Усе життя – в райспоживспілці: майже шість десятиліть працює продавчинею жінка на Чортківщині

09 липня 2025 р. 17:12

09 липня 2025 р. 17:12

Як відомо, для отримання пенсії у нашій країні необхідно мати не менше тридцяти років страхового стажу. У Стефанії МАТВІЇВ (на знімку вгорі зліва) з Базара його вистачить на двох. Уявіть собі: 76-річна жінка, якій з вигляду ніяк стільки не даси, з 1968 року (57 років!) і по сьогоднішній день трудиться в системі районного споживчого товариства. «Справжня гордість і ветеран нашого колективу», – мовить про неї директор Чортківського райСТ Іван Заболотний. Напередодні професійного свята – Дня кооперації, яке щорічно припадає на першу суботу липня, ми побували в гостях у Стефанії Дмитрівни, звісно, на робочому місці – у сільському маркеті ТеКо, там, де вона неодмінно буває кожного дня. Аби більше дізнатись, що «тримає» жінку більш як пів віку у цій нелегкій і відповідальній професії.

– Ми навіть дещо ображалися на вас, газетярів, що постійно нас обминали. Раніше ви часто навідувалися в село: то до школи заїжджали, то в садочок чи ще кудись, а магазин чомусь завжди обходили стороною, – мовить чи то жартома, чи всерйоз завідуюча маркетом Ганна Василівна Нагаєвська (на знімку справа) . У неї теж чималий досвід роботи в системі споживчого товариства – 40 літ. Починала ще офіціанткою в їдальні, потім була на посуді, працювала кухарем, нарешті завідувачем, а коли заклад харчування закрили, перейшла в магазин.

Автор: Любомир Габруський

Зрештою, думаємо про себе, вийшло на добре, адже не мала б такої цінності сьогоднішня наша публікація. Тож запитуємо головну героїню нашої оповіді, як вона – донька простих селян-колгоспників, потрапила в торгівлю?

– Я – родом із цього села. Закінчивши місцеву восьмирічку, продовжила здобувати середню освіту у першій міській школі, – починає розповідь Стефанія Дмитрівна. – Мій випуск був останнім (1966 р.), коли в часі освітньої реформи разом випускалися 10-11 класи. Тоді був дуже великий наплив вступників, тож я нікуди не вступила, залишилася вдома. Наступного року вийшла заміж, невдовзі влаштувалася ученицею в місцеву контору сільпо і за пів року вивчилася на бухгалтера. Ми забезпечували магазини товарами, приймали звітність і т. ін. Паралельно закінчила кооперативний технікум в Тернополі з відзнакою.

Невдовзі усі сільпо перевели до Чорткова, куди і я перейшла працювати. Щоправда, ненадовго, 1974 року за сімейними обставинами мусіла розрахуватися і повернутися в село. З тих пір до недавнього часу працювала завідуючою продовольчим магазином районного споживчого товариства с. Базар. Ось уже 51-й рік… 23 з яких, відколи перенесли сюди продовольчий магазин (раніше він знаходився через стіну, а тут містився промтоварний – Авт.), працюємо разом з Ганною Василівною. Вона до обіду, я – після, або навпаки. Одна одну завжди готові підмінити. Кілька років тому мала важкий перелом ноги, то колега три місяці сама справлялася…

Посвячення перенесеного магазину райСТ у с. Базар Фото: з сімейного альбому Стефанії Матвіїв

На запитання, коли було важче працювати в галузі торгівлі: тоді, пів віку назад, чи тепер, жінка розповідає, що раніше було куди важче. Нині полегшує роботу касовий апарат, є термінал. Приїхала машина з товаром – самій потрібно було розвантажувати. А це – дерев’яні ящики зі склотарою на тендітні жіночі плечі. Людей у селі було більше, за хлібом стояли великі черги. Не те, що сьогодні – через хату ніхто не живе, он – середню школу цьогоріч закривають, дітей немає.

«Тоді, – каже, – на день ми продавали до восьмиста буханок хліба, зараз, може, тридцять від сили. Колись кооперація займалася заготівлею продукції: картоплю у населення приймали, картонні ящики на макулатуру ще донедавна збирали; була в структурі райСТ така організація – заготконтора. Нині – суто торгівля. За виторгом через інфляцію порівнювати важко, навіть за останній період: ще вчора хліб коштував 20 грн, а сьогодні – 25, ще за якийсь проміжок часу – 29 грн.

– Цікаво, як сьогодні вдається виживати у конкуренції з приватниками? Адже свого часу райспоживспілка була єдиним монополістом у торгівлі.

– Складно, але якось даємо собі раду, – відповідає. – Скажімо, приватник може будь-коли відрегулювати ціну на товар, навіть реалізувати за ту, що отримав від постачальника, а ми так не можемо, адже існує єдина торгова націнка. У нас все прозоро, і підакцизні товари є – алкоголь, сигарети, і промтовари першої необхідності – мило, пральний порошок, навіть цвяхи. Взагалі-то наш маркет рахується магазином-баром, тобто ми маємо право продавати алкоголь на розлив. А приватники здебільшого не воліють мати справу з акцизом. Це ж постійні перевірки, податкова часто навідується тощо.

Наш магазин ніколи не зачиняється. Працюємо без перерви на обід і вихідних, з 9-ї до 20-ї год. Сьогодні – середа, в селі у цей день виїзний базар приїжджає, хтось піде туди, щось собі придбає. Нині конкуренція скрізь, он – у Чорткові скільки магазинів.

– Не шкодуєте, що пов’язали свою долю з торгівлею? Діти, онуки не пішли Вашим слідом?

– Ні, я вже звикла. Торгівля – це моє життя. Ніколи не йшла на роботу під примусом, завжди з охотою. Коли лежала три місяці в лікарні, тільки й думала про магазин. Тим і живу! На роботі щодня спілкуєшся з людьми, в курсі всіх новин.

Так вийшло, що ніхто з дітей не пішов моїм шляхом, обидва сини у Львові живуть. Чоловік вісім років тому помер. Якби досі жив, було б до кого заговорити. А так – прийду з роботи додому, сама в чотирьох стінах, – зітхає. – Знаєте, ні. Якби роки було можна повернути назад, нічого б не хотілося змінювати…

– Може, пригадаєте якісь цікаві історії? Скажімо, раптово виявилась серйозна нестача грошей в касі, можливо, бували крадіжки?

– Повірте, за весь час моєї роботи у мене завжди сходилася каса, за стільки років не заплатила жодної копійки недостачі. Мені щастило на співробітниць, не було такого, щоб хтось з колег-продавчинь був нечесним на руку.

А крадіжки, звісно, траплялись. Якось прийшли на роботу – зірвані колодки. Викликали міліцію, зняли відбитки пальців. (Тоді я ще з іншою жіночкою торгувала.) Провели ревізію, писали пояснення…

– Вийшли на слід злодіїв?

– Та ні, склалося враження, що ніхто й не думав їх шукати.

– Мабуть, Ви – одна із найстарших працівниць у системі райСТ чи є ще такі, з ким тоді починали?

– Таких уже не залишилося. Ось переглядаю пожовкле чорно-біле фото з початків моєї роботи в сільпо (Стефанія Дмитрівна на фото крайня справа – авт.), багатьох уже немає в живих… Наш директор – Іван Степанович Заболотний, на два роки молодший від мене, але він трохи пізніше прийшов, вже після Пробіжни. Євгенія Леонівна Шабельська давно трудиться у нашій системі, колись керувала заготконторою, але також прийшла пізніше.

Фото: з сімейного альбому Стефанії Матвіїв

Мушу сказати, що наше керівництво дуже добре ставиться до своїх працівників. Приміром, коли я зламала ногу, мала складну операцію із заміни суглоба у Чернівцях. Директор тоді виділив 5 тис. грн матеріальної допомоги. На той час це були суттєві гроші. Взагалі мені щастило на добрих керівників. Ще Голубенка пам’ятаю, за нього строга дисципліна була, за Голика багато років працювала…

Життя не вічне. Рано чи пізно – доведеться розраховуватись. Прийде заміна. Але поки відчуваю в собі сили… У нашому ділі потрібно мати добру пам’ять, бо постійно маєш справу з бухгалтерією, щотижня звіти.

– З висоти свого життєвого досвіду і прожитих літ, що б Ви могли сказати молодшим своїм колегам? Що б побажали їм з нагоди професійного свята? – запитуємо наостанок.

– Окрім професійних та ділових якостей, передусім потрібно бути ввічливим, добре ставитися до людей. Це головне! А в усьому іншому має бути взаємоповага і розуміння в колективі, впевненість і сміливість, старанність у роботі й успіх неодмінно прийде!

У свою чергу і вас вітаємо з Міжнародним днем кооперації і у вашій особі – всіх працівників Чортківського райСТ. Успіхів і процвітання кооперативному руху. Дякуємо за багаторічну співпрацю!

Тернопільські