У Чортківській лікарні свою фахову майстерність реалізовують медики зі сходу України

27 липня 2025 р. 10:04

27 липня 2025 р. 10:04

Мистецтво людей у білих халатах – це магія, здатна врятувати життя.

Багато років поспіль День медичного працівника (День медика) в Україні відзначався третьої червневої неділі. Проте з 2023 року згідно з указом Президента України Володимира Зеленського День медика відзначається 27 липня.

Перш за все, дозвольте привітати усіх вас – наших янголів-охоронців у білих халатах – з професійним святом. Ви справжні герої, які кожен день рятують життя і приносять надію тим, хто потребує допомоги. Бажаємо вам завжди мати сили та впевненість у своїй нелегкій справі, а також отримувати від роботи тільки позитивні емоції та визнання! Щоб ваші діагнози були точними, як рецепти в аптеці, а життя – солодким, як сироп від кашлю!

Принагідно ми, журналісти-«голосонародівці», завітали до Чортківської центральної міської лікарні. Дізнавшись, що в нашому лікувальному закладі працюють медики, котрі є в статусі ВПО, ми напросилися на знайомство та спілкування саме з ними.

Отож, знайомимося…

Подружжя Геннадія Вікторовича та Наталії Анатоліївни Сальнікових

Автор: Тетяна Лякуш

Сім’я родом з районного центру Троїцьке (неподалік Куп’янська), що на Луганщині. До Чорткова переїхали у червні 2022 року. Чому саме Чортків? Бо тут, як ми дізналися, проживають їхні родичі.

– Вже у березні почалася окупація ближніх до нашого міста населених пунктів (Куп’янськ, Старобільськ, Сватове), – розпочинають розповідь в унісон Наталія та Геннадій. – Тоді в Троїцькому ще була українська влада, на жаль – недовго, десь з тиждень. Тож нам, безумовно, довелося звідти виїжджати. Довга дорога… Сюди, в Чортків, добиралися через Балтію, Польщу, по-іншому – ніяк… Ми знали, що буси-перевізники обстрілювали, автівки горіли, були і поранені, і загиблі. Нас вивозили евакуаційними автобусами.

– Неодноразово спілкувалася з переселенцями, і майже кожен казав, що все життя вмістилося в одній валізі…

– Так воно й було. Зараз проживаємо у ново відбудованому комплексі, що побіля гімназії імені Романа Ільяшенка. Влаштувалися на роботу за спеціальністю. Я спеціаліст широкого медичного профілю, – сміється Геннадій, – лікар-кардіолог, терапевт, лікар функціональної діагностики. Наталія також лікар функціональної діагностики та невідкладних станів; працює у відділенні екстреної медичної допомоги (приймальному). Разом закінчили Луганський медуніверситет.

Слід сказати, Геннадій, окрім професійної діяльності, з початку цього року призначений на посаду завідувача амбулаторного відділення (поліклініки) КНП «Чортківська ЦМЛ».

– Як вам тут працюється? Як загалом прийняв вас Чортків?

– Ну, ми в Чорткові не вперше, – продовжує Геннадій. – Адже, як уже було сказано, тут проживають наші родичі. Тож гостювали в них неодноразово. Дуже привітно прийняв нас Чортків. Щоправда, десь місяць-два були без роботи. Згодом Наталія працювала в «Карітасі». Там є центр первинної медичної допомоги. А з початку цього року працює у Чортківській лікарні.

– Додому хочеться повернутися?

– Сумуємо за домом. Але куди ж повертатися?.. Хоча батьки (наші мами) залишилися там, на превеликий жаль – під окупацією. Десь-колись з’являється зв'язок – спілкуємося. У Троїцькому залишилися здебільшого пенсіонери. Несолодко їм там живеться, багато неприємних умовностей. Медичної допомоги немає. Я ж у Троїцькому, – каже Геннадій, – з 2000 року працював (бо перед тим – на Чернігівщині) на посаді медичного директора; дружина – терапевтом і лікарем-фтизіатром.

– Важко уявити, що відчувають ті, кого війна змусила покинути рідні домівки і податися в невідомість…

– Багато знайомих виїхало з Троїцького: хто в Прибалтику, хто в Польщу, а хто – в різні міста України. У нас і думки не було, щоби виїхати за кордон – тільки в Україні. А про майбутнє – що ж загадувати?.. Після окупації з Троїцького, мабуть, нічого рідного й не залишилося. Надія завжди є, але… Ніхто ж не думав, що виїжджає надовго, на роки. Проте життя триває, тож – живемо, працюємо на благо людям і України.

Михайло Михайлович Сириця

Високий, статний чоловік пан Михайло якось не дуже охоче, бо, як казав, доволі втомлений після напруженого робочого дня, і квапився додому, та все ж погодився поспілкуватися кілька хвилин. Михайло Михайлович виявився небагатослівним, як і більшість лікарів – вони просто мовчки приходять на допомогу, рятуючи людське життя. Їхні вміння, золоті руки, відданість своїй справі та людям говорять самі за себе. Михайло Михайлович – лікар-хірург, за плечима – майже 40 років медичного стажу. Закінчив Донецький медінститут, працював у лікарні м. Слов’янськ. Уже більше трьох років (з 5-го квітня 2022-го) працює за спеціальністю в нашій лікарні.

До Чорткова разом із дружиною п. Михайло приїхав із м. Лиман (Донецька обл.).

– Тут, у Чорткові, живуть наші родичі, – каже мій візаві. – То куди ж податися, як не сюди? Навіть не роздумували. Діти – за кордоном, а ми 29 березня 2022 року приїхали сюди. Тим паче нас тоді вже добряче обстрілювали, довелося жити в підвалі.

– А у Вас не було бажання разом із дітьми за кордон? – запитую.

– Ні, тільки в Україні!. Певний час проживали у родичів, відтак – орендуємо квартиру (щоправда, недешево, та що ж поробиш). Дружина працює на Чортківській залізничній станції, хоча, до слова, в минулому – теж медик.

– Пане Михайле, чула про Вас багато дуже хороших відгуків як справжнього професіонала своєї справи.

– Дякую ( усміхається ). Даруйте, такою статистикою не займався, проте приємно. Я просто працюю, допомагаю людям, лікую, – скромно, і навіть сором’язливо, говорить мій візаві. – У нас тут всі хірурги – високопрофесійні спеціалісти.

– Як у більшості ВПО, все життя помістилося в одній валізі?

– Чотирьох – на двох ( сміється ). Ще й наш улюбленець з нами – песик (як же без нього!). Їхали з Лиману, не задумуючись на скільки. Знав одне: я туди не повернусь. – Чому? – запитую. – «Сєпарів» там багато. На жаль, їх всюди вистачає, навіть тут – багато чого проросійського наслухався. Хоча спілкуються українською, та все ж, бач, за радянського союзу їм було краще… У Лиман якщо й поїхати, то лише провідати могилки батьків. А Чортків прийняв нас прекрасно, медколектив – чудовий. Сюди ми частенько навідувалися до рідних, тож місто знаю, подобається. Чортків став для нас рідним. Живем!

Олег Володимирович Широкий

У Чортківській лікарні – завідувач відділення екстреної медичної допомоги.

Родом Олег Володимирович з м. Ізюм Харківської області. До нашого міста сім’я Широких переїхала 8-го квітня 2022 року. Хоча до того, як ми дізналися в часі спілкування, від 11 березня були у Львові. Згодом, завдяки підтримці Бучацької єпархії УГКЦ, а саме за сприяння владики Дмитра Григорака, перебралися до Чорткова. В Ізюмі пан Олег працював на посадах і начмеда, і директора сімейної медицини. За фахом – лікар-травматолог.

– Коли, за рік чи два, – каже мій співрозмовник, – ще до повномасштабного вторгнення росії в Україну, в Ізюмівській лікарні відкрили відділення екстреної медичної допомоги, то прийняв посаду завідувача цього відділення, перед тим отримавши спеціальність – медицина невідкладних станів. Тому маю практику роботи в приймальному відділенні. Хоча, слід сказати, спочатку я працював тут просто лікарем, а згодом (через 2 роки – на початку 2024-го) мені запропонували очолити вказане відділення.

Спілкуючись з паном Олегом, зауважую його щиру усмішку, у розмові – добродушну людину.

– Якщо точніше, – продовжує мій співрозмовник, – то з Ізюма ми виїхали 9-го березня 2022 року. На той момент (від 7-го березня) ми були на правому березі річки Сіверський Донець, а лівий берег уже був окупований російськими загарбниками. Перебували ми (майже 70 осіб) у підвалі лікарні. Ворог з танків обстрілював наш заклад, скидав авіабомби на місто. Якимось дивом загін ТрО вивіз нас до Слов’янська, а звідти ми (я, дружина, син і моя мама) вже своїм ходом – евакуаційним потягом до Львова, потім – сюди, в Чортків. Тут спочатку прихистили нас у дяківській академії, згодом, завдяки міському голові Володимиру Петровичу та головному лікарю Чортківської лікарні Ростиславу Борисовичу, влаштовані – я і моя дружина Ірина Миколаївна (вона також медик) – за фахом.

– Пане Олегу, а Ваш син зараз чим займається?

– Йому вже 16 років, навчається в Чортківській дяківсько-катехичній академії. Він з дитинства не хотів бути медиком. Мріяв стати футболістом. Але вже у Чорткові, побувавши в літньому таборі при соборі Петра і Павла, потім прислуговував у цьому ж храмі, так і вирішив вступити в дяківську академію.

– Хтось з Ваших родичів залишився в Ізюмі?

– Ні. Сестра в Харкові. Батьки дружини і мій батько вже давненько відійшли у вічність, там поховані. Моя мати сюди приїхала з нами, та, на превеликий жаль, тут уже й померла, Царство Небесне.

– Додому не тягне? Адже Ізюм уже звільнений.

– Чесно сказати: тягне до свого – відчуття рідного дому. Будинки батьків (де ми проживали), на щастя, вціліли. Зараз там мешкають наші військові.

Пам’ятаю, 3-го березня нас бомбили, 4-го вранці я поїхав на роботу. Світла в місті вже не було. В лікарні мені запропонували привезти рідних, як казали: «Хоч гарячого поїдять, чаю поп’ють». І все… Так до 9-го березня ми й просиділи в підвалі. Фактично ми і валізок своїх не мали, лише документи: в чому були, в тому й виїжджали. Пригадую, з 8-го на 9-те березня – мінус 13-14 градусів було.

Тут допомогли з усім необхідним чортківська громада і волонтерська команда собору Петра і Павла. Дякувати Богу, тут життя налагоджується: робота є, дах над головою, як-то кажуть, є, а отже, все гаразд.

– Олегу Володимировичу, є думка повернутися в Ізюм?

– У дружини є таке бажання, а в мене і сина – немає. Чому? Тому що знаю, хто там залишився – вони чекають «рузькій мір». Я був в організації «Пласт», син також «пластун»; наша сім’я ходила до греко-католицької церкви. Тож, коли прийшли окупанти, нас просто здали самі ж мешканці Ізюму. Знаю, десь у травні 2022-го орки прийшли в наш дім з обшуком. На щастя, ми не потрапили їм в руки, бо нас уже там не було. Сусідка телефонувала й казала: «Тут нікого з вас не пощадили б». У домі знайшли прапор «Правого сектора», форму «пластунів»… Орки люто називали нас «нацистами», «правосеками». Думаю, і в полон не взяли б, а відразу – розстріляли б. Тому додому не надто тягне. Просто хочеться до рідної землі, де виріс, де все знайоме. Проте як подумаєш, що поруч житимуть ті, хто тебе запросто здав ворогові, то категорично – ні!

Ну що ж, успіхів вам, добродії, у царині медичній Чортківщини! А нам усім – якнайшвидшої Перемоги та мирного майбутнього.

Тернопільські