Маргарита Вербіцька: “Перекладати і захищати”

15 травня 2025 р. 22:19

15 травня 2025 р. 22:19

Цього разу я зустрівся із юною спортсменкою, старанності якої й наполегливості у досягненні спортивних результатів можуть позаздрити й дорослі. Але не спортом єдиним живуть люди, тож я вирішив поспілкуватися із нею не лише як зі спортсменкою, але й як із звичайною дівчинкою. Тим більше, що вона виявилася цікавою співрозмовницею.

– Юна леді, для початку скажіть, будь ласка, як до вас звертатися, а потім трішки розкажіть про себе.

– Мені подобається, коли мене називають Марго. Мені 12 років, я народилася і проживаю у селі Гаї Шевченківські, а навчаюся в одній із тернопільських шкіл.

– Карате, на мою думку, – начебто не зовсім дівчачий вид спорту. Чому ви обрали саме його? Де тренуєтесь?

– Щодо «недівчачості» карате – це ваша суб’єктивна думка. Я так не вважаю. А з чого все почалося, розповім. Одного разу на спільній «сімейній нараді» було вирішено, що я вже достатньо підросла, і мені потрібне якесь хобі (усміхається). Мама запропонувала танці. Я ж не вважала їх чимось близьким до душі, тому «протанцювала» лише один день. Натомість заявила, що хочу займатися спортом, і попросила записати мене на карате. Ніхто не заперечував. Чому я прийняла саме таке рішення? Та тому, що карате – це не лише фізичний, але й духовний розвиток. А ще воно дозволяє постояти за себе, коли це потрібно.

Кіокушин-кан (у перекладі з японської означає «спілка шукачів єдиної істини») вважається одним з найжорстокіших  і найскладніших стилів карате, який був створений Масутацу Оямою на противагу безконтактним школам і самому принципу «карате без контакту».

Тернопільська школа карате існує з 1989 року. Її засновником був нині, на жаль, покійний Віталій Богданович Кушнірик. Моя сенсей Тетяна Богданівна Чубата – гідний приклад для наслідування. Вона не раз завойовувала титул чемпіона України, а на чемпіонаті Європи в 2008 році зайняла 4 місце.

– І яких висот у карате ви вже досягли?

– Особисто для мене важливим є те, що карате допомогло мені сформуватися із сором’язливої дівчинки у впевнену в собі особистість. Звісно, буває важко, часто навіть дуже боляче. Іноді ледь стримую сльози, щоб не розплакатися. Але я не з плаксивих, та й не можу собі дозволити сліз, щоб мене вважали рівною собі. Бо на тренуваннях моїми суперниками є лише хлопчики. Це дозволяється правилами, а от на змаганнях дівчатка б’ються лише з дівчатками.

Донедавна я володіла білим поясом, але успішно склала іспит на право замінити на оранжевий, що мовою карате означає «народження».

У моєму спортивному арсеналі кілька кубків, медалей і грамот, зокрема, за друге місце у турнірі «Перше татамі» (2023), за третє місце у Відкритому чемпіонаті «КДЮСШ №1» ТМР з кіокушиш-кан в розділі куміте», за третє місце на ХY Всеукраїнському турнірі пам’яті Віталія Кушнірика, за третє місце у Всеукраїнському турнірі з кіокушин-кан карате «Кубок Незламних», за перше місце  у Відкритому чемпіонаті «КДЮСШ №1» і ТМР з кіокушин-кан карате в розділі ката. За підсумками навчання неодноразово отримувала сертифікати.

А мрію, звісно ж, про чорний пояс.

– Ви так багато і з таким захопленням можете говорити про карате, що складається враження, наче у вас немає інших інтересів. Це правда?

– Звісно, ні. Я, наприклад, дуже люблю подорожувати. Свого часу з батьками побувала у більшості країн Європи. Можливо, саме тому, зацікавилася вивченням іноземних мов. Поки що вивчаю польську, англійську та японську (знову ж таки, завдяки карате – усміхається). З часом планую перейти на корейську, бо мені дуже подобаються корейські пісні. Дуже люблю тварин. У нас вдома живуть собака й кіт. Я їм постійно набридаю своїми спробами дресирування. Якщо собака трохи піддається і вже вивчив кілька команд, то кіт надто незалежний і впертий (сміється).

Колись пробувала писати вірші, але чомусь вирішила, що це не дуже престижно, тому моє римування тривало недовго.

Мій брат професійно займається шахами. Часто я складаю йому компанію як аматорка. Звісно, що майже завжди він у мене виграє, але каже, що іноді я роблю настільки нестандартні й неочікувані ходи, чим заставляю його надовго задуматися (усміхається).

– А як щодо навчання?

– Я не відмінниця, але вчуся добре. Більшу схильність маю до гуманітарних наук. Напевно, це передалося генетично від бабусі, яка у мене є філологом.

(До речі, я сам зауважив, що мова дівчинки дуже чиста і літературна – авт.).

– На особисте життя часу не бракує?

– У мене є хлопець, але це надто приватна тема, аби про таке спілкуватися зі сторонніми.

– Чи маєте уже якісь плани на доросле життя? Якщо так, то чи є в них місце для спорту?

– Звісно, що плани є. Іноземні мови я вивчаю не просто так, та тому, що хочу стати професійним перекладачем. А карате, мабуть, допоможе мені не лише перекладати мого керівника, а й захищати його від потенційних нападів. Можливо, я стану перекладачем-охоронцем (сміється).

Тернопільські