З першого класу я виростав у школі-інтернаті. З 13-ти років мене взяла до себе прийомна сім’я. Коли виповнилося 18-ть, мені принесли повістку і я пішов служити строкову службу. У 2020-му підписав контракт на три роки. Служив спочатку в Бережанах біля дому, а в 2023-му перевівся у «Десятку»… – розповів про себе військовий.

Приблизно четверта година ранку почався штурм наших позицій. Видимість була нульова. З «еспешки» подали команду, що на нас сунуть. Їх було дуже багато і підкрались дуже близько. Зав’язався бій. У тумані зазвучало все: гранати, автомати, кулемети. Хлопці, які прийняли бій першими, не втримали позицій. Противник заскочив в окоп. В окопі дим, туман, вогонь, крики. Кому помагати, куди стріляти? Хто кричить? Уже годі було розібрати, де свій, а де не свій.

Бліндаж був близько. Я йому там перемотав руку, лице, ми перезарядили автомати. Небагато, але трошки часу пройшло. Я з бліндажа виходжу першим, і по мені з автомата починають стріляти. Кулі над головою пролетіли. Я назад у бліндаж. Кажу: хлопці, по мені стріляють. А двоє хлопців, які були зі мною в бліндажі заспокоюють: не переживай, то просто «нерозбериха», хто по кому стріляє, зараз все вляжеться. Але тут за мною залітає граната. Ну, все зрозуміло – то не наші кидають.

Не знаю, це якесь чудо було, що нас не поранило і балон не розірвався. У бліндажі дихати було нічим, нічого не було видно. Тут один заходить і присвітив ліхтариком. Побачив нашого пораненого і – «о, ти єщьо живой? я думал, ви уже всє здохлі» – були перші його слова. – «Сколька вас?» – «Троє». – «Єслі хатітє жить, дєлайтє всьо, что по камандє».

Про те, що я був безвісті зниклим, мені розповіли батьки вже після звільнення. Я сам цього не знав. Біля двох місяців нічого не знала про мене моя родина. «Русаки» виклали оте відео, тоді вже й батьки дізналися, що я в полоні.

Перший рік я навіть мало думав про дім. Нам наговорювали, що не скоро відпустять і триматимуть до кінця війни. У якісь моменти я навіть повірив їм. Але зі мною був товариш, і ми підтримували одне одного: все ж буде нормально! обміни відбуваються! все буде добре! Не падати духом!

Я відчув шалений спалах емоцій. Такий був щасливий в піднесенні, що просто не знаю, як пояснити отой момент щастя: я на свободі, вже вдома. Коли дали мені телефон, подзвонив прийомному батькові. Його номер телефону в полоні я постійно собі повторював, щоб не забути на всякий випадок. Він спочатку не впізнав мене. Спочатку: «А це хто?». – «Та я, син твій!» – «Олежику! Ти?! Я щасливий, що ти повернувся! – «Так, тату! Я вже на волі! Дякую, що переживали за мене і я не випав зі списку на обмін»…

Одружитися? Ну це само собою. Мені скоро 24! Треба щось думати, – посміхається Олег.