“На щиті”: Тернопільщина зустрічає вірних синів, які віддали життя на війні проти росії

22 жовтня 2025 р. 08:26

22 жовтня 2025 р. 08:26

«Вам небо тепер за колиску…»

Спіте, братове. Спіте.

Цей світ аж занадто лихий.

Десь там, у далеких орбітах,

Вам пісню співають птахи́.

Вам небо тепер за колиску

І більше не чути тривог,

Проміння освячує блиском,

А казку розказує Бог.

Вам стеляться зорі з орбіти

І час не згорає на тлін.

Низький вам сердешний уклін.

Ваш спокій ніщо не порушить.

І ворог не збудить от-от.

Віднині святі ваші душі

У вічному царстві свобод…

Василь Ковтун

Чотирирічний син залишився сиротою без матері та батька…

13 жовтня жителі Бучацької громади провели до місця вічного спочинку військовослужбовця, стрільця 1-го відділення 2-го стрілецького взводу 2-го стрілецького батальйону, мешканця села Жизномир, солдата Степана Ігоровича ХАВАРА (15. 07. 1997 р.н.), який загинув 4 жовтня під час виконання бойового завдання, унаслідок атаки ворожого дрону поблизу населеного пункту Пожня Охтирського району на Сумщині.

Світлої пам’яті Степан був сміливим і мужнім воїном, надійним побратимом; а також «Добрим, щедрим, дружелюбним і життєрадісним… Висловлюємо щирі співчуття усім рідним та близьким загиблого, особливо чотирирічному синові, який залишився сиротою без матері та батька…», – повідомили на сторінці в соцмережі Жизномирського старостинського округу.

Поховали захисника у рідному селі.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, побратимам і друзям…

Вічна шана і слава Герою!

Серце перестало битися внаслідок важкого захворювання

13 жовтня жителі Бережанської громади віддали останню шану військовослужбовцю, мешканцю м. Бережани, солдату Євгенію Васильовичу САЛАБУНУ (2. 12. 1988 р.н.), серце якого перестало битися 10 жовтня внаслідок важкого захворювання.

Світлої пам’яті Петро «навчався в Бережанській ЗОШ №3. Після смерті матері працював за кордоном. Повернувшись в Україну, – на підприємствах Тернополя та в Бережанах. У 2020 р. за контрактом пішов захищати Україну. Учасник бойових дій. До жовтня 2024 р. проходив службу в лавах ЗСУ.
Під час проходження військової служби захворів, через що був змушений звільнитися з лав ЗСУ за станом здоров’я… В смутку та горі залишились сестра, друзі, близькі та далекі родичі…», – повідомили у Бережанській міській раді.

Поховали захисника на старому кладовищі рідного міста.

Вічна шана і пам’ять Герою!

Помер у лікарні

13 жовтня жителі Бережанської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, мешканця м. Бережани, солдата Петра Івановича СТАНЬКА (24. 01. 1970 р.н.), серце якого перестало битися у лікарні 24 вересня внаслідок захворювання в умовах ВП.

Світлої пам’яті Петро був справедливим і відповідальним як в мирному житті, так на війні.

Поховали захисника на кладовищі с. Рай.

«Став янголом – Героєм, що берегтиме рідних із небес…»

14 жовтня жителі Товстенської громади провели до місця вічного спочинку військовослужбовця, механіка-водія механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини А****, мешканця села Нирків, що на Заліщанщині, солдата Володимира Вікторовича САВІНКОВА (28. 05.  1977 р.н.), який загинув 24 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання, пов’язаного із захистом Батьківщини, у районі населеного пункту Курахове Покровського району Донецької області внаслідок штурмових дій противника.

Світлої пам’яті Володимир «десять місяців вважався безвісти зниклим. Увесь цей час рідні, побратими й земляки вірили, чекали, молилися… Та, на жаль, серце його назавжди зупинилося на сході України… Його останній шлях супроводжували слова вдячності, схилені голови, сльози й тиша, у якій звучав біль сотень сердець… Чоловік і батько, який був підтримкою й опорою сім’ї, тепер став янголом – Героєм, що берегтиме рідних із небес…» – повідомили у Товстенській селищній раді.

Був сміливим і відважним воїном

14 жовтня жителі Скалатської громади провели до місця вічного спочинку військовослужбовця, мешканця села Криве Івана Любимировича ШАНЦА (4. 07. 1990 р.н.), який загинув у жовтні  цього року.

«Простий хлопець з 65 бригади, який не відмовляється від важкої роботи і має сталеві нерви. Хлопець із козацьким чубом – солдат Іван Любомирович Шанц родом з Тернопільщини, села Криве. Тут він народився, сюди й повернеться після війни. Адже там його чекають мама, брат-інвалід і сестри – і всі дівчата у селі, як жартує боєць. У бригаду потрапив по повістці у квітні минулого року. Служить механіком-водієм у взводі технічного забезпечення 3 механізованого батальйону… Іван про свої бойові виходи розповідає вкрай неохоче. Але за те, що не розгубився під час обстрілу і грамотно організував евакуацію побратимів, яких присипало у бліндажі, командування хоче його представити до нагороди.

– Приблизно два тижні тому наша група евакуації поверталася із завдання і потрапила під обстріл, – розповідає подробиці тієї історії командир взводу техзабезпечення головний сержант Микола Емануілов. – З однієї позиції посадкою треба було приблизно кілометр пішки пройти на другу. Наче відстань невелика, але по дорозі назад їх засікли з дрона і почали обстрілювати з мінометів. По рації їм передали, що до мінометного починається ще й ракетний обстріл, то вони сховалися в бліндаж.

У результаті в бліндаж влетів чи то танковий снаряд, чи міна 120 калібру; один вихід завалило. Хлопців трохи присипало, то наші їх звідти дістали. Хлопці трохи і розгубилися, і злякалися. Двоє отримали осколкові поранення і не могли самі дійти до точки евакуації.

Наш Іван не розгубився і першим почав виносити пораненого з-під обстрілів.

Я здалеку за ним спостерігав: він своїм прикладом погасив паніку, мовляв, не стійте, не ловіть гав, беремо поранених і виносимо, бо зараз сюди знову насиплють. Простий хлопчисько, але безстрашний, зі сталевими нервами і роботу свою робить на відмінно. Тому я й подав його на нагородження…» – так писав на сторінці 65-ї окремої механізованої бригади 11 серпня 2023 р. Сергій Скібчик.

«Світла пам’ять нашому випускнику…Ми пам’ятаємо його веселим, щирим, завжди усміхненим хлопцем, який ніколи не проходив повз, якщо комусь потрібна була допомога. Його доброта, почуття гумору й відкритість залишили теплий слід у серцях усіх, хто його знав. Він мріяв, жартував, жив – і, коли настав час, без вагань став на захист рідної землі…», – написала у соцммережі адміністратор групи Кривенська гімназія Оксана Дідюк.

Рік вважався безвісти зниклим

15 жовтня жителі Монастириської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, мешканця Монастириська Тараса Євгеновича ГІРЧАКА (1. 07. 1974 р.н.), який загинув 17 жовтня 2024 року виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Побєда Покровського району Донецької області.

Світлої пам’яті Тарас пішов захищати Україну у липні 2024 року. Від жовтня минулого року вважався зниклим безвісти.

Вічна пам’ять шана Герою!

«Нащо ви завезли дідуся на війну?»

16 жовтня жителі Шумської громади провели до місця вічного спочинку військовослужбовця, старшого стрільця 3-го механізованого відділенння, уродженця с. Степанівка, що на Хмельниччині, мешканця села Бриків, старшого сержанта Ігоря Васильовича ВАСЮКА (1. 01. 1971 р.н.), який загинув 27 березня 2024 року виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Старомайорське Волноваського району Донецької області.

Світлої пам’яті Ігор від кінця березня минулого року вважався зниклим безвісти.

«Щирий, турботливий чоловік, найкращий тато і дідусь, який дуже любив та завжди дбав про свою родину. Добрий, справедливий, завжди готовий прийти на допомогу односельчанин, товариський і надійний побратим… 27 березня 2024 р. родина отримала страшну звістку, що старший сержант Ігор Васюк зник безвісти… Впродовж довгих 19 місяців зберігали надією на його повернення. Тіло Героя вдалося повернути після проведення репатріаційних заходів з обміну загиблих та підтвердження особи за допомогою експертизи ДНК, – йдеться в повідомленні Шумської міської ради.

Редактор газети «Новини Шумщини» Алла Омельчук написала: «Коли розпочалася повномасштабна війна, Ігор Васюк був за кордоном на заробітках. Одразу почав збиратися додому. Дружина та донька стримували, бо розуміли, що чоловіка і батька мобілізують. Та невдовзі Ігор таки повернувся і став на захист України.

– Тато тоді казав – краще я піду, аніж син (сином він завжди називав свого зятя). Це все я роблю заради вас, заради онучки, – розповідає донька загиблого Героя, староста Бриківського старостинського округу Інна Гриценко.

Підготовку воїн проходив на Рівненщині, згодом, як машиніст тепловоза, возив техніку та амуніцію у гарячі точки фронту. З осені 2023 р. воював на Донеччині. Ігор Васюк двічі отримував поранення. Перший раз – легке, вдруге – середньої важкості. Та оскільки на полі бою не вистачало людей, він після лікування навіть не проходив реабілітації, а вже через місяць повернувся на поле бою.

– Перед виходом на позицію тато зателефонував додому. Ми спілкувалися по відеозв’язку, розмова була дуже теплою та емоційною, – пригадує донька Інна. – Він дуже хотів усіх побачити, особливо свою онучку Алісу. Хвилювався, казав, що завдання важке, що підуть по новому шляху. Разом з тим заспокоював нас, запевняв, що все буде добре, що 30 березня зателефонує і привітає сваху (у мами чоловіка тоді день народження). На жаль, так не сталося…

Вже невдовзі родина отримала сповіщення про те, що Ігор Васюк – зниклий безвісти. Донька Інна Гриценко розповідає, що її тато отримав поранення у голову і загинув на руках у свого побратима. Той не зміг забрати друга із поля бою, оскільки самому сильно посікло ноги. Хоча  сильно себе за це картає і важко переживає втрату.

З того часу для родини почався складний період життя. Кожного дня, коли телефонував невідомий номер, сподівалися, що знайшли тіло, що повернуть додому, аби поховати його за християнськими традиціями.

– Тато нам часто снився, казав, що голодний. Ми роздавали людям печиво, хліб. Молилися. Перед Великоднем тато знову прийшов уві сні і каже: «Я уже близько біля дому, швидко повернуся». У серпні ми отримали повідомлення про те, що тіло ідентифікували». Тоді тато приснився знову, це був дуже теплий сон – ми обіймалися, таке враження, що ці обійми були реальними, раділи зустрічі. Тато сказав мені: «Почекай ще трішки». Зазвичай контрольну експертизу проводять до пів року, ми здали повторно ДНК у серпні, і вже невдовзі нам підтвердили, що тіло належить татові, і ми зможемо забрати його для поховання… Для нас дуже нелегкою була процедура впізнання, – розповідає про біль сім’ї Інна Гриценко. – Ми упізнали молитовник, який тато мав із собою, іконку, а також хрестик, який отець Павло дав нашому татові, коли він приїздив додому після першого поранення.

– Тато завжди казав: «Я обов’язково повернуся, поведу онучку у 1 клас. Ми з мамою ще станцюємо в Аліси на весіллі», – розповідає Інна про мрії батька, яким, на жаль, не судилося збутися. У селі його поважали. Чоловік мав хорошу вдачу, золоті руки. Коли перебував удома і виникала така потреба, долучався до робіт із благоустрою у селі.

Ігор Васюк дуже радів успіхам та здобуткам своєї єдиної доньки Інни, яку призначили старостою у селі.

Коли мама із бабусею плачуть, дівчинка, якій незабаром виповниться 5 рочків, запитує: «Нащо ви завезли дідуся на війну?», бо пам’ятає, як підвозили його на автостанцію після відпустки. Аліса часто бавиться із портретом дідуся, приносить йому ігри, солодощі та чекає із війни. І вже змалечку знає, що її дідусь – Герой…» – зазначила у статті редактор газети «Новини Шумщини» Алла Омельчук.

Вічна пам’ять, честь і шана Герою!

« Сам підійшов до військових ТЦК і попросив, щоб його мобілізували… »

16 жовтня жителі Тернопільської та Великогаївської громад віддали останню шану військовослужбовцю 105-ї бригади, кулеметнику стрілецького відділення кулеметного взводу стрілецької роти військової частини А**** Олегу Іллічу ЧЕРКАШИНУ (16. 12. 1992 р.н.), серце якого зупнилося 12 жовтня в м. Одеса під час лікування важкого поранення, отриманого поблизу Новогригорівки Запорізькій області під час виконання бойового завдання.

Світлої пам’яті Олег у 2009 р. закінчив ЗОШ №11 м. Тернополя, згодом Тернопільський національний технічний університет ім. Івана Пулюя. Знайомі та близькі згадують його як доброзичливого, чуйного чоловіка, який завжди був готовий прийти на допомогу.

«Дорослий мужній чоловік, але навічно Олежик… Милий, симпатичний, веселий, оптимістичний. Той, хто зі свіжозламаною рукою в гіпсі і на перевʼязі йде на Говерлу і заспокоює мене, щоб не хвилювалась. Вже не напише серед ночі суворо: «Треба поговорити» і не прийде після цього до школи з тістечками… Випускник нашої школи, мій вихованець, моя гордість і любов, військовослужбовець 105 бригади, помер від мінно-вибухової травми, отриманої під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку. Лікарі зробили все, що могли, але серце не витримало… Сам підійшов до військових ТЦК і попросив, щоб його мобілізували… Воював з 2023 року… Друг, патріот, воїн, ніжний син…», – написала у соцмережі вчителька історії та суспільствознавчих дисциплін Інна Чернецька.

Поховали захисника на Пантеоні Героїв Микулинецького кладовища у Тернополі.

Щиро співчуваємо матері Ользі, рідним і близьким, друзям і побратимам…

Вічна пам’ять і шана Герою!

25 – річний воїн був єдиним сином в родині

17 жовтня жителі Скориківської та Тернопільської громад віддали останню шану, військовослужбовцю, водію віддленя зв’язку, взводу зв’язку, батальйону морської піхоти військової частини А****, мешканцю м. Тернопіль матросу Арсену Ярославовичу КОЗУБУ (14. 02. 2000 р.н.), який загинув 10 жовтня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Мирноград Покровського району Донецької області.

Світлої пам’яті Арсен приїжджав до бабусі на літіні канікули під час навчання у село Гнилиці, Скориківської громади, що на Підволочищині. Три місяці тому він пішов захищати Україну. Пройшовши вишкіл, обрав шлях вже покійних дідуся і батька, які служили в морській піхоті й пішов служити на важкий Покровський напрямок.

Воїна виховували мати та бабуся. Він був єдиним сином в родині.

«Арсен народився щоб щасливо жити, мріяти, кохати, щоб бути опорою і надією для рідних, але… поклав своє життя за Україну, за нашу свободу та незалежність… Щиро співчуваємо мамі, бабусі та всім рідним…»,  – йдеться в повідомленні Скориківської сільської ради.

Матері та басусі сотні людей щиро співчувають у мережі. «Дорога моя похресниця Наталочко і бабуся Ярослава, прийміть наші найщиріші співчуття. Ми з великим болем,сумом і плачем прийняли страшну звістку про загибель Арсенчика.Нехай Господь візьме його душу в царство небесне»,  – написала Ростислава Горощук.

Щиро співчуваємо рідним і близьким, друзям і побратимам…

Був добрим і чуйним…

17 жовтня жителі Скала-Подільської громади провели останньою життєвою дорогою військовослужбовця, стрільця стрілецького взводу, уродженця Скали-Подільської, солдата Василя Богдановича ІЛЬНІЦЬКОГО (12. 07. 1987 р.н.), який загинув 5 жовтня виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Шахове  Покровського району Донецької області.

«Світлої пам’яті Василь народився та виріс у Скалі-Подільській. Тут навчався у місцевій школі, потім у  Кам’янець- Подільському будівельному  ліцеї. Багато років працював у Бурдяківському кар’єрі. Був добрим, щирим, завжди поспішав на допомогу іншим. Минулого року свідомо став на захист Української держави від російського агресора. Був справжнім чоловіком, патріотом, воїном. У скорботі залишається велика родина,  брати,  близькі та побратими…», – повідомили у Скала-Подільській селищній раді.

«Нехай спочине в Бозі дорогий Воїн, чудова, добра, чуйна людина!.. Пишаюся, що була з ним знайома…», – написала у соцмережі Лідія Булькот.

Поховали захисника у родинному селищі.

«У мів підтримати, навіть коли самому було важко …»

18 жовтня жителі Тернопільської громади провели до місця вічного спочинку військовослужбовця, мешканця м. Тернопіль Сергія Михайловича Сопеля (27. 02. 1976 р.н.), серце якого перестало битися 11 жовтня в одній із лікарень Харківщини від численних травм отриманих під час виконання бойового завдання.

Світлої пам’яті Серій навчався у Тернопільській ЗОШ № 16 ім. В. Левицького.

«У лікарні помер наш найдорожчий – син, чоловік, тато, брат, племінник Сергій Михайлович Сопель. Він був для кожного з нас особливим: добрим, щирим, відданим, завжди з усмішкою і теплим словом. Він умів підтримати, розвеселити, навіть коли самому було важко. Не побачать більше мама та тато сина, дружина Наталя коханого чоловіка, син Станіслав – батька, брат – брата… Не почую і я його жартівливе та лагідне «тітонька»… Він пішов боронити рідну землю і віддав за Україну найдорожче – своє життя… Твоя мужність, добро і любов залишаться з нами назавжди…» – написала у соцмережі Наталія Радь.

Тернопільські