Історія сапера з 44-ї бригади з позивним Кардан

31 липня 2025 р. 11:47

31 липня 2025 р. 11:47

Історія сапера з 44-ї бригади. Ми продовжуємо проєкт «Героям слава». Знайомтеся, сапер 44-ї артбригади на псевдо Кардан. Його історію розповіла Оксана Чмиленко, 20 хвилин .

До війни був звичайним автослюсарем зі Зборівщини. Раніше мав справу із залізом, автівками, їх ремонтом, тепер із тротилом, розтяжками та вибухами.

На строкову службу пішов ще в 2019-му. Каже, нічого цікавого — звичайне армійське навчання. Але затримався: у 2021-му підписав трирічний контракт. Залишився у 44-й артилерійській бригаді, у складі інженерної роти.

— Командири хороші, колектив — шикарний, служба сподобалася, — пояснює коротко.

Історія сапера з 44-ї бригади

На момент повномасштабного вторгнення йому було 23, зараз  — 26.

Географія його війни простяглася від Малина до запорізьких степів та околиць Донеччини. Був скрізь, де треба було знешкодити, перевірити, пройти першим.

— Робота хороша, але одноразова, — додає з усмішкою. — Такий у нас саперський жарт, або ще: «Одна нога тут — друга там».

Іноді здається, що саме той «раз» уже настав. Особливо коли чує у небі ворожу БпЛА.

— Їхали колись з групою до позицій — треба було прибрати боєприпаси — раптом почули характерне дзижчання: нас засікли, — пригадує. — Укриттів не було, серед поля. Розбігалися навсібіч — до найближчих кущів.

На щастя, хлопці з сусідньої посадки почали прикривати вогнем, відтягнули на себе. Завдяки їм — обійшлося. Всі живі і цілі.

Таких історій — чимало, на фронті щодня чатує небезпека.

«Скільки фантазії — стільки й можливостей»

Жоден день у саперній групі не схожий на попередній. Буває — знешкоджують більше десяти боєприпасів на день, буває — лише два. Але кожен вимагає пильності.

Найважче — не розмінувати, а доїхати до місця завдань і звідти виїхати.  Найскладніше — зберігати рівновагу, коли кожен звук може бути останнім.

— Мусиш бути спокійним, зосередженим — каже Кардан. — Не відволікатися ні на що.

А небо тимчасом кишить дронами.

Коли снаряд не здетонував, його знешкоджують. Іноді вилучену бойову частину забирають як трофей, щоб повернути назад у вигляді оновленого «подарунка».

— Наші хлопці якось забрали бойову частину з «Молнії-2», — розповідає Кардан. — Почепили її на ударний дрон. Відправили туди, звідки прилетіла. Потрапили точно. Вийшло навіть краще, ніж вони планували зробити це у нас.

У колективі злагоджена робота. І за неї він вдячний не лише побратимам, а й командирам.

— Вони дуже дбають про особовий склад, — ділиться Кардан. — Знаю їх ще зі строкової — навчили, забезпечили і дають реалізовувати ідеї, якщо вони з’являються. У нас не гасять ініціативу.

У саперів фантазія — це додатковий інструмент. Щось нове — це не порушення інструкцій, а шлях до вдосконалення і порятунку.

— Ми й самі займаємося виготовленням бойових частин, — каже. — Але про це не розповім. Так само, як вони (окупанти) — вивчають наші новини,  ми — їхні. І багато з нашого має залишитися нерозкритим.

Там — свої кулібіни, які постійно вигадують нові пастки. Тут — люди, які мусять їх розпізнати першими і знешкодити. А потім — передати далі, у відповідь.

— У нас немає дня без прогресу, — продовжує співрозмовник. — Повторюємо старе, вчимо нове, щось створюємо і відпрацьовуємо. Це вимагає відповідального ставлення.

Дістатися до місця призначення ще те випробування. Польові дороги трясуть машину до кісток. А в кузові — вантаж, що може вибухнути від найменшого удару. Як його перевозять?

— Усе за правилами, — відповідає. — Є книга, є накази, є спеціальне обладнання. І завжди — на першому місці безпека людей. Інакше не можна.

Якщо немає можливості вивезти — знешкоджують на місці, там, де знайшли.

«Не хочемо бути винними»

Кардан і його група не займаються евакуацією населення із мість, де існує загроза детонації. Але коли немає бойових виїздів — не сидять без діла. Допомагають цивільним, переважно це стосується поля.

— Весна — техніка виходить працювати, люди просять, ми їдемо, — каже. — І так до самого збору врожаю.

Ці поїздки — не менш небезпечні. Іноді заїжджають у село, де ніхто не підозрює, що поруч може бути смерть. Якось на місце прибули після прильоту двох «шахедів». Один вибухнув. А другий — ні. Його бойова частина зарилась у землю. Зверху — обгорілі уламки. Здавалося, що спрацював.

— Ми з’ясували, що про це ніхто й не знав, — розповідає про цю ситуацію сапер. — Було кілька вибухів, загасили вогонь — і все.

Кардан з хлопцями безпечно дістали залишки. Частину утилізували. А вибухівку — повернули назад. Мовляв, «по максимуму повертаємо, не хочемо бути винними».

Служить разом із братом

Про війну говорить спокійно. Про службу — без патетики. Про себе — скромно.

— Я не вважаю себе героєм. Це просто обов’язок і моя робота.

У бригаду потрапив у свій 21 рік, хоча планував давно. Призвався сам. Брат пішов раніше — коли Кардану було 18. Він теж служить у 44-й, навіть в одному підрозділі. Іноді виїжджають разом. Інколи вдвох повертаються додому.

— Коли приїжджаємо — це справжнє свято, — щиро ділиться приємними спогадами Кардан. — Уся родина збирається. Командир розуміє — дякуємо йому. Я от тиждень тому з відпустки повернувся. До того — рік не був удома.

Каже, наступну вдасться спланувати раніше. Якщо дозволить ситуація на фронті. У підрозділі — сприяють.

Їх у сім’ї четверо братів. Наймолодший — щойно закінчив дев’ятий клас. Ще один — у поліції, служить в охороні. Може опинитися поруч із братами. Молодший теж хотів. Але батьки не пустили.

—Хай вчиться, — зітхає. — Дуже надіюся, що, коли він підросте, — все вже буде позаду.

А мрія в Кардана проста, як у багатьох.

— Щоб усі повернулися. Щоб ця війна закінчилась Перемогою. І щоб ніхто не забував — якою ціною вона здобувається.

Читайте більше: Історія сержанта Олександра з позивним «Loki» .

Історія сержанта Олександра з позивним «Loki»

Тернопільські