На Чортківщині чоловік зібрав понад сотню предметів старовини і запрошує усіх на безплатні екскурсії

21 липня 2025 р. 10:51

21 липня 2025 р. 10:51

Про те, як стара хатина перетворилася на музей у селі з населенням менше тисячі осіб, які експонати вдалося вберегти та навіщо – довідуємося, знайомлячись із нашим героєм – Миколою ІЛЬКІВИМ.

Заїжджаємо у Слобідку, що в Чортківському районі (колишній Заліщицький), зранку. При в’їзді до села уже припарковано автівки. Подорожніх приваблює сюди джерело. Біля каплиці Матері Божої струменить прозора вода. Це місце має свою легенду ще з 19-го століття. Якось пастух побачив у джерелі відображення Діви Марії. Відтоді це місце набуло особливого значення для містян. На 21-му році незалежності тут навіть звели спеціальний духовий комплекс.

Набираємо і собі прохолодної води. Село розташоване на річці Джуринка. На пагорбах де-не-де проглядають покинуті домівки. Через десять хвилин машиною унизу під дорогою визирає ніжно-блакитний будинок із білим ґанком. Сіра черепиця на даху хатини по центру трішки прогинається всередину. Довкола агротехніка і запчастини різної величини до неї. Назустріч до нас виходить Микола Ільків. Минулого року він придбав цей сусідський будинок, власники якого давно уже поїхали з села. Думав облаштувати там склад. Його фах – будівельник. Нині він реставрує та продає сільськогосподарські запчастини. За ними до пана Миколи навідуються аграрії з усього району.

Господар запрошує до хатини. З вузької доріжки уже видно металеві сплетіння листків на дерев’яному ґанку. Двері тут відчинені завжди. Щоб місцеві мешканці з дітьми могли заходити, коли забажають.

«Цю хатину власники вже покинули. Переїхали до міста. Придбав, бо хотів зробити тут склад. Та рука так і не піднялася. Таких хат у селах залишається все менше і менше. Захотілося зберегти, щоб люди знали, як жили їхні предки», – розповідає господар, з ніжністю дивлячись на будинок.

Автор: Михайло Опиханий

Перший крок на дерев’яну пофарбовану коричневою фарбою та застелену хідниками підлогу коридору по обидві сторони кімнати. Найбільша – та, що справа. Інтер’єр пам’ятає ще попередніх власників. Шафа, ліжко, ікони з вишитими рушниками на стіні, дзеркало-трюмо. Незвичні лише всі інші предмети, якими переповнений кожен куток. На шафі випросталися вишиті сорочки. Посередині великий стіл з посудом, телефонами, годинниками та радіо різних років виробництва, картини й портрети. Найбільше пан Микола у цій кімнаті пишається ліжком. Хоч від нього і залишився тільки зовнішній каркас, та з вигляду йому більше ста років. А ось і дата виготовлення – «1890».

У сусідній кімнаті – історичні предмети військового призначення: каски, шинелі, армійські годинники. А ось і скриня, з якої все почалося. Їй близько ста років. Пан Микола із захопленням розповідає: попри те, що вона у його родині вже як близько ста років, час не змінив її лагідно витесаних ліній. На вигляд – зелена із колодками-замками і повздовжніми смугами гарбузового кольору. Належала скриня ще прабабці та прадіду пана Миколи. «Пам’ятаю, як вони там ще зберігали одяг. Тканину не знищила жодна комаха. Після того, як я вирішив зберегти будинок, першою приніс сюди скриню. Вона і про пам’ять про моїх рідних, і про важливість пам’ятати», – каже він. Довкола скрині ікони. Серед них – і декілька з написами польською. Пан Микола припускає: вони теж одні з найдавніших у колекції.

Перший експонат у цьому будинку належав пану Миколі. Проте більшість викуповував у власників, знаходячи на платформах онлайн-оголошень. Все, що може мати цінність, купує сам. «Іноді мені здається, що я заробляю, щоб тільки купувати всі ці речі», – сміється власник.

Після перших відвідин мешканці Слобідки почали приносити у музей і свої домашні речі. Здебільшого предмети домашнього господарства: граблі, дерев’яні ночви для замішування тіста, щітки для чищення худоби, веретено, плетені кошики, каганці, столярські інструменти. Вони обережно викладені у сінях перед драбиною, що веде на горище.

Наступне приміщення уже набагато менше. Більшу його площу займає піч. Стіни прикрашають два рельєфні домашні іконостаси. Є і декілька стільців, які вдалося придбати на онлайн-платформі. Їх власник мріє реставрувати. Відновлення речей буде наступним етапом його роботи над розвитком музею.

Пан Микола не має історичної освіти. Реставрація, каталогізація й облаштування місця для експонатів – простору для удосконалення більш ніж достатньо. Попри вщерть заповнені кімнати, господар не планує зупинятися і нагадує: «Цей будинок, предмети старовини потребують наших рук і уваги. Інакше з часом забудемо і втратимо зв’язок з минулим».

Ось така історія із сільський музеєм. Приїжджайте та любуйтеся на здоров’я!

Тернопільські