Та, на щастя, такі необхідні любов, ласку, турботу і гідне виховання діти сповна отримують у колі прийомних батьків.

За 18 років не одній дитині Галина та Михайло дали, як-то кажуть, добру путівку в самостійне життя. І зараз у будинку гамірно від дитячого лепету. Дітвора, наче жовтороті пташеня, злітається до гнізда під мамине та батькове крила. До старших не так давно приєдналося ще п’ятеро: одна дівчинка і четверо хлопчаків. Вікова категорія всіх вихованців на часі від 12-ти до 21-го року.

Звертаючи увагу на підлітковий вік, запитую в пані Галини:

– Як відомо з психологічної точки зору, 12 – 14 років – це перехідний вік у дітей, доволі складний щодо формування характеру, самовизначеності та, скажімо, приборкання норову (здебільшого егоїстичного). Як з цим впоратися без негативних наслідків і без шкоди для дітей?

– Ой, здається, кожен рік – перехідний ( усміхається, та за її усмішкою вбачається певне відчуття прикрості – авт. ). На все свій час, – продовжує Галина. – Навіть добре, лагідне слово не відразу торкає свідомість дитини, котра до цього часу не знала батьківської турботи. Тому слід набиратися терпіння, любов і доброта завжди перемагають.

Автор: з архіву сімейства Барчишаків

– По досягненні якого віку вони покидають ваш родинний дім?

– У 18 років, при умові якщо не вступає до вузу. Якщо ж продовжує навчатися, то до 23-х років. Наприклад, нашому Володі вже 21, але він студент, здобуває вищу освіту, тож із нами буде до закінчення вишу.

– То Ви у нас Мати-героїня, пані Галино!

– Та ні. Таке звання присвоюють лише багатодітним матерям, які власне народили, а не лише виховали. Куди ж мені до «героїні»… ( Сміється ). У мене рідних по крові лише дві донечки. А те, що ми з чоловіком уже стількох взяли під опіку, виховали і виховуємо, то в нашій державі це не вважається чимось надзвичайним – героїчним. Ми у статусі просто батьків-вихователів.

Автор: з архіву сімейства Барчишаків

– Галино, знаю, що гроші, які додатково отримують діти (наприклад, пенсію по втраті годувальника), Ви стараєтеся, так би мовити, складати на купку для майбутнього дитини.

– Ну, так. Відкладали на банківський рахунок і Олегові з Романом (вони рідні брати), й Ірині. Ось Сашкові за ті складені кошти купили будинок, у якому він уже сам собі господар (11 травня йому виповниться 23). Адже не лише про сьогодення, а й про подальше життя кожної дитини треба подбати. А Сашко у нас, направду, золота дитина. Він і нашій бабуні Олесі допомагає у волонтерстві. Нещодавно, знаєте, долучився до виготовлення клямбрів нашим воїнам на фронт. Загалом усі діти хороші. Поганих дітей не буває, все залежить від виховання. Хоча трапляються певні непорозуміння; проявляються і впертість дитяча, і небажання слухатися… Та, повторю, на все свій час. Нема застосування, як кажуть, кнута і пряника. Ні! До кожної дитини потрібен особливий індивідуальний підхід – лише добром.

– Діти до Вас як звертаються?

– Називають – мама, тато. Лише двоє хлопчиків, які нещодавно увійшли в наш дім, звертаються по імені й по-батькові. Для старших, у котрих уже й свої сім’ї створені, ми так і залишаємося – мамою і татом. А для когось ми вже навіть бабуся й дідусь, бо маємо поповнення ( усміхається втішно ).

Ось Роману нашому – 28. На жаль, важка втрата – овдовів недавно. У нього – семирічна донечка. А Олег (його брат) – в ЗСУ; добровільно пішов на фронт ще до повномасштабної війни. Йому – 26 років. Зараз Олег на реабілітації після поранення. Андрієві – 28 років. Усі діти навідуються до нас, не забувають. Дехто з них аж тепер, коли, як мовиться, пішли на свій хліб, шкодує, що частенько був неслухняним, не прислухався до наших порад. У дитинстві вони майже всі прагнуть якнайшвидшої незалежності. А мудрість же приходить з досвідом, з роками. От і дякують тепер за виховання.

Автор: з архіву сімейства Барчишаків

– Пані Галино, як діти сприймають ту зміну обставин, коли вперше приходять у Вашу сім’ю?

– Спочатку, так би мовити, приглядаються, дізнаються що і як, наче вивчають кожного з нас, проявляючи свій характер. Згодом помалу звикають. Адже вони приходять з різних середовищ, і нове місце перебування деколи може викликати у них певний острах. Тому кожне слово, кожну дію до них треба використовувати з обережністю, добре обдумуючи, аби не нашкодити дитині. Лише м’якість і лагідність спонукають до прихильності. Хоча й лояльної вимогливості по справедливості ніхто не відміняв. З досвіду знаю, що будь-яку норовливість, будь-який негатив можна побороти лише добром і тільки добром. Кожна любляча мама ніколи не образить дитини, якою б збитошною вона не була. А вони всі – мої, наші діти. Такий радісний трепіт охоплює, коли підбігають, щоби обійняти тебе зі словами: моя мамуся. Здебільшого такі «обіймашки» влаштовують молодші: Настуня (до нас прийшла 5 років тому), Стас (уже 7 років з нами). І традиційне «Добраніч» перед сном. Молодші самі приходять, щоби побажати спокійної ночі, до старших я заходжу.

Автор: з архіву сімейства Барчишаків

– Дітвора допомагає по господарстві?

– Звісно ж! кожен у своїй кімнаті підтримує порядок. Хлопці допомагають батькові поратися на городі, дівчатка клопочуться зі мною в кухні. Традиційно збираємося великим сімейством за святковим столом: у Святвечір, на Різдво, на Великдень, у дні народження. В гості приходять і вже дорослі наші вихованці зі своїми сім’ями.

– А які улюблені страви у дітей?

– Ой, вареники, пельмені, деруни, котлети їли би щодня ( сміється ). Ось Настя попросила навчити її крутити голубці, бо дуже вони їй смакують. Тепер залюбки мені в цьому допомагає. До речі, у нас є графік чергування по кухні. Тож посуд миють всі почергово. Також – прибирання загальних приміщень у домі. Привчаємо до праці, бо без неї в самостійному житті – ніяк.

– Чи є у дітей якісь хобі? Чим займаються у вільний час?

– Звичайно ж є. Сашко, наприклад, любить вишивати. ( Нагадаємо, парубку 23 роки – авт. ) Разом із бабусею вишивав рушники хлопцям на фронт. Дівчатка захоплюються малюванням (зараз популярні оті цифрові картини, мозаїчні). Власним прикладом ми з чоловіком стараємося прививати шанобливе ставлення до сімейних цінностей. Адже ми все робимо разом. Михайло (чоловік) у нас на всі руки майстер, він і вареники ліпить, і пляцки допомагає пекти, і різну консервацію заготовлює на зиму. Ми не ділимо роботу на жіночу й чоловічу, так і дітей вчимо: в усьому один одному допомагати.

– У житті по-різному буває: і добре, і зле, і нелегкі випробування. Що спонукало Вас з чоловіком до прийняття такого важливого і дуже відповідального рішення – створити Будинок сімейного типу? Скільки Вам на той час було років?

– Мені – 31 рік, Михайлові – 39; нашій Надійці – 4 рочки, а Софійка тоді лише народилася. Знаєте, як кажуть: твори добро і тобі воздасться. Хотілося ділитися теплом свого серця не лише з рідними дітьми, а й з тими, хто з певних причин був обділений чи зовсім не отримав батьківського тепла. Ось так з Божою поміччю й опікуємося дітьми вже 18 років.

Автор: з архіву сімейства Барчишаків

– Не шкодуєте, що саме таке рішення прийняли?

– Зовсім ні! Й на мить такої думки не було. Навпаки – щасливі: стільком дітям ми стали мамою і татом! Словами не передати величності ймення «Мама». Та ще й коли воно звучить з уст не по крові (якщо можна так сказати) рідної дитини, то зворушливість проймає до глибини душі.

Наприкінці не хочеться ставити крапку, лише – … Адже рід людський продовжує саме вона – Мама. Тож бережімо своїх матусь, намагаймося не спричиняти їм болю, бо так любити, як любить Мама, – ніхто не вміє. Щастя й добра вам, Берегині сімейного затишку!

Тернопільські