84-ті роковини Чортківсько-Уманської трагедії: молилися за упокій невинно убієнних «енкаведистами»

08 липня 2025 р. 15:43

08 липня 2025 р. 15:43

Минулої середи, 2-го липня, в каплиці, що на території Чортківської установи виконання покарань № 26, відбувся поминальний молебень за упокоєння душ людей, які загинули мученицькою смертю від рук НКВС.

Спільну молитву складали священнослужителі греко-католицьких парафій, сестри Пресвятої Родини УГКЦ, отець Сворад разом із сестрами-домініканками, представники молодіжної організації «Пласт», адміністрація Чортківської УВП і особи, які відбувають покарання.

Ми, нащадки минувшини – покоління сьогодення, не маємо права забути ці найтрагічніші події, що найжорстокішими методами вчиняла радянська влада руками нелюдів-«енкаведистів» наприкінці червня, початку липня 1941 року на теренах нашого краю: масові арешти та вбивства інтелігенції, духовенства Чортківщини.

Сторінки кров’ю залитої історії в своїх розповідях гортали отці Володимир Заболотний, капелан Роман Гарасимів і начальник установи, полковник внутрішньої служби Ігор Драбик.

Згадаймо і пам’ятаймо:

У 1941 році Чортковом прокотилися масові арешти (без жодних пояснень та причин) місцевої інтелігенції: викладачів гімназії, правників, лікарів, громадських активістів. Безслідно зникло близько 100 мешканців міста. Заарештованих було близько 1800 осіб, з них 954 особи етапували в Умань (пішою ходою, без води та їжі, під посиленим конвоєм із собаками; у дорозі було страчено майже двісті осіб; лише одинадцятьом вдалося втекти, серед них – Омелян Чернега); решта замордували в Чортківській тюрмі. Родинам ув’язнених не давали жодної звістки; поширилися чутки про розпочату «енкаведистами» розправу над полоненими. 1-го липня з тюремних воріт вивели під конвоєм довжелезну колону бранців і погнали у невідомому напрямку, а з тюремних підвалів почали долинати постріли. Щоб приглушити крики і стогін катованих людей, на подвір’ї в’язниці загони НКВС цілодобово підтримували роботу потужних дизельних двигунів.

2-го липня, вночі, оперативники НКВС влаштували кривавий погром у приміщенні домініканського монастиря і підпалили його. Зранку на березі річки Серет були знайдені тіла священників і монахів.

3-го липня в Чортків увійшли підрозділи Вермахту. Браму тюрми-катівні відкрили німці. Місцевих євреїв звинуватили у допомозі радянській владі та змусили виносити спотворені тіла жертв (на ідентифікацію дали лише одну добу). З 800 трупів упізнані були одиниці. Тіла були настільки спотворені катуванням і дією вапняного розчину, яким на подвір’ї в’язниці заливали рови з тілами, що впізнати було неможливо. Лише за довгими русявими косами (таких не мав ніхто в окрузі) впізнали доньку чортківського адвоката Надію Юрчинську. Тих же євреїв змусили викопати братську могилу на місцевому цвинтарі і схоронити всіх жертв.

На превеликий жаль, багато чого безвісти кануло у вічність, безслідно стерто з архівів. Та пам’ять розповідей очевидців дає нам можливість зануритися в уявлення (хоч жорстокість «совєтських» бузувірів, до слова – як тодішніх, так і теперішніх московитів, не вкладається навіть в найменше усвідомлення) тих кривавих подій та осмислити жертовність народу українського задля вольної волі України.

Отець Володимир провів паралель між минувшиною та сьогоденням: «Пройшли десятки років, а сатрап один і той самий. Кожен час має свої виклики, випробування. Як бачимо, нічого не змінилося: й сьогодні той же ворог у різний спосіб хоче знищити українську націю. Коли ми починали будувати цю капличку, тодішня влада говорила, що не треба ворушити історію, згадувати деталі трагедії…

Автор: Тетяна Лякуш

Ніхто й подумати не міг, що той «руський мір» нікуди не подівся, що він і далі знищуватиме українців, бо, бач, ми розмовляємо не тією мовою, як вони, не так живемо… У той страшний день (84 роки тому) на упізнання рідних, знайомих до брами тюрми прийшли й мої мама з татом.

Біда в тому, що хтось вважає, що він може вершити долі інших. Ось і порівнюємо: Чортківсько-Уманська трагедія і знищення людей в Бучі при повномасштабному вторгненні росії в Україну… Багато людей не хоче вчитися на уроках кривавої історії, не хоче задуматися, чому так живем, задля чого гинув і гине цвіт нації української».

Начальник установи Ігор Драбик у короткому екскурсі розповів про заснування Чортківської тюрми і загалом – деякі деталі тодішньої трагедії та про утримання в’язнів у роки «совєтів». Окрім того, порадив юним «пластунам» переглянути художній фільм «Вишневі ночі» (в центрі сюжету – історія лейтенанта НКВС і зв’язкової УПА, відомої як «Калина»). Зйомки фільму, в якому, до речі, в юнацькі роки знявся і наш о. Володимир Заболотний, відбувалися в Чорткові. Акцентував присутнім увагу й на невеличкій книжечці (дослідницька робота Р.Новоженця) «Де нащадки катів мого народу?» – факти з життя української патріотки, старшої розвідниці СБ Чортківського Проводу ОУН (уродженки м. Копичинці) Ольги Гуцал.

Капелан Роман Гарасимів подарував пану полковникові книжку про історію відродження пенітенціарного душпастирства УГКЦ «Я піду туди, куди ніхто не хоче».

Відтак присутні мали змогу спуститися в підвальне приміщення УВП, зазирнути в одну з камер, де «енкаведисти» піддавали жорстоким тортурам безневинних людей. І уявити важко: в камері площею 12 метрів квадратних утримували 40 ув’язнених!..

У тому приміщенні, в стінах якого закарбувався біль стражденних поневолених, священники відправили заупокійне богослужіння.

Слід сказати, юні «пластуни» вперше мали змогу побувати в Чортківській УВП № 26. Як пояснила Наталія Горяча (наставниця «пластунів»): «Ми маємо безпосередню причетність «Пласту» до цієї пам’ятної історичної події, адже в Уманському етапі був і останній зв’язковий куреня ім. Івана Богуна число 21, який діяв при нашій Чортківській гімназії ім. М.Шашкевича, – педагог Михайло Марковський».

Учасники цієї знакової події ділилися враженнями від почутого й побаченого, висловлюючи загальну думку: «Хресна дорога України, на превеликий жаль, продовжується. І ми, нащадки волелюбних борців за незалежність Батьківщини, повинні, окрім того, що берегти історію нашої нації, гідно виконувати перед Богом і людьми свої обов’язки там, де ми є».

Тернопільські