Кинули у бліндаж 5 гранат: військовий з Тернопільщини розповів, як потрапив у російський полон (фото)

09 червня 2025 р. 11:19

09 червня 2025 р. 11:19

Позаду два роки в тюремних казематах, в яких окупанти утримують українських військових.

Він пізнав, що таке страх, коли ворог суне окопом до самісінького бліндажу. Він знає, що таке справжнє щастя, коли знову вдома на вільній землі. А йому лиш 23.

Кілька днів тому Олег приїхав у рідне село на Тернопільщину, де його зустріли любов та підтримка близьких.

Найстрашніше, що довелося пережити, звісно, не зітреться з його пам'яті, але незламний дух українського воїна дає йому сили йти далі та будувати нове життя, сповнене надій і планів.

Як потрапив у полон, що допомагало триматися в невідомості та які спогади про пережиті жахи війни він несе в собі – про це хлопець поділився з нами. Його історія — це свідчення незламності духу та віри в Україну, що б’ються в серці навіть у найважчі моменти.

Олег Семчишин виріс в невеликому селі на Бережанщині. Його виховувала прийомна сім’я, де став рідніший рідного. Відразу після повноліття пішов служити у Збройні сили України.

– З першого класу я виростав у школі-інтернаті. З 13-ти років мене взяла до себе прийомна сім’я. Коли виповнилося 18-ть, мені принесли повістку і я пішов служити строкову службу. У 2020-му підписав контракт на три роки. Служив спочатку в Бережанах біля дому, а в 2023-му перевівся у «Десятку»… – розповів про себе військовий .

Літо того ж року. Донецький напрямок. Йшли інтенсивні бої. Над ранок 16 липня поле вкрив густий туман. Під прикриттям туману противник пішов у наступ.

– Приблизно четверта година ранку почався штурм наших позицій. Видимість була нульова. З «еспешки» подали команду, що на нас сунуть. Їх було дуже багато і підкрались дуже близько. Зав’язався бій. У тумані зазвучало все: гранати, автомати, кулемети. Хлопці, які прийняли бій першими, не втримали позицій. Противник заскочив в окоп. В окопі дим, туман, вогонь, крики. Кому помагати, куди стріляти? Хто кричить? Уже годі було розібрати, де свій, а де не свій.

Поруч Олега поранили побратима. Він відтягнув пораненого у бліндаж і надавав медичну допомогу.

– Бліндаж був близько. Я йому там перемотав руку, лице, ми перезарядили автомати. Небагато, але трошки часу пройшло. Я з бліндажа виходжу першим, і по мені з автомата починають стріляти. Кулі над головою пролетіли. Я назад у бліндаж. Кажу: хлопці, по мені стріляють. А двоє хлопців, які були зі мною в бліндажі заспокоюють: не переживай, то просто «нерозбериха», хто по кому стріляє, зараз все вляжеться. Але тут за мною залітає граната. Ну, все зрозуміло – то не наші кидають.

Як згадує молодий військовий, у бліндаж залетіло одна за другою пʼять гранат. Троє українських бійців зібралися у самому кінці бліндажу так, що зуміли прикритися від уламків. Жодна граната їх не зачепила. Пощастило також з тим, що не розірвався газовий балон, який стояв у бліндажі.

– Не знаю, це якесь чудо було, що нас не поранило і балон не розірвався. У бліндажі дихати було нічим, нічого не було видно. Тут один заходить і присвітив ліхтариком. Побачив нашого пораненого і – «о, ти єщьо живой? я думал, ви уже всє здохлі» – були перші його слова. – «Сколька вас?» - «Троє». – «Єслі хатітє жить, дєлайтє всьо, что по камандє».

Троє хлопців вийшли по одному з піднятими руками. Окупанти їх звʼязали під насмішки і повезли в сторону Луганська.

Довгий час Олег вважався безвісті зниклим. Про його долю не знав ніхто, до того моменту, коли рускі не виклали в мережу відео допиту.

– Про те, що я був безвісті зниклим, мені розповіли батьки вже після звільнення. Я сам цього не знав. Біля двох місяців нічого не знала про мене моя родина. «Русаки» виклали оте відео, тоді вже й батьки дізналися, що я в полоні.

Хлопця тримали в одному СІЗО в Луганську, потім перевели в інше. На четвертий місяць полону перевезли етапом у зону в окупованому Довжанську в Луганській області.

– Перший рік я навіть мало думав про дім. Нам наговорювали, що не скоро відпустять і триматимуть до кінця війни. У якісь моменти я навіть повірив їм. Але зі мною був товариш, і ми підтримували одне одного: все ж буде нормально! обміни відбуваються! все буде добре! Не падати духом!

Два роки хлопці трималися. Не падали духом. Вірили…

5 травня 2025-го Олег запам’ятає назавжди. Це було щось схоже на ейфорію, на шалений вибух щастя. На відчуття, яких не передати, коли повертаєшся звільненим з неволі. Синьо-жовтий прапор на плечах, навколо вільна Україна. Хочеться обняти всю рідну землю, дихаєш глибоко, бо насолоджуєшся волею.

– Я відчув шалений спалах емоцій. Такий був щасливий в піднесенні, що просто не знаю, як пояснити отой момент щастя: я на свободі, вже вдома. Коли дали мені телефон, подзвонив прийомному батькові. Його номер телефону в полоні я постійно собі повторював, щоб не забути на всякий випадок. Він спочатку не впізнав мене. Спочатку: «А це хто?». – «Та я, син твій!» – «Олежику! Ти?! Я щасливий, що ти повернувся! – «Так, тату! Я вже на волі! Дякую, що переживали за мене і я не випав зі списку на обмін»…

Отож, хлопець вже зараз вдома у рідному селі. Під час проходження лікування після полону його провідували побратими з мотопіхотного батальйону 10 ОГШБр «Едельвейс». На Бережанщині зустрічали чи не всім селом. Про повернення Олега додому та зустріч з бійцем-«едельвейсом» навіть повідомляла Бережанська міська рада.

Зараз хлопець ще не знає, чим далі займатиметься. Мріє про свою власну сімʼю. Мріє всім тим, чим наповнений мріями молодий козак.

– Одружитися? Ну це само собою. Мені скоро 24! Треба щось думати, – посміхається Олег.

Тернопільські