З полону повернувся Василь Штогун. Найперше бажання — взяти церковний шлюб із коханою

09 липня 2025 р. 20:27

09 липня 2025 р. 20:27

Житель села Лози, що у Вишнівецькій громаді, був за кордоном, коли почалось повномасштабне вторгнення. Одразу пішов у військкомат. Потрапив у ворожу неволю на Бахмутському напрямку у липні 2023-го. 4 липня 2025-го його повернули в Україну. Дружина каже, що планів у чоловіка дуже багато. А вона дякує Богові, що зберіг її коханого…

«Таке тяжко чути — поблажок не було жодних, робили як ішаки, їли, коли і що давали. Здебільшого годували ячмінною кашею. В кінці в колонії дали яйце — то було як делікатес, — Надія Штогун, дружина звільненого з полону 4 липня Василя Штогуна переповідає слова чоловіка. — Солодкого не було взагалі, хлопці дуже хотіли хоч цукру. Василь був у полоні без кількох днів два роки. Постарів, посивів, змарнів, але головне, що він вдома…»

«Нас діти поженили»

Історія їхньої родини нагадує кінофільм. Жінка жартує, що «нас діти поженили». На запитання та уточнення журналістки відповіла, сміючись: «Так, ми зійшлися вже в немолодих роках. Мій син одружений на його дочці. І Василь мій сват. Але ми разом вже 18 років. І він досі називає мене Надюшка».

Василь Штогун народився у с. Бодаки тепер Вишнівецької громади 19 червня 1971 року. У селі Лози, що неподалік, проживала Надія з двома дітьми. Жінка була самотньою, Василь вже кілька років був вдівцем, який залишився сам з двома дітьми. Молодшому синові тоді було 12. Пані Надія згадує, що молодшого вже піднімали разом. Тепер, жартує, у них із чоловіком на двох четверо дітей і п’ятеро онуків. Старшому онуку 23 роки, а молодшій Соломійці у лютому виповнилося два рочки. Маленька часто бере фото дідуся і всім показує, що це «дідь Вась». А той бачив її єдиний раз перед відправкою на Бахмут, коли маленька тільки народилася.

Василь Штогун ще замолоду закінчив деревообробний технікум, але за фахом ніколи не працював, хоча вдома весь час щось майстрував. Як каже дружина — для себе. Відколи повернувся з полону тільки й розмови, що тепер втілить свою мрію в життя і працюватиме з деревом.

— Наші діти дуже тішилися, як він 18 років тому приїхав з роботи з Києва і повідомив, що прийде сватати мене, — згадує Надія Штогун. — Я ще відмовляла. Бо трохи старша за нього, переконувала, може знайде собі молодшу. Він не відступав. Так і живемо разом. Васька добряк, роботящий дуже, а мені відра води не давав піднести. Шкодував. Нагадаю, як мені було важко, коли в полон потрапив. Так мені душа за нього боліла, серце й не витримало — минулого року інфаркт пережила. Але я мусила його дочекатися. Тепер все буде добре.

Був на Бахмутському напрямку

Коли почалось повномасштабне вторгнення, чоловік працював за кордоном. У перші ж дні повернувся і одразу в військкомат, згадує Надія Штогун. Трохи був в самообороні у Вишнівці, потім, поки чекав на повістку, пішов працювати на місцевий завод. 1 грудня 2022 року вже був на службі. Спочатку відправили у ТЦК до Кременця, бо напередодні зламав ребра. Вже в лютому 2023 р. потрапив на навчання до Тернополя, звідти на Львівщину. На початку червня у складі 42 бригади поїхав на Схід. Був на Бахмутському напрямку на Донеччині.

— Його взяли у полон 20 липня 2023 року, на Бахмутському напрямку, — каже Надія Штогун. — Він перед тим дзвонив, ніби прощався. Розповідав, що давали йому відпустку, але він відмовився, бо хотів додому в серпні, щоб мені допомогти, картоплю викопати. Василь тільки сказав, мовляв, я жодного бою не пропустив, ніколи не відмовлявся йти на позиції, ніколи не казав, що щось болить. Мовляв, я ще трошки повоюю і приїду. А я відповіла, що молитимусь. І він обов’язково повернеться.

Пані Надія досі пам’ятає його слова, ніби й не минуло двох років: «Твої слова до Бога. Бо тут так тяжко… Літаки, танки, нас криють зі всього». А через кілька днів жінка, згадує, як прокинулася о четвертій ранку. Їй здавалося, що Василь кличе: «Надя, Надюшка…». Вона підхопилася, побігла відчиняти, думаючи дорогою, що передумав, приїхав. Добігла до дверей — надворі тихо-тихо, навіть собаки не гавкають. Зрозуміло, що їй наснилося — і розплакалася.

— Як вже потім дізналася, їх тієї ночі крили, чим і як могли, — згадує пані Надія. — Василь вже згодом зізнався, що подумки прощався із життям. А я, напевне, це відчула. Плакала, бо зрозуміла, що з ним там біда. Я напередодні, у неділю, передавала передачу Василю волонтером. А в понеділок мені подзвонили, що він із побратимами не повернулися з позицій.

Що живий, дізналася на Спаса

Рідні писали заяви, дзвонили до всіх дотичних інстанцій, стукали у всі двері, куди їм тільки радили. І саме з Будапешту із Червоного Хреста прийшло підтвердження, що чоловік у полоні, згадує пані Надія.

— Спочатку прийшло сповіщення, що Василь зник безвісти. Потім нам повідомили, що хлопці літали в тому керунку дронами і бачили, як їх вели, — згадує пані Надія. — Він був зі спини, не дуже можна було впізнати. А потім росія викинула в мережу відео його допиту. Ми цю інформацію з його фото поширювали між родичами і соцмережах. Довго все тягнулося, інформації про чоловіка майже не мали, це мало не добило моє серце.

Пані Надія згадує, як на Спаса йшла з церкви, прийшло повідомлення, що Василь у полоні. Тоді саме був похорон її однокласниці, всі плачуть, а вона раділа, бо живий… В листопаді того ж року їй подзвонив вже звільнений з полону військовий. Розповів, що був в одній колонії з Василем. Що той живий-здоровий. Згодом інші звільнені передавали про нього звістки. Так і трималася майже два роки та жила від повідомлення і до повідомлення.

Часом руки зовсім опускалися, згадує пані Надія. Особливо коли були великі обміни, додому поверталися сотні, тисячі полонених, а її Василя не було. Надія чекала, переглядала кожне фото зі всіх обмінів і вірила, що і її Василько повернеться.

Четверте липня, запевняє Надія Штогун, — ніколи не забуде. Напередодні у дворі в тітки працювали майстри. Пані Надя то одного з робітників випадково Василем назве, то іншого. А ті жартували, мовляв, що то вже з вами, може й справді ваш Василь повернеться цього тижня.

— Я про цей обмін, 4 липня, навіть не знала, — згадує жінка. — Сіла обідати, чую, телефон дзвонить, незнайомий номер. Відповіла, а там шум, гам, хтось говорить, я майже не чую. Прислухаюся — Васька. Перепитую, Вась, то ти? І чую: «Надюшка. Є обмін, мене обміняли». Я рот відкрила і не можу нічого сказати. Почало трусити. Такі емоції… Не могла до себе прийти. Потім вже почали всі дзвонити, вітати. Всі плачуть, я плачу, і ще сама собі не вірю, що його голос чула.

Доки дочекалася дзвінка чоловіка ввечері, каже пані Надія, перед очима промайнули останні роки. Як не могла ночами спати через хвилювання. Їла через силу, і щоразу думала, мовляв, я тут їм, а він там голодує.

Майстер на всі руки

— Ми мало зараз говоримо, бо весь час його кудись кличуть. А як ввечері є час, то вони картотеки вивчають з полоненими, впізнають багатьох, рідним дзвонять, — каже пані Надія. — Каже, що нічого не болить. Розповідав, як сильно там захворів, напевне, припускає, був ковід. Чи хоч якось лікували — про це ще не говорили. А Василь лише сказав: думав, що пропаде. І я з мамами, дружинами тих, хто у полоні зараз багато говорю. Вони дзвонять, цікавляться, як і куди краще звертатися, що робити. І я розказую, не можу людям відмовити, бо я колись була в такому ж  становищі. Василь часом сміється, мовляв, до тебе не додзвонитися.

Зараз чоловік проходить обстеження і перебуває на реабілітації. А рідні вже не можуть дочекатися, коли закінчиться карантин, аби поїхати його навідати. Спочатку поїдуть п’ятеро і повезуть за зустріч з дідом наймолодшу внучку. Потім за чергою й інші діти та онуки Василя навідають.

— У нього стільки планів, тільки встигнути б усе. Вася у мене майстер на всі руки — і змурувати, і поштукатурити, і по дереву, і вдома господарку, і городи, — все йому під силу, все може і вміє. Не прогадала я як заміж йшла,  — сміється пані Надія. — До життя, бачу, він готовий. От трошки щоб заспокоївся. Ще не може дійти до тями і не вірить, що він вдома. Вже це обговорюємо, хочемо шлюб церковний взяти. Щоб було по Божому закону. Я молилася за нього рано і ввечері, у церкві правилося, священник наш каже —пані Надя, ми його вимолили. І Бог нас почув. Тепер підемо до нього удвох.

Молитися, чекати і не опускати рук. Стукати у всі двері, аби повернути рідних — радить пані Надія тим, хто ще не дочекався своїх близьких із полону. А сама найбільше тепер мріє, щоб мир настав. Щоб були спокійними за дітей і внуків. І щоб закінчилося для всіх це пекло на землі, на яке перетворила наше життя війна…

Тернопільські